Знімання фільму/Фото надане Громадському радіо
Діти, які рано стали «дорослими», професійний режисер та 5 днів знімань — так народилася пронизлива стрічка «Що ми втратили», яку днями презентували у Києві на закритому показі. Головні творці фільму — діти, які пережили окупацію, життя поблизу бойових дій, виїзд за кордон та інші виклики війни. У форматі короткого метру вони поділилися своїми роздумами про війну та травми, які та завдала їм.
Усі герої документальної стрічки — учасники арттерапевтичного курсу зі сторітелінгу для підлітків від благодійного фонду «Голоси дітей». Упродовж трьох місяців підлітки з різних регіонів країни у форматі онлайн знайомилися та вчилися висловлювати свої думки й переживання, щоб у фіналі зняти власну документальну історію.
Сценарій 13-хвилинного фільму писали самі. Увесь творчий процес відбувався під пильним наглядом команди професіоналів, зокрема відомої режисерки Марисі Нікітюк. Після трьох місяців онлайн-зустрічей підлітки зустрілися в горах. Щоб кіно стало арттерапією самі шукали вдалі локації, підбирали реквізит, образи, а ще багато осмислювали своє життя.
Читайте також: Сотні тисяч дітей під окупацією живуть без документів, це матиме негативні наслідки — Луньова
У 13 хвилинах діти зуміли переповісти, що ж вони втратили та як шукають себе зараз. Окрім коротких розповідей про себе, вдавалися і до художніх образів: «зросталися з деревами» або глибоко у лісі намагалися створити будинок, який би не змогли зруйнувати російські ракети. Щоб висловити у декількох реченнях найважливіше, інколи днями обмірковували своє життя і сприйняття війни, тож у короткій відеороботі вдалося передати не лише красу української природи, а й складні долі та переживання юних творців фільму.
Війна для Софії розпочалася у 2014 році. Дівчина родом з Єнакієвого, що на Донеччині. За тиждень до окупації рідного міста мама встигла вивезти Софію з братом на вільну територію. Зізнається: хоч війна зачепила її родину давніше, зараз вона інколи відчуває більше стресу, коли чує вибухи у Києві.
«Мені було 7, коли все це відбувалося. Я пам’ятаю багато чого, але я не розуміла це тоді. Чим старшою я стаю, тим більше пропускаю це через свій досвід і своє дорослішання, тому це мене повертає назад і я проживаю ці емоції з кожним роком по-іншому. Ну, я можу сказати точно, що тоді завезли ще до офіційної окупації багато незнайомих людей в формі, навіть військові зі зброєю стояли біля школи і наші батьки забирали нас прямо з класу, ми не грали на вулиці, бо це все дуже лякало тоді. Це були люди без позначок на формі, але всі розуміли, що вони росіяни, тому що в них говір інший і ставлення до нас», — розповідає дівчина.
Разом із братом Софію мама вивезла до Полтави.
«Ми їхали селами і полями. Тільки коли я була у восьмому класі, моя мама дізналася, що в один із моментів тієї поїздки я не спала. Саме тоді, коли маму зупинили російські військові, вони наставили на неї зброю і просили показати багажник і документи. Це було страшно для неї і для мене, адже я все це бачила, пам’ятала і обдумувала довго. Я була такою дитиною, яка не розуміла того, що іноді треба поговорити про свої страхи. І я навчилася на цьому курсі лише говорити», — згадує учасниця фільму Софія.
Дівчина зізнається, що статус переселенки дошкуляв їй ще довго, бо людей зі сходу країни інколи таврували як таких, що «чекали». Тож Софія частково вважала себе винною за те, що сталося на її малій батьківщині. Також дівчині не було з ким проговорити все це, бо на мирній території мало хто розумів, що таке війна:
«Я була іншою для всіх. Коли я переїхала, то класна керівниця виправляла мене. Вона не казала, що це війна, а казала: “Софія, ти кажеш неправильно — це АТО, антитерористична операція”, а для мене, як для дитини ветеринарів, операція — це означає когось розрізати і зашити, тож я не розуміла, що таке антитерористична операція і не розуміла, чому таке ставлення. Я знала, що там зброя, там окупація, там військові, там помирають люди — це війна і ніяке інше слово не підходить і я згадувала про це у фільмі. Це завжди була війна і це завжди було в мене в голові і я хотіла весь час про це розповісти».
Ще у дівчини й досі на окупованій території залишається тато. І їй прикро чути, що всі, хто не виїхав з окупації — зрадники чи пристосуванці. На це твердження Софія має пояснення:
«Він десять років будував цей будинок ще до мого народження. Це все його життя. Його сім’я вся з Донецької області, там багато дорослих людей в похилому віці, його мама та брат. Він повинен був залишитися там заради того, щоб з ними все було добре. Ось чому і зараз люди залишаються в окупації, ці причини не змінилися в 22-му році. Просто чомусь у людей є уявлення, що в 14-му році це було легше, але це не так, бо зараз у нас є більше військових, в нас більше підтримки, навіть закордонної підтримки, а тоді не було такої можливості поїхати незрозуміло куди, особливо коли в тебе немає родичів в інших областях», — каже Софія.
І саме участь у кінотерапії допомогла нарешті виговоритися Софії. Тепер вона навчилася ділитися усім, про що мовчала усі ці 9 років війни. Дівчина не лише знайшла справу, яка їй припала до душі, а й нових друзів, які її зрозуміли з перших обіймів. Каже, що кінотерапія й дійсно працює, а для тих, хто не має змоги долучатися до подібних проєктів радить наступне:
«Я розуміла, що є люди-однодумці, які знали, що таке війна і до 2022 року. Саме коли змінила школу, я зустрілася з багатьма вчителями, які підтримали мене. Треба не забувати про те, що існує інтернет і завжди можна знайти однодумців в інтернеті, якщо ти не можеш знайти їх поруч і про те, що треба триматися своєї думки, якщо це правда, бо треба вірити в правду і не слухати нікого. Це може бути важко і це буде важко, але можна завжди знайти тих, хто тобі допоможе — головне вірити в себе і не здаватися, тому що ми 9 років не здаємося і я впевнена, що ми переможемо», — наголошує Софія.
Повномасштабне вторгнення заскочило Валерію зненацька. Через це їй теж довелося покинути власну домівку і це стало стресом для дівчини.
«На початку березня ми евакуювались в Словаччину і для мене це був дуже травматичний досвід, тому що я зрозуміла, що таке дім, як важко його втрачати і як складно, коли ти хочеш повернутися додому, але ти не маєш цієї змоги. Мені хочеться, щоб цей досвід, який стався тоді, не був для мене чимось негативним, а навпаки — навчив мене любити своє», — каже Валерія.
Завдяки кінотерапії дівчина не лише зрозуміла, що тепер хоче пов’язати з кіно чи мистецтвом життя, а й навчилась відчувати людей:
«На другий день, коли треба вже було придумувати сценарій, у нас виник ступор, бо ми не знали, про що хочемо говорити, у нас було багато ідей, брейншторм, але нічого конкретного. Тоді ми зупинилися на тому, що дорослі та знімальна група не буде нам нав’язувати якісь ідеї, бо вони нам не близькі. І ми вирішили, що попри те, що в нас обмаль часу, ми все одно будемо чекати того моменту, коли усвідомимо, про що хочемо говорити і цей момент стався. Я дуже вдячна, що головною метою цих проєктів є почути саме думку учасників і думку дітей. Так ми самі придумували свої ролі, знаходили локації, писали собі ось ці закадрові тексти і придумували, з якою інтонацією хочемо це сказати».
Насті за два тижні 17 і вона з Краматорська. Війну пам’ятає з 6 років. Вона ще тоді розділила її життя на до і після.
«Війна мене застала ще в 14-му році, бо моя сім’я розпалась. По суті, моя мама зникла безвісти і от з того часу я жила з бабусею під її опікою. Тому війна дуже давно прийшла в моє життя, але я про це майже не говорю, тому що я цього майже не пам’ятаю. Я пам’ятаю трошки життя до війни, але в пам’яті воно як сон, мені було 6-7 рочків тоді», — розповідає Настя, учасниця кінотерапевтичного проєкту.
Повномасштабне вторгнення завдало ще одного удару по відчуттю дівчини. Одну з масштабних ракетних атак на своє місто Настя не може забути і досі, хоч і перебралася жити на Волинь.
«Одного дня я пережила настільки сильний страх, що після того вже звикла до цього. Ми прожили у Краматорську 9 місяців повномасштабної війни. Кожен день вибухи як по графіку, бувало в четвертій ранку, і так кожен день ти просинаєшся і мені здавалося вже, що так і повинно бути, і це погано. Я якось це зрозуміла і від цього стало боляче», — каже Настя.
5 днів в горах пішли дівчині на користь:
«Проєкт, безперечно, дав мені багато переосмислень. Я просто 5 днів була з іншими людьми зі своїми однолітками і це був просто неймовірний досвід, це дало мені багато любові. Я дуже сильно хотіла любові і мені її дали».
Дівчина розповідає, що їй дуже важливо було не лише принести свою історію у цей фільм, а ще й за всім цим спостерігати. Насті сподобалось взаємодіяти з камерою, тож у майбутньому дівчина хотіла б ще попрацювати у жанрі художнього кіно.
Хвилювання дітей та травматичний досвід у 13-хвилинний сеанс рефлексії перетворила режисерка Марися Нікітюк. На час існування проєкту вона стала своєрідним психологом для підлітків. Розповідає, що це не перший її проєкт, де доводиться працювати з дітьми, і їй це дуже подобається. Каже: роботи у співпраці з ними виходять щирими.
«З підлітками ми знаходили те, що їм відгукується і те, що для них важливе, бо там їхня вся увага, а я її просто трошки скеровую для того, щоб вона була більш виразною. З дітьми і підлітками ти інакше не спрацюєшся, бо тоді вони тобі не повірять і це може бути фальш, який буде видно», — зауважує режисерка Марися Нікітюк.
Вона розповідає, що найважче був саме психологічний аспект. Необхідно було зрозуміти, що робити із прихованим болем у кожного. Згадує: за три місяці роботи в онлайн форматі команда зріднилася, а при особистій зустрічі у всіх трапився емоційний вибух.
«Коли ми зустрілися, пішла така хвиля щирості і така хвиля болю, що я перші 2 дні не стягувала. Я плакала і думала, що я просто не зможу, але коли ми включилися в процес реалізації фільму, все минуло. Коли ми вже це реалізовували, зайві думки відсторонювалися і ти вже не думаєш, що зі мною не так, а думаєш як це “не так” зробити гарним», — додає Марися Нікітюк.
Слухайте також: «Ми були рекрутами»: режисер Любомир Левицький знімає фільм про Третю штурмову бригаду
Марися розповіла, що полюбляє працювати в методиці глибинного інтерв’ю, як в інших своїх проєктах, так і тут. Мовляв, коли ти працюєш над створенням своєї історії, то структуруєш своє минуле і тобі стає легше. Комусь у таких випадках допомагає класична арттерапія у вигляді малювання, а декому достатньо виговоритися.
«Ми приїхали в гори і перші думки були такі: ну про мавки будем знімати, мавки і гори — все зрозуміло. У нас було мало бюджету і багато блискіток і ми все це на себе вилили і пішли шукати локації. Коли ми натрапили на “заброшку” (закинуту територію) дівчата такі кажуть “о, це ж таке, як наше життя” і я про себе думаю “ну, чудово, ми дожилися до того моменту, коли ми знайшли “заброшку”, а підлітки кажуть, що це ж наше життя”. Створення кіно — це прикольна терапія, яка не є як ціль, терапія яка не є терапією за ціль, але через те, що ти твориш щось і ти з нічого створюєш кіно, то воно матеріалізується і це якась дуже для мене магічна штука відбувається. Після цього реально, чомусь, відчуваєш себе наповненим життям. Психологічно воно діє як елемент пригоди. З нами сталася така пригода, в якій ми поговорили про болі і в нас щось вийшло і нам стало легше», — розповідає Марися Нікітюк.
Фільм подали вже на декілька закордонних фестивалів. Тепер всі учасники знімального процесу чекають на позитивну відповідь. Режисерка каже, що це важливо не лише для дітей, а й для адвокації України загалом.
«Саме через емоції можна і варто працювати. І дуже треба працювати із закордонними фестивалями, тому що як тільки ми втрачаємо тему України через наші фільми, наші голоси — ми втрачаємо суб’єктність. Всі думають, ну супер, воюєте, тримайте гроші, а коли ми суб’єктні, то зростає наша спроможність себе захистити. Я не хочу, щоб ми зникли безслідно, без історій, я хочу, щоб ми були нацією з голосом, а не такою, що хтось за нас щось вирішив», — каже режисерка.
Якщо фільм «Що ми втратили» покажуть на міжнародних кінофестивалях, все більше іноземців дізнаються про війну в Україні голосами дітей.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS