Владислав у Маріуполі
Те, що повномасштабна війна неминуча, 17-річний Владислав зрозумів 21 лютого. Згадує: тоді пізно повертався із репетиції зі свого аматорського театру і в тролейбусі переглядав новинний сюжет, в якому йшлося про звернення Путіна про «незалежність» псевдореспублік. Уже того вечора хлопець наполягав батькам, що потрібно готуватися до найгіршого, а відтак запастися їжею, водою і врешті скласти тривожну валізу. Втім, його передчуття не сприйняли серйозно. 23 лютого Владислав знову повертався пізно додому, цього разу після перегляду фільму, саме тієї ночі все й почалося.
«Я повернувся додому пізно. Навіть не встиг лягти спати, як о другій ночі щось бабахнуло. Буквально через декілька хвилин дзвінок на телефон мого молодшого брата. Третя ночі, а незнайомий номер телефонує брату, якому на той момент було 7, я одразу зрозумів, що щось тут не так, але вирішив не брати слухавку. Втім, коли вже п’ятий раз задзвонив мобільний, я взяв слухавку і виявилося, що людина помилилася номером, але сказала мені «війна почалась». З того моменту до офіційних заяв пройшло 2 години і ці 2 години були ніби в якомусь сюрреалістичному просторі для мене», — згадує Владислав Пятін-Пономаренко.
Слухайте також: «Зустрінемось на Драмі»: радіофільм про Маріупольський драмтеатр
Владислав розповідає, що до останнього не вірив у те, що відбувається. Зранку в магазинах вже були шалені черги, зникло світло та почав зникати зв’язок. Акумулятори та телефони спершу заряджали у лікарні, де лежала їхня бабуся із ковідом та під’єднаним апаратом ШВЛ. Мама хлопця її навідувала і примудрялася хоч трохи підзарядити телефон.
«Я пам’ятаю сірі, похмурі та з мрякою дні. Ми виходимо на перший поверх набирати у сміттєвому відділі технічну воду і летять гармати. Перші дні все нагадувало страшний шторм, який насувається на нас. Найстрашніше почалось вже з 1 березня: магазини не працювали, газу не було, світла теж, а виїжджати ми не могли, оскільки бабуся перебувала в лікарні і забрати її теж не виходило ні за які гроші«, — пригадує хлопець.
26 лютого Владислав почав знімати свій відеощоденник. Операторську роботу ретельно проговорив із татом.
«Ми тоді обговорили з батьком і вирішили, що це треба зняти, бо це серйозні воєнні злочини, це пекло, і ми думали, що ніхто це не бачить, бо ми були в інформаційній ізоляції, тож думали, якщо до нас не надходить інформація, то і звідси — теж«, — каже хлопець.
Знімали все на стару аматорську камеру батька, яку намагалися підзаряджати невеличкою сонячною батареєю. Раніше на ній фіксували родинні моменти, а тепер — російські злочини.
«Знімали все, в основному, на камеру, але коли вона розряджалася і коли не можна було її поставити на зарядку, я знімав навіть на свій ноутбук, в якому збереглося на той момент трохи заряду. І я умудрявся на веб-камеру ноутбука знімати. Ці всі кадри — дуже ексклюзивні, важкі і цінні, бо все розряджалося, було дуже небезпечно підходити до вікон через можливі уламки, снайперів чи просто прильоти, тому я вважаю, що ці 20 хвилин, які ми змогли зняти — це золото».
7 березня знімати стало ще важче. У дім Владислава прилетів снаряд, тож родина спустилися жити в підвал, на вулицю виходили значно рідше.
«У мене є кадри перебування в підвалі або приготування їжі на вогнищі в під’їзді. У нас був малесенький мангал і на ньому ми готували їжу, ну як їжу — це були якісь похльобки чи ліпьошки».
Хлопець устиг зафіксувати не лише масштаби руйнувань, а й поведінку окупантів. Утім, є моменти, які не вдалося відзняти і вони лишилися тільки в спогадах.
«Знято так звану «гуманітарну допомогу», коли вони спочатку заставляти людей розвантажувати все, а потім давали якусь там їжу. На жаль, не попали кадри, як чеченці кидали в людей вкрадену з українських складів їжу та кричали «ось — хохляцькі собаки жеруть». Також у фільм не попав кадр, коли ті ж самі чеченці дуже демонстративно поводились: спереду йде камерамен і їх знімає, а вони йдуть позаду і реально стріляють по домам, хоча вже нікого там не було, це все була по їхньому зачищена територія», — розповідає Владислав.
