Валентина Троян
Україна є першою країною, проти якої застосували міжконтинентальну балістичну ракету — СтратКом ЗСУ
23 хв тому
«Орієнтир на повернення додому»: як вимушені переселенці в Польщі чекають на деокупацію їхніх міст
Автор
У громадян Польщі та України існує багато стереотипів щодо подібного й відмінного між їхніми народами. Про це говорять й українці, які з початком повномасштабної війни виїхали до сусідньої країни. Однак попри все, вони вдячні й владі Польщі, й простим громадянам, бо, якби не вони, незрозуміло, як далеко українці могли б опинитися від рідної країни. Тепер вимушені переселенці з нетерпінням чекають на деокупацію рідних міст і сіл.
«Ми будемо серед перших, хто повернеться відбудовувати наше місто»
Олексій з Луганщини не намагається аж надто інтегруватися у місцеву громаду — разом із дружиною вони чекають на звільнення свого міста. Каже, щойно Збройні сили України матимуть успіх на їхньому напрямку, вони одразу повернуться в Україну. Тож подружжя працює, дитина — вчиться, але далеких планів щодо Польщі не будують.
«Коли вже безпекова ситуація складеться так, що ми зможемо переїхати у наше місто, ми будемо серед перших, хто повернеться для того, щоб його відновлювати. Ми так вирішили. По-перше, ми хочемо відновити те, що було втрачене, відбудувати те, що, на жаль, було зруйноване. Намагатимемося знайти своє місце у відбудові нашого міста. Я сподіваюсь, що це місце знайдеться», — каже Олексій.
Питаю чоловіка, що у його розумінні є сприятливою безпековою ситуацією, адже на розмінування Луганщини підуть роки:
«Ходити у ліс, я так думаю, на Луганщині років 10 не доведеться. Але, розумієш, дуже хочеться додому. Будемо на ліс здалеку дивитись».
А поки Збройні сили України б’ються за Олексієву Луганщину, вони з дружиною продовжують працювати, донатити та вивчати устрій життя у Польщі. Ось, скажімо, відкриттям стало те, що у неділю у цій країні майже нічого не працює.
«Правда, всі магазини зачинені. Основна частина людей тут не працює, всі в церкві, в костелах — слухають їхнього священника. А той, хто не може особисто прийти до церкви, — слухає всю службу по радіо. Ось це для нас було незрозуміло. Ми їхали з одним чоловіком і він слухав їхню месу по радіо, тому що він особисто не може бути у церкві. Тобто поляки — це люди-віряни і не можна сказати, що не працьовиті», — зазначає чоловік.
Слухайте також: Робочий день у понад вісім годин та безкоштовна освіта: що розповідають українські біженці про Польщу?
На підтвердження другого Олексій пояснює: при знайомстві поляки одразу після імені питають, де людина працює:
«Я одразу зрозумів менталітет поляків. Після того, як вони питають: “Jak masz na imię?” (“Як тебе звуть?”), вони одразу питають: “Де ти працюєш?”. Тобто не скільки тобі років, ні звідки ти, тому що так тут зрозуміло. А ось питають, ким ти працюєш. Тобто робота — це у них практично на першому місці».
Але певні відкриття для себе Олексій зробив не тільки щодо поляків. Був неприємно вражений і деякими українцями, які приїхали до Польщі. Близько восьми місяців їхня родина жила у невеликому готельчику разом з іншими біженцями з Луганської, Херсонської та Харківської областей. Було комфортно. І це, за словами Олексія, було як добре, так і погано.
«Мене здивувало, що деякі здорові мужики, які приїхали з окупованої території, вони себе так нечемно проводять тут, на території Польщі. Поводяться так само, от як в Україні. Звикли пиячити, бійки влаштовувати. Кілька разів, пам’ятаю, викликали місцеву поліцію, яка також не зрозуміла, чому ж українці б’ються один з одним», — додає Олексій.
А ще, говорить чоловік, є категорія біженців, яка приїхала до Польщі й живе там за програмою 40+. Якщо коротко, то поляки приймають у себе вдома українців, а держава відшкодовує це, виплачуючи певну суму грошей за кожну людину, якій господар помешкання надав притулок. Так ось, говорить Олексій, частина тих, хто живе у Польщі за цією програмою, паралельно свої домівки на неокупованих територіях здає в оренду українцям, які виїхали з окупованих. Олексій вважає це не дуже порядною поведінкою.
«Траплялися і соціальні туристи, які спочатку щось отримують у Польщі, живучи тут 4 місяці. До речі, у Польщі не так як в інших країнах Євросоюзу. Тут постійна допомога не надходить. Все, що ти отримуєш у Польщі, це по приїзду одноразово на кожного члена родини 300 злотих. І потім можна на дитину оформити ще 500 злотих допомоги. Вони надходитимуть щомісяця. Оце все. А 300 злотих одноразово. Це не дуже велика сума, скажімо так», — додає чоловік.
Резюмуючи розмову, Олексій констатує: більшість тих, хто поїхав до Польщі, хоче тут залишитися. І після війни, коли чоловіки зможуть виїхати за кордон, чимало з них теж переїдуть до своїх жінок та дітей, які на той момент добре інтегруються у місцеві громади.
«Налаштована поїхати до Сєвєродонецька після деокупації»
У родині Катерини Горячко, яка з Сєвєродонецька і зараз живе у польському Щецині, немає одностайності щодо повернення додому. Жінка зізнається: чоловік має рацію, коли питає її: «Що ти хочеш там побачити?».
«Можливо, дається взнаки дворічний військовий досвід в АТО і він розуміє не тільки, скільки часу знадобиться на деокупацію регіону, а й на те, щоб він був відносно безпечним для цивільних. Я кричу: “Як тільки-тільки-тільки — я поїду”. А він мене питає: “Навіщо? Що ти хочеш там побачити? Що там нічого немає?”. Я кажу: “Це принципове питання. Розумієш?”. Він не розуміє, навіщо цілеспрямовано їхати і себе травмувати», — додає Катерина.
Утім, зараз, говорить Катерина, істерик стало менше. Але вона налаштована поїхати до Сєвєродонецька після деокупації. А ось діти — ні. Особливо складно пережила бойові дії старша донька. Причому, за словами Катерини, зрозуміло це стало десь за півроку:
«Коли до нас у квартиру залетів снаряд, до бабусі, вона була з кішкою і собакою. І ми не знаємо їхню долю. Тобто вона вибігла і ще рятувала хлопчика з інвалідністю, який жив поверхом нижче. Його привалило і я не знаю, як наша бабуся його витягувала. І вона не знає, що з кішкою і собакою. Кішка для моєї Поліни була улюбленицею. У неї періодично бувають такі зриви, вона плаче і каже: “Я за кішкою”, але я розумію, що це не кішка, це уособлення її минулого життя. Тобто воно так виражається, тригерить дуже сильно».
Єдине, що для себе визначили Катерина з чоловіком, — найближчі чотири роки, поки донька вчиться у технікумі, вони нікуди з Польщі не переїдуть. Хоча, сама жінка відчуває, що поки не адаптувалася. Мабуть, єдина з усієї родини.
«Я хочу додому. Але, якщо я хочу додому, то і всі поїдуть. Я це знаю», — зауважує жінка.
У Польщі, за словами Катерина Горячко, багато робиться для того, щоб українці інтегрувалися у суспільство. Для цього проводиться низка заходів. Її син — єдиний українець на весь дитячий садочок. Адаптуватися йому допомогла вихователька, яка також з України:
«Наразі гострий пік адаптації ми вже пройшли. Йому ще немає трьох років, а він приходить додому й у нього вже “проскакують” польські слова:
— Що ти їв?
— Жемнячки.
— Картопельку? Молодець!
Всім “Довідзеня” кричить. За півроку, я так думаю, я його вже розуміти не буду».
Слухайте також: «Я вивозив людей з-під Гостомеля, де поруч приземлилася псковська десантура» — польський волонтер про евакуацію та допомогу українцям
А ще, говорить Катерина, поляки дуже люблять дітей: для них вони недоторкані. Незнайомі люди посміхаються їм на вулиці, можуть сказати якісь добрі слова. А оскільки, знову ж таки, за спостереженнями Катерини, поляки відкритіші за українців, то до таких звернень ще потрібно звикнути.
«Це відношення дуже видно по садочку. Вони кайфують від того, що проводять час із дітьми. Дітей ніхто не штурхає. Можна побачити, як батьки гуляють з дітьми. Саме татусі. Вони грають з дітьми, а не відбувають. Мій сусід кожного дня співає дитині. Тут все чутно. І він у ванній постійно дитині співає. Я кожного дня чую, як тато співає дитині. Щодня вони пускають мені бульбашки з балкона, щодня у мене водоспад», — додає Катерина.
Усі, навіть невеликі заклади громадського харчування, мають куточки для дітей. У великих супермаркетах є кімнати матері та дитини. А ще, додає Катерина, поляки дуже люблять їздити на велосипедах. І їхні дороги дуже комфортні для цього.
«Ми не поставили життя на паузу, але завжди є прив’язка до нашого дому»
Катерина Анохіна ніколи не планувала жити в іншій країні. Подорожувати, дивитися світ — так, але радикально змінити місце проживання — ні. Однак з початком нової фази війни вона з родиною переїхала до Польщі. Каже, завдяки тому, що Польща багато у чому схожа з Україною, адаптуватися було не складно.
«Великого стресу не було, але, звісно, навколо все незнайоме. Мова схожа, але, якщо вдаватися у тонкощі, то теж не все можна зрозуміти. Але треба було попрацювати. Великого стресу не було, але це й не було весело і легко. Допомогло те, що навколо були друзі, які допомогли адаптуватися, прийти у себе. Це відіграло свою роль, за що їм велика подяка», — каже Катерина.
Дискомфорт виникав від того, що місце незнайоме — щонайменше на початку жінці потрібно було знайти магазини. А оскільки у неї троє дітей, то влаштувати їх усіх у школи та садочки — не просте завдання:
«Нам якось і допомогли, і пощастило, що ми все це знайшли. Діти легко адаптувалися у школі та садочку, і мову вивчили. Глобальних проблем не було, сліз, до прикладу. Молодшій у садочок було важче йти, але, в цілому, все пройшло більш-менш нормально».
За понад рік життя у Польщі Катерина Анохіна прийняла те, що вдома краще. У Польщі добре, але є свої нюанси. За її відчуттями, все одно українці там чужі.
«Все одно дім, він рідний… Люди зрозумілі тільки вдома, коли ти завжди знаєш їхню реакцію, нюанси поведінки. І взагалі ця ситуація навчила, що потрібно цінувати те, що у нас є. Не прив’язуватися до речей, які у нас є, бо насправді нам їх потрібно небагато — менше, ніж ми думаємо. Насолоджуватися життям, цінувати кожну хвилину, тому що ми не знаємо, що на нас може чекати», — розмірковує жінка.
Катерина сумує за домом, але поки з дітьми залишається у Польщі — з міркувань безпеки. Хоча вона, на відміну від двох моїх попередніх співрозмовників, має можливість їздити ненадовго додому, оскільки сама з Київщини:
«Живемо життя. Не сказати, що ми поставили його на паузу, але все одно є прив’язка до дому: всі плани й все майбутнє будується на тому, що: “Ось, коли ми приїдемо… Коли ми повернемося… Коли ми будемо вдома, ми будемо робити ремонти, купувати, будувати”. Тобто немає такого, що ми плануємо життя тут або їхати далі. Все одно орієнтир на повернення додому».
Довідково: За кордоном перебуває близько 8 млн українців, 11% із них кажуть, що точно повернуться. На момент повномасштабного вторгнення за кордоном вже перебувало близько 3 млн трудових мігрантів, повідомив директор Центру економічного відновлення, радник прем’єр-міністра Кирило Криволап.
Матеріал створено за підтримки «Media Lifeline Ukraine»
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
