Фото з архіву Андрія Д'яченка
Лучанин Андрій Д’яченко — один із тисяч українців, які торік 24 лютого долучилися до лав українського війська. За плечима у нього досвід учасника АТО у лавах полку «Азов». Під час повномасштабного вторгнення він очолив штаб підрозділу Сил спеціальних операцій ЗСУ.
У 2014-му Андрій Д’яченко добровольцем долучився до полку «Азов», який згодом став полком Національної гвардії. Нині він — начальник штабу окремого загону спеціального призначення «Любарт» ССО ЗСУ. Андрій згадує 2014-й і те, як приймав рішення іти на фронт:
«Був кінець травня 2014 року. Взагалі, психологічно я зрозумів, що поїду на війну, 12 квітня 2014 року. Це був день, коли банда Гіркіна, ну, тоді ще невідома банда, захопила Слов’янськ і стало зрозуміло, що на Криму російські окупанти не збираються зупинятися, будуть події розгортатися».
Спочатку «Азов» не нагадував той полк спецпризначення, який згодом став «страшилкою» російської пропаганди. Це була ватага молодих хлопців, здебільшого — футбольних ультрас чи учасників Майдану, розповідає Андрій Д’яченко:
«Мені тоді було 24 роки, я тоді був не найстаршим, звичайно, але, скажімо так, 80% особового складу були молодше мене. Тому буквально на моїх очах групка оцих хлопців перетворилася спочатку в батальйон, потім — у полк, потім — в елітний полк. Безперечно, я переконаний, що «Азов» входить в топ-5 найкращих формувань української армії».
Читайте також: «Він зустрічав ворога в повітрі» — дружина загиблого наставника «привидів Києва» Михайла Матюшенка
За словами офіцера, після 24 лютого змінилася і війна. Вона стала набагато інтенсивнішою, масштабнішою. Якщо під час АТО «приліт» пакета «градів» був хоч і не рідкістю, але подією, то нині вже «килимові» бомбардування та жорстокі ракетні удари дивують не всіх. Окрім того, технології, які зараз використовуються на фронті, набагато прогресивніші за ті, що були у розпорядження української армії у 2014-му, говорить військовий:
«У 2014-2015 роках простяцький, елементарний безпілотник — це було щось із розряду футуристичних війн про майбутнє. Зараз безпілотник це… підрозділ без безпілотника — це те саме, що взвод без гранатомета. Тобто, щось таке немислиме. Оцей величезний скачкоподібний розвиток технологій, коли з’являється величезна кількість софту, коли фактично у кожного командира відділення є в руках планшет…»
Враховуючи попередній військовий досвід, Андрій Д’яченко до початку лютого не вірив у можливість повномасштабного вторгнення. Міркував так: зібраного угрупування російських військ вистачило б для перемоги у 2014-му, але аж ніяк не у 2022-му.
«І, що війна буде вже на 100%, я зрозумів того дня, коли Путін визнав «ДНР» і «ЛНР». Якщо я правильно пам’ятаю, це було 21 лютого. Коли я прослухав його пресконференцію, що відбувається визнання, я зрозумів, що все — треба готуватися от прямо вже, не «десь можливо колись якось», а буквально це буде з дня на день», — каже Андрій.
Читайте також: «За цей рік я полюбив життя ще більше» — історія киянина, який подолав 6 тисяч км, щоб захищати Україну
Оскільки з початком повномасштабного вторгнення була загроза нападу з території Білорусі, Андрій Д’яченко разом із побратимами-азовцями лишився на Волині. Там вони сформували загін «Любарт». Перші два місяці бійці несли службу у форматі добровільного формування територіальної громади, а у травні — легалізувалися у лавах Сил спеціальних операцій ЗСУ.
Зі слів Андрія, ССО — це рід військ, призначений для завдавання противнику специфічних точкових ударів. Але в реаліях війни доводиться виконувати ті завдання, яких вимагають обставини.
«Розумієш, що якщо ти дійсно приїхав воювати, виконувати свій обов’язок, то доводиться робити те, що доводиться робити. І те, що ти боєць Сил спеціальних операцій, не означає, що ти не будеш брати в руки лопату і копати окоп. Тому що є у військових така приказка, що артилерії байдуже, з якого ти спецназу».
Військовослужбовець підкреслює: для українців ця війна стала народною. Свідченням цьому є волонтерський рух.
«Наявність волонтерського руху — це одна із головних відмінностей України від Росії. Тобто, для Росії — це війна «по пріхоті царя-батюшки», коли «поїхавший» психопат-цар дав відмашку і погнав на війну. І у них майже відсутнє явище волонтерства. Тобто, для них це така «казьонщина».
Читайте також: «Ворог тут не пройде»: бійці показали, як укріплюють позиції на кордоні з Білоруссю
Водночас, зізнається військовий, найважче — це нести відповідальність за долю інших, розуміти, що від твоїх рішень залежать життя бійців.
«Дуже багато молодих хлопців у нашому загоні. І, коли ти десь на мить якось собі уявляєш, як треба буде дзвонити, не дай Бог, мамі когось із цих хлопців, і говорити, що, не дай Бог, ваш син загинув, для мене оці моменти — найтяжчі», — говорить військовий.
Андрій Д’яченко згоден із тим, на чому постійно наголошує вище військове і політичне керівництво: для України ця війна може завершитися лише перемогою, адже заморожений конфлікт — лише відкладена у часі війна.
Мирослав Ватащук, Луцьк, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS