Розвінчують російську пропаганду та доносять світові правду: історії українських фотографів, які документують війну
1x
Прослухати
--:--
--:--
Після повномасштабного вторгнення фотоапарати набули особливого значення — стали зброєю, яка протистоїть російській пропаганді. Деякі українські фотографи до війни займались мистецькими фотопроєктами чи взагалі працювали у фешн-індустрії, але самі того не плануючи, стали документалістами, які фіксують злочини росіян та протистоять російській пропаганді.
Громадське радіо зібрало історії українських фотомайстрів, які активно висвітлюють російське вторгнення. Хтось з них їздить на позиції до військових з 2014-го року, дехто почав документувати події вже після повномасштабного вторгнення, але всіх їх об’єднує бажання своєю працею розповісти світові про Україну і наблизити перемогу.
Максим Дондюк: «Я не знімав ніколи жодної війни і не збираюсь знімати війну в іншій країні»
Максим Дондюк знімав Революцію Гідності і початок війни у 2014-му. За цей час встиг побувати у найгарячіших точках, зокрема в Іловайську. Його світлини публікують Der Spiegel, GEO, Zeit magazine, Stern, Rolling Stone, Bloomberg Businessweek, Liberation та інші світові видання. Фотороботи Дондюка неодноразово потрапляли на обкладинку американського журналу Time. З 2010-го року Максим працював над власними довготривалими документальними проєктами: про туберкульоз в Україні, таємний дитячий табір у Криму, Чорнобиль, тощо. З початком повномасштабного вторгнення Максим відклав усе це і вирішив показувати дійсність війни, а також фіксувати події для майбутніх поколінь. Сам Максим свою роботу називає «документальним мистецтвом».
«Я не військовий фотограф, бо не знімав ніколи жодної війни і не збираюсь знімати якусь війну в іншій країні. Мені це нецікаво як фотожурналісту. Я відчуваю себе ближче до мистецтва, бо я багато років після 2014-го року не знімав війну, а створював мистецькі проєкти, пов’язані з нею. Тому я зараз документую війну, тому що для мене це дуже важливо. Але я сподіваюся, що як тільки війна закінчиться, я повернуся до проєктів не пов’язаних з нею», — розповідає Максим Дондюк.
Максим — один із тих, кому вдалося у 2014-му привезти репортаж з окупованого Іловайська. Тоді українське військове командування вирішило взяти штурмом зайняте проросійськими бойовиками місто. Ця операція мала відрізати стратегічний для терористів напрямок, але закінчилася трагедією. Росія чи вперше публічно показала, що не вміє дотримуватися домовленостей. Бо, пообіцявши безпечний коридор для відходу українських захисників, відкрила вогонь по колоні. У дні запеклих боїв на передовій разом з українськими оборонцями перебував і Максим Дондюк. Поїхав туди разом із батальйоном «Донбас». Це мав бути виїзд на добу, але разом із військовими та іншими колегами фотограф опинився в оточенні на 2 тижні.
Читайте також: «Марія малює»: у Києві показали 100 картин Марії Примаченко, які ще ніколи не експонували
«Поки влада грала з реальністю, мені вдалося разом із Сашею Глядєловим і ще декількома хлопцями просто зайти в Іловайськ. Ми тоді не розуміли, що відбувається. Мені здається, що якби нас там не було, то і доказів би не було б, як із Савур-могилою — ми не знаємо, які там були бої, тому що там не було фотографів. Наскільки поїздка в Іловайськ була важливою, ми вже зрозуміли після», — згадує фотограф.
Такі історичні фото Максим називає візуальною спадщиною. Каже: саме тому зараз все більше військових, які раніше уникали камер, самі просять задокументувати усе. А ще Максим виступає проти цензури на війні. Розповідає: чимало заборон і бюрократичних моментів з боку пресофіцерів і влади обмежують його роботу і не дають зберегти історію для майбутніх поколінь.
