Фото надане Громадському радіо
Чим займаються районні центри соціальних служб, і як вони допомагають сім’ям з дітьми? І чи може відданий своїй справі фахівець із соціальної роботи змінити долю родини та відстояти інтереси дітей?
Героїня нашої публікації — фахівчиня із соціальної роботи центру соціальних служб Дніпровського району Києва Яна Шевченко, яка багато років «веде» родини, де є діти. За тривалий час соціальної роботи жінка стикалася з різними ситуаціями та брала безпосередню участь у долях сімей.
Центри соціальних служб — це не управління соцзахисту і не служба у справах дітей. Однак виконують вони не менш важливу роботу з родинами, де є діти. Серед послуг центру — інформування, консультування та соціальний супровід сімей. Тут також можна отримати консультацію юриста та психолога, взяти участь у школі батьківства тощо.
Працівники центру відвідують родини та складають акти оцінки їхніх потреб. Тільки після цього укладається договір про соціальний супровід, зазвичай, на пів року. Іноді соціальним робітникам доводиться навіть водити підопічних клієнтів по кабінетах, щоб вони оформили необхідні документи, писати запити, направляти в різні інстанції тощо.
Окрім цього існує послуга кризового та екстреного втручання. Якщо надходить повідомлення про ймовірну загрозу життю дитини, на місце подій виходять представники різних організацій: служби у справах дітей, центру соціальних служб, сектору ювенальної превенції, а також медики.
У центрі родина також може отримати і гуманітарну допомогу: продукти, засоби гігієни, одяг. Однак це при умові, що така допомога надійде в центр від громадських організацій та благодійних фондів.
Родина може звернутися до центру самостійно, також туди надходить інформація від інших структур. Буває, що увагу на сім’ю просять звернути родичі, сусіди чи інші небайдужі громадяни.
Зазвичай, знайомство фахівця із соціальної роботи з родиною починається з телефонного дзвінка. Фахівець спершу запрошує представника сім’ї до центру, а потім планує візит.
«Не завжди родина готова одразу нас прийняти. Головне — дати зрозуміти людям, що ми можемо бути корисними, і що співпрацювати з нами — в їхніх інтересах. Утім, якщо родина не готова щось змінювати у своєму житті, ми насильно це не можемо зробити. Можемо направити, запропонувати, підказати і проконсультувати», — каже Яна Шевченко.
Центри соціальних служб зазвичай працюють із:
Про те, яку роль може зіграти у долі родини фахівець із соціальної роботи, Яна Шевченко показала на конкретних прикладах.
Перша освіта Яни — педагогічна. Вона працювала у школі, а потім вирішила здобути другу освіту та стати фахівчинею із соціальної роботи. Каже, що на роботу йде з радістю. Працювати надихають історії людей, яким вдалося допомогти.
Яна Шевченко згадує, як одного разу до центру надійшла скарга від чоловіка, який жалівся на свою колишню невістку. Фахівчиня із соціальної роботи зв’язалася з родиною і познайомилися з молодою мамою двох дітей: дошкільнятка та новонародженого хлопчика.
Жінка виявилася привітною, охоче йшла на контакт. Вона мешкала з батьками та своїм чоловіком — батьком другої дитини. Яна Шевченко переконалася, що скарга колишнього свекра була швидше за все викликана особистими образами та конфліктом, але все ж таки взяла цю родину під соціальний супровід.
Каже, тоді спрацював досвід чи професійна інтуїція. Фахівчиня із соціальної роботи прописала для мами план, за яким вона мусила отримати свідоцтво про народження молодшої дитини, оформити соціальні виплати, укласти декларацію з лікарем тощо.
Старшому сину була потрібна підготовка до школи. Яна Шевченко проговорювала з мамою підвищення її батьківського потенціалу, а також періодично відвідувала підшефну родину.
Через деякий час молода жінка з дітьми й чоловіком переїхали від батьків, а потім сталася біда, яка шокувала всіх працівників центру.
«Мені зателефонував чоловік цієї жінки й повідомив, що його дружина померла. У неї раптово піднялася температура, викликали “швидку”, але сталася зупинка серця», — згадує Яна Шевченко.
Після цього дзвінка чоловік зник зі зв’язку, а працівники центру не мали уявлення про те, що відбувається з дітьми. Зокрема, з молодшим хлопчиком, якому тоді було три місяці.
І тут Яна Шевченко згадує, що під час першого візиту у родину вона взяла контакти бабусі хлопчиків. Фахівчиня із соціальної роботи подзвонила їй і попросила подбати про онуків.
Невдовзі з’явився і тато меншого хлопчика (старшого сина забрав його рідний батько). Центр уклав договір на соціальний супровід з батьком немовляти, чоловік старанно переоформив всі документи на дитину, отримав значну суму виплат і… знову зник.
Тоді Яні Шевченко довелося укладати третій договір супроводу, однак цього разу з бабусею і дідусем малюка. Подружжю разом із фахівчинею із соціальної роботи вдалося через суд позбавити тата маленького хлопчика батьківських прав та оформити опіку.
«Попри трагічну подію, для дитини все склалося напрочуд добре. Бабуся і дідусь його дуже люблять. Я не можу передати вам свої відчуття після того, як мені надіслали відео цього малюка. Йому вже півтора рочка. Він робить перші кроки. У такі моменти розумієш, що твоя робота — важлива», — каже Яна Шевченко.
Фахівці із соціальної роботи не мають права дружити з підопічними родинами, однак людські стосунки іноді виходять за межі правил.
Яна Шевченко розповідає, що їй дуже часто дзвонять і пишуть колишні «клієнти», які більше не потребують її послуг, але діляться своїми новинами. Надсилають фото та питають: чи не забули ви про нас?
Наступна нетипова історія свідчить про те, якою непростою буває робота з родинами, і як важливо для фахівця із соціальної роботи бути на боці дітей і керуватися їхніми інтересами.
Зі ще одною київською родиною Яна Шевченко познайомилася завдяки листу з поліції, яку викликали з приводу домашнього насильства. Однак, коли фахівчиня із соціальної роботи прийшла в дім, де мешкала родина, було непросто зрозуміти, що там відбувається і хто чинив насильство.
Проте двоє дітей — хлопчик і дівчинка — жили у важких умовах. Квартира була захаращена, діти в ній не прописані, а низка документів — відсутня. Мама дітей та її чоловік (батько меншої дитини) постійно сварилися.
До того ж мама поводилася дивно, її настрій постійно змінювався, вона то сміялася, то раптово починала плакати. Яна Шевченко взяла родину під соціальний супровід. Жінці запропонували відвідувати школу батьківства, однак вона прийшла на заняття лише один раз.
Після початку повномасштабного вторгнення батько молодшої дитини пішов в армію, потім, після поранення, його демобілізували. Однак у Київ він не повернувся, а поїхав жити до батьків на Кіровоградщину. Його дружина тим часом народила третю дитину.
Невдовзі фахівці центру дізналися, що чоловік забрав двох своїх дітей, зокрема немовля. І вирішив виховувати їх сам.
Яна Шевченко розповідає, що спілкувалася з головою сільради, де мешкають діти, і претензій до батька дітей у них немає. Виховувати дітей йому допомагає його матір.
Колишня дружина залишилася жити зі старшою донькою, яка багато часу проводить зі своїм рідним батьком.
«Головне — інтереси дітей. Наше завдання — це переконатися, що з ними все добре, навіть якщо між батьками — конфлікт і непорозуміння», — каже Яна Шевченко.
З початком повномасштабного вторгнення серед підопічних Центру чимало внутрішніх переселенців. За словами Яни Шевченко, кожна історія цих людей цікава і непроста. Однак більше за інші їй запам’яталася жінка з Харківщини, яка народила третю дитину в окупації.
Жінці вдалося виїхати з окупації з найменшою та середньою дитиною. Старший син залишився підтримати бабусю, однак пізніше також приїхав у Київ.
Фахівчиня із соціальної роботи допомогла переселенці оформити документи. Найважче було отримати українське свідоцтво про народження дитини. Треба було встановити особу дитини та довести, що жінка дійсно її народжувала. Для цього треба було шукати свідків, які бачили її вагітною, оформлювати купу паперів та довго чекати відповідей з регіону, який на той час вже був звільнений від окупантів.
Документи оформили, однак мама з дітьми вирішила повернутися на рідну Харківщину. Яні Шевченко ця жінка пише вже пів року: розповідає про дітей і звітує, що у них все нормально.
Ще одна важлива функція центру — це робота з батьками на повернення дітей, яких у них вилучили через невиконання батьками своїх обов’язків.
Яна Шевченко ділиться, що вилучення дітей — завжди дуже болісна процедура, і перш за все саме для дітей.
«Знаєте, які б не були батьки, і в яких би умовах не жили діти, вони завжди їх люблять і дуже сумують. Діти звикають до умов, в яких вони живуть, вони не розуміють, як має бути, а розлука з батьками для них — випробування. Пам’ятаю, була у нас одна багатодітна родина. Діти жили у гуртожитку з мамою в дуже поганих умовах. Коли мама прийшла до нас на школу батьківства, ми посадили її дітей малювати. Ми спитали одну з дівчаток, що вона малює. Вона сказала: «Королеву! Це моя мама — королева!», — згадує фахівчиня із соціальної роботи.
Для того, щоб діти були щасливі разом зі своїми батьками та опікунами, власне і працюють центри соціальних служб. За словами фахівчинь центру, наразі чимало дітей потребують психологічної допомоги через війну і пов’язаний з нею стрес. Утім, зазвичай у родин, з якими працюють фахівці із соціальної роботи, наявний цілий комплекс проблем, які треба вирішувати. Головне — бачити результати своєї роботи.
«На роботу я їду із задоволенням. У нас дуже дружній колектив і гарна атмосфера. Але найголовніше, коли ти розумієш, що можеш зробити щось корисне. Не просто щось купуєш чи продаєш, а приносиш користь і бачиш результат. Особливо відчуваєш важливість своєї праці, у моменти, коли ти давно не працюєш з родиною, а вони тебе пам’ятають, дзвонять і дякують. Іноді кажеш собі, що більше не можеш, а тобі надсилають відео маленького хлопчика, і ти розумієш, що він щасливий і завдяки тобі також. Саме це і мотивує», — каже Яна Шевченко.
Авторка: Яна Осадча
Матеріал підготовлений ГС «Українська мережа за права дитини» за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».