Пані Людмила Копил/Фото: Таня-Марія Литвинюк/Громадське радіо
Пенсіонерка Людмила Копил мешкає у селищі Макарів на Київщині разом із сином та лежачою після інсульту мамою. Половина їхнього будинку, хлів та літня кухня були зруйновані снарядами російських окупантів. Після цього жінка три дні прожила у свого сусіда. Згодом — евакуювалася з мамою до Івано-Франківської області. Повернувшись до рідного дому, Людмила разом із сином почали розчищати завали. Відбудовувати дім їм допомагають волонтери. Жінка бідкається — живе на саму пенсію, тож вирішити більшість питань їй не по кишені.
Що довелося пережити Людмилі у рідному селищі, та як вона приймала у себе Верховного комісара ООН у справах біженців, читайте у її прямій мові.
«Коли почалася війна, ми дивилися новини по телевізору і не вірили. Співчували людям із Луганська. А тоді я побачила на нашій вулиці колону російської техніки. Вони йшли через Бородянку, Ірпінь, Клавдієво-Тарасове.
Тих солдатів на танках було дуже багато. Як грибів поналіплювано. І на техніці була написана буква «V». Позаду у них був червоний прапор. Я спочатку побачила їх з вікна, потім вийшла у двір. За будинком їхав «бобік». І там — їхній начальник якийсь воєнний, роздивлявся по всіх боках. Я злякалася, впала на землю. На щастя, він мене не помітив. Люди в селищі нікуди не виходили. Всі були або в хатах, або в погребах.
Вони (росіяни — ред.) стріляли, кидали бомби, міни. Ми не знали, куди подітися, ховалися у погріб. Їсти зварити не можна було. У мене хребет поламаний, сильне загострення. Ми в погребі так замерзали, я просто жити не хотіла. Маму одягала, лягти там не можна було. Ми там свічки палили. Спробуйте ніч висидіти. Сидиш там — вже вмираєш. Мама спочатку була з нами в погребі, а потім каже: «Доню, я вже нікуди не піду, рятуйтеся самі, буде що буде». Бо ми рачки лазили. А вони стріляють, а вони гатять.
У мене мама після інсульту, лежача. 17 березня вона була в хаті, лежала на підлозі. Син був у ванні, я — на вулиці. А тоді як почула, що вони гатять — заскочила у погріб. Заховалася там, де картопля. А тоді чую: раз гатонуло, другий раз гатонуло. Син кричить: «Мамо!». А я ж вийти не можу, треба перелазити через ті уламки. Словом, перелізла, бачу: немає ні стін, ні вікон, ні дверей. Штори погоріли, газ іде з труб. Син поліз туди і перекрив газ. Я плачу, питаю: «Як там мамка, як бабуся?». Він каже: «Жива». Тюль і штори я поклала на батарею. Вийшло так, що вони затримали скло. А так би порізали її, убили, покалічили.
Читайте також: Копилів і Бородянку Росія бомбардувала з літаків вже після того, як взяла їх під свій контроль — аналітики Truth Hounds
Якби син трохи голову повернув, його б убило уламками. Котика, який був у хліві, поранило в голову. Очки стали біленькі, він помер».
«Я пішла до свого однокласника Саші, кажу: «Допоможи маму винести». Він покликав ще одного сусіда. У них хати так і позалишалися цілими, слава Богу. Вони посадили маму на стільчик зі спинкою — і винесли. Поставили на дорозі, а куди нести? Там ще залишався сусід, у третій хаті. Ми зайшли до нього. Він, правда, нічого не сказав. Ми там залишилися. Пробули три дні.
Сусід вимагав у мене горілки. Я кажу: «Де я тобі візьму горілку? Немає у мене». Я брала мамі корвалол, він навіть серед ліків шукав. А тоді як поклав мене на машину — я думала, що він мені хребет взагалі доламає. Почав мене душити. Я думаю: «Боже, не війна мене вб’є, а сусід задушить». І вже мовчу, харчу. Ще досі пам’ятаю його руку на своєму горлі. А він здоровий, та ще й п’яний.
А там же стріляють. Снаряди летять, мати лежить, а ми в погріб ховаємось. Якби мама була здорова, було б простіше.
Читайте також: «За блакитними очима»: як діти із деокупованого села на Чернігівщині документували життя на плівкові фотоапарати
А тоді бачу — сусід несе сокирку і кладе собі під подушку. Я до ранку сиділа. Ноги відпадають, холод. Не допомагав ні одяг, нічого. Дочекалася ранку. В мене є сусідка, Люба, ми з нею разом вчилися в медучилищі. Кажу: «Люба, Ігор мене ледь не задушив увечері».
Ми поклали матір на тачку, відвезли до іншої сусідки, Ліди. А в неї тепло в хаті, добре: все є, їжа вариться. Я наче в рай потрапила. Я така вдячна їй була. Хоч ми там пробули дві чи три години, вона ще й мамі кашу гречану варила. А мене так зморило, що я навіть їсти не могла. Коли вриваються солдати. Питають: «Хто на евакуацію?» Кажу: «Ліда, що робити, їхати чи не їхати?». Вона каже: «їдь».
Я встигла взяти тільки документи. В чому ми були, у тому і поїхали. Маму посадили на стільчик. А цей бус був такий убитий — дірка на дірці. Мама сиділа, я її тримала, їхали. 21 і 22 березня ми пробули в Брусилові, а 23 березня нас відвезли в Івано-Франківську область. Ми їхали 14 годин, мама взагалі була ніяка. Вона навіть не виходила в туалет, уявляєте? Таке пережили, що жах. Ми туди приїхали 24 березня, а повернулася з евакуації 12 травня.
Мама майже два місяці пролежала тут на дивані (у зруйнованій частині будинку — ред.). Бо в кімнаті було скло. А виносити не можна було, бо тут були кучугури. Тут все текло, все опадало. Згодом волонтери мені сказали, що тут небезпечно знаходитися. Тому ми маму забрали з дивану і занесли в ту кімнату».
«Того дня я була вдома, чую — собака загавкав. Дивлюся — дуже багато людей іде: наш начальник совбезу, а попереду — люди з ООН. Ішло дуже багато кореспондентів, перекладачів. Я вийшла, привіталася. Вони дивляться на мене, а я стою, плачу.
Бачу, що вони не наші, розуміють мене тільки перекладачі. Я поклала руки на груди: «Будь ласка, зайдіть до нас. Зайдіть у двір». Вони повернулися і пішли всі до нас.
Читайте також: «Бабусю, я ще жива»: історія родини, що пішки вийшла з окупації у селі Гаврилівка
Потім прийшов до нас найголовніший, Верховний комісар ООН у справах біженців. Все обдивився. Дуже багато було людей. Вони запитали, що нам потрібно. Я кажу: «Нічого не потрібно, тільки дах, двері і стіни, і щоб було тепло». А тоді кажу: «Якщо можете, мені холодильник ще треба». Показую їм: «Такий маленький». Проходить час, і що ви думаєте? Привозять нам холодильник, мікрохвильовку і набір посуду, щоб можна було варити їсти.
Я дуже вдячна пану комісару і всім людям, які допомагають. Не тільки нам, бо в Макарові таких 700 будинків зруйнованих. Але я особисто дуже вдячна.
Хотілося б, щоб повернулося все те, що було до руйнування. Щоб були ті самі стіни, ті самі двері. Нічого іншого я б не хотіла в такі роки. Тому що батько все це будував сам. Але нічого цього не повернеш».
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS