Ілюстративне фото
Проживши рік в окупації, тільки виїхавши звідти, розумієш, скільки всього жахливого ти бачив, чув, пережив, пропустив скрізь себе. Героїня цього матеріалу — мама двох дорослих синів, ім’я якої ми не вказуватимемо у тексті з міркувань безпеки, бо її найближчі люди до сих пір лишаються на тимчасово окупованій Старобільщині.
Про допит сина, рідних, знайомих, а також «монологи» російських окупантів, читайте у матеріалі.
Читайте також: «Ми не могли забрати з моргу понівечене тіло сина» — мати загиблого захисника Маріуполя
Найтривожнішим спогадом для жінки є часи так званого «референдуму» у Старобільську Луганської області. Саме у ті часи, вересень 2022 року, окупанти та їхні приспішники їздили дворами та збирали «добровільно-примусові» «голоси» від місцевих. В один із таких днів військова машина зупинилися і біля її двору.
«Я побачила по камерам відеонагляду, що під’їхала машина. Я була впевнена, що це приїхали через «референдум». А потім дивлюся, що виходять п’ять озброєних у балаклавах військових. Тоді я зрозуміла, що це пов’язано з моїм татом, який пішов добровольцем служити в Збройні сили України. Я одразу наказала сину, щоб той чистив телефон, ховав його та сам сидів тихенько, а сама пішла зустрічати «гостей», — розповідає вона.
Читайте також: Спроби виїхати з окупації: історія старобільчан, чию колону розстріляли росіяни
Коли жінка вийшла, то почула від військових ім’я свого шістнадцятирічного сина. Пауза. Страх. Нерозуміння того, що зараз може статися. За її словами, вони хотіли, щоб вона покликала хлопця до них на вулицю.
«Я здогадувалася, що вони шукатимуть у нього чат у телеграмі, де вони з хлопцями обговорювали наші українські новини та, м’яко кажучи, недобре говорили про окупантів. Я їм одразу сказала, що він сам не вийде, бо він неповнолітній. Попросила зайти їх додому, бо відчувала, що так буде спокійніше. Вони погодилися. Як тільки вони зайшли до будинку, то одразу звернули увагу на перемотану від татуювання руку мого сина. Він схопив його та почав дивитися. Та нічого такого не було, тому одразу почалися питання про телефон», — згадує жінка.
Вона розповіла, що син приніс телефон і віддав окупантам. Вони запитали про Телеграм, який хлопець видалив у той час, коли вони підіймалися до будинку. Зрозумівши це, загарбники змусили хлопця відновити даний додаток.
«Вони все подивилися, почитали. Далі почалися профілактичні бесіди. Типу, ну ти зрозумій, що вам бреше ваша влада, що Росія тут назавжди, вже час «робити правильний вибір». Звісно, що погрожували за нецензурні висловлювання на адресу російських військових. Вони казали, що проблеми через сина будуть не лише у мене, як у мами, а й в усіх родичів, перерахувавши їх. Я зрозуміла, що вони мають багато інформації про мою родину. Виходячи з будинку нагадали, що я також маю провести так звану профорієнтаційну бесіду з сином», — говорить вона.
Окупанти приходили й до її рідних. Вони поставили до стінки чоловіка й жінку, направили на них дуло автоматів та перевертали догори дригом весь будинок. Такі «відвідини» російські загарбники робили двічі.
Сину нашої героїні пощастило трохи більше, ніж іншим його друзям. За словами старобільчанки, друга її сина забрали влітку 2022 року, а відпустили лише в грудні. Тоді все місто гуділо про цей випадок, але батьки та рідні не могли знайти хоча б якоїсь інформації про свого сина.
«Коли його відпустили, то був вже не той веселий, усміхнений хлопчик, яким ми його всі знали до того. Він замкнувся і нічого не розказав про те, що відбувалося з ним у СІЗО, де його тримали багато місяців. Єдине, що ми знаємо, що у нього забрали телефон та документи. Забирали на допит й інших хлопців, але після того, як їх випускали, вони ледь не одразу виїжджали з окупованої території», — розповідає жінка.
Читайте також: Навчання в окупованому Старобільську: гімн Росії по понеділках, урок «разговоры о важном» і протерміноване морозиво
Таку ж історію вона чула й від близького друга. Чоловік розповів нашій героїні, що він стояв на місцевій автостанції, аж раптом під’їхала військова машина, руки заламали та посадили у машину.
«Вони надягли йому пакет на голову та катали вулицями міста. Трохи покатавши, зупинившись перевірили телефон, а потім знову надягли пакет та знову катали. Вивезли за місто його, висадили з машини і сказали зняти пакет лише через 15 хвилин. Вони його відпустили, але ж до міста повертався пішки та у шоковому стані. Просто ні за що забрали, пакет на голову і повезли», — каже вона.
Поки одні допитують, викрадають людей із домівок та тероризують місцеве населення, друга частина окупантів намагається викликати співчуття. Оскільки жінка працювала у Старобільську продавчинею у магазині, російські солдати часто намагалися поговорити та «сповідатися».
«Немало з них казали, типу вони ні до чого, що і самі не розуміють, для чого вони тут, і що хочуть до дружин та дітей додому. Казали, що вони ж військові і люди «підневольні» й мають виконувати накази своїх керівників. Але приходи й з претензіями. Кричали, що ми невдячні, бо вони ж прийшли нас рятувати, а ми так себе поводимо. Я не вступала в діалог з цими ненормальними, бо вони ж, зазвичай, напідпитку та зі зброєю. А на що вони здатні, ми вже знаємо», — розповідає жінка.
Крім того, старобільчанка стала й свідком сцени, коли окупанти «виховували» звичайних цивільних людей просто посеред вулиці. За її словами, компанія людей гуляла біля магазину, увімкнула гучно музику на своїй колонці та якось шумно себе поводила. Повз них їхала ціла колона техніки, яка раптово зупинилася.
«З машини вибіг низькорослий чеченець, зробив декілька пострілів у повітря та кричав, щоб всі лягли обличчям у землі. А це була зима 2023 року. На вулиці холодно, морозно. Вони «поклали» чоловіків на землю, били прикладами по спині, а дівчатам просто наказали стояти та підняти руки. Один чоловік із компанії намагався щось довести тому чеченцю, але його забрали в машину і повезли кудись», — розповідає жінка.
Читайте також: «Я мав витримати все, бо розумів, якщо зізнаюся — мене одразу вб’ють»: про 12 днів у Старобільському СІЗО
Розуміючи, що безпекова ситуація у місті з кожним днем погіршується, жінка вирішила покидати окуповану територію. Оскільки зі Старобільська приватні перевізники почали вивозити новим маршрутом, вона з сином зібралася та виїхала.
«Ми дізналися, що можна з Бєлгорода одразу потрапити на підконтрольну територію. Найбільше переживала за сина, бо йому 17 років і була ймовірність, що його можуть не пропустити. На пункті пропуску у Танюшівці мене допитували 1.5 години. Підключали до різних пристроїв телефон, носили паспорт з кабінету в кабінет, брали дані про всіх рідних. Сина, до речі, пропустили за 10 хвилин. На іншому пункті пропуску, який є таким, як була дамба у Печенігах на Харківщині, сина тримали довго.
Росіяни морально намагалися його зламати, бо казали типу, забирай речі та їдь назад. Вони говорили, що через рік сину буде 18 років і він піде служити в ЗСУ та піде воювати проти них. На щастя, все обійшлося та вони пропустили. Ми зачекали всіх, хто був у нашому автобусі, а тоді росіяни вивели нас у поле та сказали: «Ідіть». Ми йшли 2 км по польовій дорозі з великими чемоданами. Ближче до кордону, ми побачили наших хлопців, які йшли нам на зустріч аби допомогти з чемоданами. Тоді я зрозуміла, що все позаду. Ми вдома», — сказала старобільчанка.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS