«Я не шкодую, що пішов до війська»: історія бійця, який втратив ногу під Вугледаром

«Якщо можна було б відмотати час назад, то я б все одно пішов. Навіть, якби знав, що залишуся без ноги», — каже військовий Іван Романов.

Ми говоримо у реабілітаційному відділенні однієї з львівських лікарень. Іван настільки кремезний хлопець, що колісний візок, у якому він сидить, видається мініатюрним порівняно із ним самим. Мабуть, таким і уявляє собі бійця спецпідрозділу більшість людей. Але під одностроєм воїна єгерської бригади звичайний хлопець з Рівненщини.

Я не збираюся «косити»

Іван народився у Дубно, вивчився на зварювальника, останнім часом працював на заводі з виготовлення проводки для авто. П’ять років тому він вперше став батьком. Зараз вже має двох синів: Макара та Дем’яна. Повномасштабна війна застала Івана далеко від родини.

«Я був на Волині, у Луцьку. Зв’язок «впав», місто було під обстрілами. Дзвоню дружині, а вона слухавку не бере, бо на ніч завжди вимикає звуки. Для мене це був страшний стрес. Всюди вибухи, а ти не знаєш, що робиться із твоїми рідними. Додзвонився тещі, вона сказали що все нормально», — пригадує боєць.

Іван раніше не служив в армії, не закінчував військової кафедри й навіть ніхто з його рідних не мав відношення до війська. Але він твердо вирішив йти до Збройних сил. Каже: довелося обманути дружину.

«У мене в кінці березня день народження. Я дружині набрехав, що через це треба піти оновити дані у військкоматі. А сам записався у добровольці. У військкоматі були сильно здивовані мене побачити. «Ти чого сюди прийшов?», — питають. Вони були у шоці, що хтось прийшов добровільно. Тоді вже охочих було мало. Ще й лікарі попалися такі, що ганяли мене по всіх аналізах. Я їм пояснював, що не збираюся «косити», готовий прямо зараз», — згадує Іван.

Вдома він все розповів дружині. Вона не одразу прийняла цю новину, але з часом змирилася. Через три тижні чоловік вже був у Збройних силах, у розташуванні 68-ї єгерської бригади.

Навчання

Невдовзі Іван потрапив на навчання до Великої Британії. Інструктори НАТО понад місяць передавали свій досвід українським військовослужбовцям. Ці знання стали дуже помічними, зазначає Іван.

«У майбутньому це все знадобилося. Ми потрапляли на полігони в Україні і я нашим інструкторам бувало пояснював, що до чого, бо у них ще старі радянські книжечки. А я після навчання мав інформацію про західні стандарти. Разом ми починали співпрацювати та думати. Це було корисно для всіх», — пригадує воїн.

Читайте також: «Снайпер мене дістав» — український боєць розповів про відновлення після поранення в обличчя

За добу після закінчення навчання за кордоном бійці єгерської бригади вже були на фронті. Тоді окупанти намагалися великими силами наступати на Вугледар (Донецька область). Саме туди й направили навчених єгерів, щоб прикрили небезпечний напрямок.

Киньте мене, а самі тікайте

У зоні відповідальності бригади опинилася висота — найвища ділянка на лінії фронту, захопивши яку ворог міг окупувати весь Вугледар. Обороняючи цю позицію, Іван дістав поранення.

«Це сталося 6 листопада 2023 року, якраз на тій висоті. Ми висувалися на позицію та вирішили зрізати дорогу. Я був старшим групи, йшов другим. Рухалися на відстані 30 метрів один від одного. Перший пройшов нормально, а я підірвався на протипіхотній міні. Сильно зачепило ногу, йти сам я вже не міг», — пригадує Іван.

Боєць розповідає, що коли пролунав вибух, то всі подумали, що почався обстріл та залягли в укриття. У цей момент Іван забув все, що можна, та просто кричав від болю. Тільки після вказівки побратимів він наклав собі турнікет.

«Хлопці спробували винести мене на руках, але оскільки я не маленький, то зрозуміли, що не вийде. Мене поклали у схованку, а самі побігли по допомогу. Принесли ноші, треба було дотягнути мене до машини, а там вже евакуація. Вони несуть мене, а під ногами болото страшне, ще й кацапи почали стріляти. Я сказав: хлопці киньте мене, а самі тікайте. Але вони не кинули, за це я їм дуже вдячний, вони врятували мені життя», — розповідає обставини поранення Іван.

Цей випадок став чи не найпершим у бригаді, пригадує боєць. З часом таких «подарунків» стали знаходити все більше. Сапери постійно обстежують позиції, але так буває, що сьогодні безпечний маршрут на завтра вже є замінованим. Військовослужбовці кажуть, що противник розставляє міни з повітря, і це є великою проблемою, яка завдає суттєвих втрат.

Потрібна ампутація

Івана евакуювали до бригадного стабілізаційного пункту десь за годину після поранення. Часто цей шлях триває значно довше, від кількох годин до цілої доби.

«Мені здається, що берці прийняли удар на себе. У нозі переломало всі кістки, але не відірвало. І якби я одразу потрапив до якоїсь провідної лікарні, то думаю, мою ногу би врятували. У кожній лікарні куди я потрапляв, лікували по-своєму, робили операції, щось видаляли. Тож, поки я потрапив до Харкова, то половину кісток мені вже видалили. У Харкові я переніс ще три операції, бо не погоджувався на ампутацію. Але лікарі були одностайні — потрібна ампутація», — розповідає Іван.

Зрештою йому довелося погодитися.

Хочеться якнайшвидше стати на ноги

Іван Романов вже пройшов кілька курсів лікування та реабілітації. Зараз у львівській лікарні чекає, щоб кукса остаточно загоїлася та можна було починати протезування. Ампутована нога одягнена у спеціальну жовту шкарпетку, яка одразу привертає увагу. Перехопивши мій погляд, Іван пояснює що це «крафтова» річ, яку йому спеціально зробили волонтери.

Головною вадою свого стану Іван вважає обмежену активність. Він багато часу проводить в спортзалі, але цього йому замало.

«Хочеться якнайшвидше стати на ноги», — впевнено каже боєць.

Читайте також: «Я повернулася додому, а мого чоловіка викрало «МГБ ДНР» — дружина режисера з Маріуполя

А от щодо своїх планів він ще не визначився.

«На війні головна мотивація була повернутися додому, до дітей. У мене два хлопчики. Але я б хотів повертатися в бригаду, проте не знаю, чи це можливо. Я знаю, що деякі хлопці служать з протезами, розумію, що це набагато важче. Наприклад, як із протезом ходити по болоту, коли з тебе взуття знімає? А що буде з протезом?», — каже Іван.

Про військову рутину Іван розповідає трохи ностальгічно. Пригадує побратимів, з якими пив чай на позиціях та вирив кілометри окопів. Зараз бригада Івана тримає рубежі поблизу Кремінної. Підтримувати зв’язок вдається не завжди.

«У нас всі хлопці класні. Мені пощастило потрапити до гарного підрозділу. Тому, в цілому, я не шкодую що пішов до війська, навіть зараз, коли дістав поранення», — говорить військовий.

Іван Станіславський, Громадське радіо