«Я працюю із великими журналами тому, що для мене важливо доносити українську пропаганду за кордон. Мені б дуже хотілося, якби у владі з’явилася людина, яка б працювала з закордонними ЗМІ для української пропаганди у світі, бо в Росії є Russia Today, а в нас немає нічого. Нам дуже потрібно за кордоном нагадувати, що війна тяжка, є втрати, і нам треба далі допомога, бо без цього буде як у другій «чеченській» війні, до якої міжнародні ЗМІ висвітлювати і відповідно ніякої уваги міжнародної не було до цього», — наголошує Максим Дондюк.
Серед фотографій Максима, які прикрашали обкладинку Time, — портрет Володимира Зеленського. Заради цієї світлини з президентом Максим їхав у поїзді до Херсона. Разом із гарантом планував провести щонайменше 2 тижні, щоб реалізувати свій задум і зробити бажаний фотоальбом. Однак у результаті довелося вкладатися у 2 дні, що неабияк засмутило фотодокументаліста. Максим розповідає: понад усе прагнув показати, що Зеленський — звичайна людина. Саме тому надихнувся серією фото про Барака Обаму, на яких той був зображений у буденних миттєвостях: як він їв морозиво, з кимось спілкувався, обіймав дружину чи читав книгу.
«Для цього треба знаходитися з людиною тиждень-два і знімати не так, як ми звикли його бачити офіційно, а знімати його іншу сторону, де він стає ближчим до народу, де він стає як батько, брат, військовий — ось така у нас була ідея, але в пресслужбі не зовсім це зрозуміли. Перед тим, як оголосити його людиною року, у Time хотіли зробити таку історію, але вийшло як вийшло. У нас було 2 доби, нам дали доступ до Володимира Зеленського, але цього недостатньо, щоб розкрити Президента під час війни», — наголошує Дондюк.
Максим каже, що він зі старої школи фотографів, коли матеріал роблять місяць, максимально заглибившись у процес. Розповідає: коли приїжджає на позицію, інколи по дві-три доби може тільки спілкуватися із захисниками, знайомитися і розповідати про себе, а вже потім приступати до знімального процесу.
«Для мене фотографія — це просто те, як я бачу, і це візуальний щоденник. Я не зовсім розумію фотографів, які мріють «резидента сфотографувати — це дуже примітивно. Я мрію, щоб війни не було. Моя мрія, щоб я більше не мав змоги зняти жодної фотографії за війну”, — ділиться своїми роздумами і мріями Максим Дондюк.
Арсеній Герасименко: «Мрію зробити фотографію, яка хоча б на мить наблизила перемогу»
Арсеній Герасименко до повномасштабного вторгнення був фешн-фотографом. Його світлини публікували Vogue, Obvious та OffTheRails. Зараз його фотографіями ділиться Генштаб і головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Арсеній не лише документує війну, а й робить портрети українських оборонців на унікальний плівковий фотоапарат, якому вже понад 70 років.
Арсеній Герасименко займається фотографією понад 10 років. Вперше на знімання на фронт поїхав влітку. Ось як описує свою посвяту у фотодокументалісти:
«Моє перше відрядження на фронт припало зі знайомством з найпотужнішою артилерією України та роботою 43-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Тараса Трясила. Мені багато хто розповідав, що гармати з найбільшим в Україні калібром у 203 мм гучні, але я навіть не уявляв, що настільки. Працювати поруч із такою технікою без активних навушників не тільки заборонено, але і небезпечно: можна отримати мікроконтузію і пошкодити слух».
Читайте також: «Обстріли щодня, вчора з танка — чотири «прильота» — житель Невського про життя на лінії фронту
Знаковою у професійному доробку Арсенія стала фотографія «Лють». Каже: дивлячись на неї, хоче, аби люди вірили в ЗСУ.
«Це був холодний жовтневий ранок 2022-го року десь на Херсонщині. На жаль, вже немає в живих ні головного героя цієї світлини — Михайла «Риби», ні зображеного на ній Піона. Цей постріл — передостанній для цієї гармати. Того дня машина вийшла з ладу і на вогневі позиції більше не поверталася», — розповідає Арсеній Герасименко.
Цікавим є те, що з собою у відрядження Арсеній бере не лише сучасну камеру, додаткові батареї чи картки пам’яті, а й плівковий фотоапарат 1953 року, який купив на аукціоні за декілька років до війни. Як з’ясувалося, на нього невідомий американський журналіст у 50-х роках документував Корейську війну. Вже після повномасштабного вторгнення Арсеній вирішив знімати портрети українських бійців на цей фотоапарат. На сьогодні вже встиг зробити понад 150 портретів захисників. Щоправда, розповідає працювати з такою технікою інколи буває важко:
«Знімання на плівку великого формату потребує особливого підходу: цей процес нешвидкий, якоюсь мірою навіть медитативний. Єдина незручність, з якою приходиться зіштовхуватися — це вага і габарити. Камера з набором оптики та касет 4х5 дюймів важить 12-15 кг і займає окремий великий фоторюкзак. Також цю техніку варто берегти від вологи та бруду, що, на жаль, виходить не завжди».
Після перемоги Арсеній планує повернутися до жанрів та напрямків, у яких працював раніше. Це не тільки фешн-фотографія, а і пейзаж та портрет. А от понад усе мріє зробити таку фотографію, яка хоча б мить наблизила перемогу або зробила добру справу, навіть для невеликої кількості людей.
Олена Максименко: «Я мрію зняти світлину, як наші військові заходять у Крим»
Олена Максименко — воєнна фотокореспондентка і поетеса. Війну висвітлює з 2014-го року, а за репортаж у Криму відбула триденний полон. У 2015-му Олена вирішила зробити перерву у журналістиці і пішла у добровольчий батальйон. Хотіла працювати парамедиком, але потім таки повернулась до свого звичного статусу.
«Перед повномасштабним вторгненням я мала намір повністю піти з фаху або, принаймні, зменшити інтенсивність поїздок на схід. Тому що відчувала, що сильно вигоріла і хотіла піти на більш спокійну роботу. Навіть пройшла співбесіду, виконала тестове завдання і на 26 лютого в мене була призначена зустріч з ейчаром. Але він мені подзвонив і сказав, що йде служити, тож поговоримо після війни, так і я продовжила робити те, що роблю», — розповідає фотографка Олена Максименко.
З відряджень Олена встигає привозити репортажі одразу для декількох видань. Під час поїздок «полює» не лише за влучними кадрами, а й встигає спілкуватися з людьми. Одним із найважчих відряджень називає поїздку до Бахмута.
«Трапилася пригода в Бахмуті у лютому, в останні дні, коли туди ще пускали пресу. Я поїхала туди працювати з Нацгвардією швидкого реагування і під час сильного обстрілу градами ми пробили одразу 2 колеса і застряли під мостом, який там ніби як арка над дорогою. Цей міст став для нас укриттям. У мене були великі плани попрацювати з війковими та цивільними по місту, але більшу частину цього виїзду ми провели саме під мостом і у мене вийшов звідти репортаж. Це був один із найскладніших квестів, з якого треба було привезти репортаж», — згадує фотограф Олена Максименко.
Ідеальна фотографія для Олени — та, яка змушує відчувати і виводить від стану рівноваги у хорошому сенсі. Фотографка розповідає, що це має бути не обов’язково страшне криваве фото, але воно має бути чутливим. Додає, що інколи навіть просто погляд людини може бути набагато сильнішим, ніж кадр якогось жахливого поранення чи смерті. Тож саме такі моменти в простих речах і шукає жінка під час відряджень на передову. Саме таку емоційно сильну фотографію мріє зробити вже на звільненому півострові.
«Я мрію зняти світлину, як наші військові заходять у Крим. Розумію, що мало шансів для цього у мене, хоча одна бригада мене пообіцяла взяти з собою на звільнення півострова», — жартує фотографка.
А досвід репортажу з Криму Олена вже має. Вона стала однією з перших українських журналістів, яких затримали окупанти на в’їзді до півострова. Згадує, як разом із колегами 9 березня ще до «псевдореферендуму» їхали до Криму. Фотожурналістка тоді і подумати не могла, що вже відбувається окупація, а на в’їзді можуть виникнути проблеми.
«Ми всього три дні провели у в’язниці, але могло бути гірше. До Криму мені вдалося заїхати, і це вийшов репортаж із в’язниці, в якому я писала про досвід спілкування із цими російськими «зеленими чоловічками» та «беркутівцями». Репортаж вийшов, але не зовсім такий, який я собі запланувала», — згадує Олена Максименко.
Іва Сідаш: «Якщо фотографія не може змінити світ, вона може змінити тебе»
Іва Сідаш — львівська фотографка, фіналістка міжнародного конкурсу Fujifilm Moment Street Photo Awards 2021 та випускниця курсу Visual Storytelling 2022 від ICP. Її роботи експонувалися на колективних виставках в Україні, США, країнах Європи та Азії. Свої світлини Іва публікує у Financial Times, Der Spiegel, Fisheye Magazine, Bird in Flight тощо.
До війни Іва займалася вуличною фотографією. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, то одразу зрозуміла, що не хоче залишатися осторонь. Нам розповіла, що 24 лютого стало для неї своєрідною точкою неповернення. І саме фотографія дозволила їй тримати руку на пульсі своєї країни і робити те, що може — документувати той час і простір, а ще хоч у такий спосіб бути корисною для своєї країни. За півтора року війни Іва не лише змінила свою географію фотографій, а й змінилась сама.
«Знаєте це відчуття, коли ти згадуєш себе років 10 тому і розумієш, наскільки зараз ти інакша. Я, звісно, не кажу що з документуванням повномасштабної війни я постаріла на 10 років, хоча хто його знає, але відчуття цієї інакшості дуже відчутне. Відтоді, як я почала документувати російські воєнні злочини в Україні, всередині мене відбувся цілий спектр змін — від мого ставлення до життя і до розуміння та підтвердження, що фотографія якщо і не може змінити світ — вона може змінити тебе, а далі все в твоїх руках — змінюй світ, починаючи з себе», — роздумує документальна фотографка Іва Сідаш.
Чимало матеріалів у портфоліо Іри саме зі сходу. Туди фотографка поїхала наприкінці квітня 2022 року і зрозуміла, що схід — місце, де їй є що робити.
«Я побувала майже у всій Харківській області, частині Донецької та Херсонської областей, в Дніпрі, Кривому Розі, Запоріжжі — по суті, у всіх місцях, де раніше бувала ледь не проїздом. Прикро, що довелось пізнавати свою країну в такий спосіб, але бувши в різних частинах країни, спілкуючись з різними людьми, я все більше переконуюсь в цілісності та силі України», — розповідає документальна фотографка Іва Сідаш.
Кожен свій репортаж Іва сприймає дуже близько до серця, бо ж для неї важливо максимально познайомитись з героями своїх світлин.
«Пам’ятаю, коли знімала в Дніпрі у шелтері для ВПО, то познайомилась з жінкою, яка жила в Кривому Розі і розповідала, як вранці пішла на роботу, а в той момент в будинок прилетіла російська ракета та вбила її дворічну доньку Юлію і свекруху. Відтоді в неї почались психічні розлади, вона переїхала в шелтер у Дніпрі, бо більше ніде було жити, розповідала свою історію, курячи цигарки та сидячи осторонь від інших людей, проживаючи знову і знову весь цей біль. Я не знала, як дивитись їй в очі, які слова підібрати — в такий момент відчуваєш себе дуже безпорадним. Тож єдине, що можеш — це знімати і розповідати світові про весь цей жах російських злочинів, щоб ніколи таке не повторилось», — згадує Іва Сідаш.
Іва розповідає, що найважчим для неї є не сам процес знімань, а те, що починається після роботи, коли вона переосмислює та згадує все прожите за день.
«Під час роботи я навчилась контролювати свої емоції, а ось після — виходить не завжди, та й чи потрібно?», — ділиться міркуванням фотограф Іва Сідаш.
Втім, найжахливіше, що за свої фотографії документалісти розплачуються не лише ментальним здоров’ям, а й подекуди життям. За даними Інституту масової інформації з початку повномасштабного вторгнення Росія вбила 63 медійники, 10 безпосередньо під час виконання професійних обов’язків, серед них легендарний фотодокументаліст Макс Левін, який мріяв зробити фото, що зупинить війну. Його вбили російські військові у березні біля села Мощун під час документування злочинів окупантів.
Валерія Паненко для Громадського радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