Хлопець згадує: росіяни не лише швидко руйнували Маріуполь, а й зрівнювали все з землею, щоб приховати свої злочини. Через це йому завжди лячно було знімати влучання, тому що не знав, куди за мить може прилетіти знову. А ще камера в руках у хлопця дошкуляла не лише окупантам, а й деяким землякам.
«Неодноразово чув погрози від так званих «наших» людей, які стали колаборантами. Вони одразу зрозуміли, чому я знімаю. На жаль, не зафіксував, як оці «прикацаплені малороси», як я їх називаю, і люди без нації, чекали на Росію: бомба прилітає їм у дім, а вони радіють, мовляв, «Росія іде». На жаль, сварки з ними, погрози здати мене не було знято».
Коли в квітні з’явилися перші сигнали інтернету та зв’язку, Владислав почав одразу все публікувати у своєму інстаграмі, попри погрози.
Читайте також: Надія на «Азовсталі»
Хлопець жив на лівому березі міста Марії, а отже шлях для евакуації був лише один — через Росію, бо можливість потрапити до підконтрольної частини України звичним шляхом росіяни повністю обмежили. У будь-якому випадку треба було пройти чимало блокпостів і ретельні перевірки, а з таким багажем файлів могли виникнути проблеми. Тож якщо не видалити самому — це зроблять на блокпосту замість тебе.
«Ці кадри я вивіз буквально «в трусах». Від першого дня до останнього під час повномасштабного вторгнення мого перебування у Маріуполі світла не було. Згодом з’явились генератори і я зміг перекинути свої файли. Це було дуже важко і повільно, а ще люди дивляться, що ти там перекидаєш з камери на ноутбук щось і це викликає підозри до тебе. З великим страхом якось це перекинув, потім кинув в сумку в пакет з білизною і вони не знайшли там. Але багато кадрів, які були вже на телефоні знятих під час окупації змусили мене видалити».
Відзнятий матеріал надихнув Владислава на створення власного документального фільму. Першу версію цієї короткометражки хлопець випустив 14 жовтня до Дня захісників і захисниць України. Каже: вона була «сирою» за змістом і значно коротшою. Згодом йому прислали кадри з Маріуполя, які доповнили його фільм. Коли молодий режисер дізнався, що є можливість презентувати свою відеороботу на виставці War Diaries в Амстердамі, почав допрацьовувати стрічку.
«Я почав його [фільм] переробляти, і переробляв його навіть довше, ніж створював першу версію. Мені дуже приємно чути від людей, які дивилися фільм і зрозуміли, що це фільм не тільки про війну, а фільм-перформанс про душу, сенс нашого життя, питання життя і смерті, про втрату дому і втрату почуттів. І я зрадів, коли побачив, що люди після перегляду фільму почали замислюватися про своє життя і про те, навіщо живуть, навіщо ось ця вся колотнеча, за якою вони женуться».
Читайте також: Люди ніколи вже не будуть такими, якими були до війни — режисерка Маріупольського драмтеатру
Своїми першими відгуками від глядачів хлопець задоволений.
«Я отримав гарний фідбек, тому що до прем’єри в Амстердамі я не дуже розкручував фільм, вважаючи, що він маленький, що я не багато вніс туди, що там багато режисерських помилок. Але вже зараз я вдячний людям, які подивились і підтримали мене. Так я зрозумів цінність свого продукту і те, що це не тільки фільм про війну, а це реально моя душа, яку я туди вклав, тож вона також відображається для глядачів і вони це бачать і переймають цю енергію».
Тепер свою відеороботу Владислав мріє показати у Дубліні, який став для нього тимчасовим прихистком. Також у планах — опублікувати короткометражку на онлайн-платформах чи сервісах з трансляції фільмів. Хлопець навіть замислився над створенням власного аматорського сервісу про аматорське кіно. Тож показ у Амстердамі — це лише старт його режисерського дебюту, наголошує Владислав.
«Мрію зняти художній фільм для нетфлікса. На основі пережитого там, я би міг більше показати всього пекла, що побачив», — каже Владислав.
У той час, як в Росії знімають пропагандистські фільми про події у Бучі, Владислав каже, що як ніколи важливо доносити правду про справжні події в Україні.
«Я хочу показати більшості європейців, щоб вони зрозуміли, чому ми зараз тут, чому є біженці, чому потрібна підтримка Україні, чому ми насправді не «витягуємо гроші з їхніх бюджетів» і чому Росія — це зло, яке потрібно зупинити зараз, а не «колись там». Я навіть на своїй ламаній англійській намагаюся розповідати історію і наголошувати, що Росія не стала поганою при Путіні, а була з самого початку жахливою державою».
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS