Євгенія Гончарук
Я розумів, що Сєвєродонецьк та Лисичанськ — потенційний котел, але все одно туди поїхав — лікар Максим Прокопенко
Автор
Якими були бої на Луганщині?
Максим Прокопенко1x
Прослухати
--:--
--:--
Хірург Максим Прокопенко усі ці роки час від часу їздив медиком добровольцем на фронт. Так у 2017-ому ми зустрілися у Луганській області неподалік Попасної. Він був у складі екіпажу медиків «Вітерець», заснованому Галиною Алмазовою.
24 лютого цього року Максим був у своїй лікарні. Із собою вже мав медичний рюкзак, необхідний для виїзду у разі бойових дій. Його забрали у свій підрозділ бійці ССО.
Наприкінці червня, коли ще тривали бої за Сєвєродонецьк і Лисичанськ Луганської області, Максим Прокопенко повернувся на деякий час в Київ. Аби оперувати. Йому важливо не втратити навичок. За деякий час Максим знову мав повернутися на передову.
На момент інтерв’ю у всіх новинах говорили про ймовірне оточення Сєвєродонецька. За кілька днів Генштаб підтвердив, що ЗСУ отримали наказ відійти з міста.
«За Україну треба не вмирати, а вбивати»
— Максиме, для вас вторгнення не було несподіванкою?
— Зізнаюсь, я його вичікував ще з осені. Але чомусь для себе я думав, що воно буде, як тільки прийдуть серйозні морози.
— А де ви були 24 лютого?
— На роботі в лікарні. Перевів усіх хворих у коридори, щоб дві стіни було. Незручно, але безпечно. І поїхав. Мене забрали знайомі бійці, ми поїхали відразу до Ірпеня.
— Ви знали, що у разі чого підете медиком на війну?
— Я розумів усю цю напругу ситуації й не виїжджав далеко, розуміючи, що проблема може бути дуже серйозна, а в Києві мобільність і контакти. Своїм знайомим зателефонував, сказав, що я вільний, можу допомагати. За мною приїхали. Я не знав взагалі, куди я їду.
— Фактично перші бої — це Київщина?
— Так, перші бої були на Київщині. Біля Мощуна, Горенки. Усе було там.
— Тобто ви працювали, надаючи допомогу пораненим бійцям у вашому підрозділі?
— Початок був таким, що у перших числах березня навіть жодного травмованого не було. У цьому нам пощастило. Дякувати командиру і всім. За Україну треба не вмирати, а вбивати. Ми себе берегли, тому що піти на якусь одну задачу і там лишитись — це не варіант. Треба зберегти (бійців — ред.), бо не так багато людей. Це «Іванів» можна присилати багато, а у нас не зовсім так. Трохи інша тактика. Це якраз, на жаль, ситуація Другої світової, коли німці берегли солдат, а радянський союз — набої.
— Зараз може виникнути відчуття, що наших бійців не бережуть. Принаймні, якщо дивитися на Донецьку і Луганську області.
— Я можу бачити тільки якусь невелику частину. Ми їхали на Донбас з Києва, але вже на півдорозі, в Дніпрі, мене охопила паніка, бо я розумів, що ми їдемо у потенційний котел. Це Лисичанськ і Сєвєродонецьк. Але чомусь я туди поїхав.
— Це через інформацію, яку ви почали отримувати? Чи це просто усвідомлення, дивлячись на карту?
— Це карти. За 8 років уже можна розуміти тактику росіян. А тут треба відкривати не просто карту, а накладати рельєф. Сєвєродонецьк внизу, Лисичанськ — зверху. І наступають росіяни з низини. Тут є свої моменти.
Читайте також: «Коли ми бачимо постраждалого, то вже не чуємо вибухів»: розмова з військовим медиком
«Нехай, можливо, краще вони руйнують місто, якого вже нема, аніж це буде наступне місто»
— Як було на позиціях у Сєвєродонецьку? Це місто в новинах. І в багатьох виникає запитання, чому він такий важливий? Є якесь розуміння?
— У мене немає. Я не зможу це прокоментувати. На мою думку, там вже плюс-мінус, як і Попасна — міста вже немає.
— Що там тоді захищати?
— Допоки там стягується велика кількість сил і засобів, на інших ділянках фронту — менше. Туди було стягнуто дуже багато. Нехай можливо краще вони руйнують місто, якого вже нема, аніж це буде наступне місто. Той же сєвєродонецький «Азот», його досить серйозно вже побили, але розуміючи кількість сировини й всього іншого, що є там, по ньому спочатку не стріляли, вони хотіли забрати ті добрива… Селітри там просто склади…
— Що ви можете сказати про те, як діє ворог? З новин по тому напрямку ми чуємо: авіація, артилерія, знову авіація..
— Гради. Касетні боєприпаси, фосфором б’ють, 150 мм, 120 мм, 200-ті — усе туди прилітає. Все, що можна собі уявити — все йде туди.
— А фосфорні бомби — це ж не хімічна зброя?
— Це запалювальна суміш, але фосфор також і отруйний. Дякувати, після того, як ми туди зайшли, то мінімально хоча б «Атропін» нам видали. Це антидот. І протигази.
— Це ж порушення звичаїв ведення війни?
— А касетні боєприпаси по місту, ні? По місту, не по позиціях. Це якраз те, що вбило дитину 6-річну у Лисичанську. Це касетний боєприпас.
— За яким принципом вони діють? Чому вони такі небезпечні?
— Це летить ракета і на певній висоті розривається. З неї вилітають циліндри з оперенням. Вони є різні. У Лисичанську це були ті, які щойно доторкнувшись до чогось, одразу розривалися. Є ті, які через 30 секунд після торкання спрацьовують, деякі через 2 хвилини.
— Як виглядає умовно день бійця у Сєвєродонецьку? Чи є час на сон? Обстріли ж відбуваються постійно.
— Спати нормально не можна, не виходить. Як ти будеш спати, коли навіть перебуваєш у бомбосховищі й відчуваєш як цей бетон здригається. Наче спиш, а наче ні. Що розказувати? Не знаю. Все одно не передам навіть 10% того. Треба просто розуміти, що там не стільки навіть поранень, скільки контузій.
Слухайте також: Попасна та Рубіжне зруйновані армією РФ на 70-80% — військовий експерт
— У вас як у медика роботи якої найбільше? З якими пораненнями працюєте?
— 90% — це контузії. А так, уламки.
— Але ж контузія, у нашому банальному розумінні, — це ж не просто схоже на струс, дзвін у вухах, це ж інше?
— Це і нудота, блювання. Це коли людина з урахуванням того, що її нудить, не їсть, не п’є. Це і хиткість, загальмованість уваги.
— Таку людину треба забирати з позицій?
— Бажано, але допоки воно сильно не виводить з ладу і людина не хоче їхати. Каже: «Як я полишу своїх?». Комусь сильніше прилітає, комусь менше. Усі розуміють, що один поїхав, інший, і все — група просто не боєздатна. А ким замінити? Тому я на місці крапельниці ставив: людину кладеш на каримат, ставиш штатив для крапельниці. Штатив — з трофеїв, до цього я користувався вішаком для одягу.
— Потреби в операціях у бойових і не придатних для цього умовах, не було?
— У Лисичанську після обстрілу «Градами» був поранений. Перелом і гомілки, і стегна, уламки в тій нозі. Це все робиться у підвалі, в якому невідомо скільки років текли труби, сталактити довкола.
Читайте також: «Хліба не бачили понад місяць»: спогади бійця про бої за Сєвєродонецьк
Хто проти України воює?
— Максиме, є розуміння хто проти нас воює? Маю на увазі, що є історії про російських строковиків, на Київщині, кажуть, «кадирівці» були.
— Були.
— А хто у тому самому Сєвєродонецьку? Чи є якісь перехоплення, розуміння?
— Там є і ПВК «Вагнер», там є і з Луганської області, з «ЛНР».
— Окремо хотілося б запитати, чи ви спілкувалися з цивільними в Сєвєродонецьку, Лисичанську?
— Так. Що для мене було дивно, усі цивільні, які там залишилися… Газу немає, електрики немає, води немає. Воду привозять, з машини набирають. І є ще там такий каналізаційний люк, труба, яку якщо покрутити, то з неї витікає ржава вода. Її використовують для технічних потреб. Але це гуманітарна катастрофа в місті.
Біля кожного під’їзду люди складають якісь аля багаття, аби готувати їжу. Але це пару цеглин і решітка з холодильника. То я у двох місцях склав цивільним пічку з цегли. Я там бачив дітей. Чим люди думають, чим керуються? Для мене це просто загадка.
Читайте також: «Хоч дому не буде, я все одно буду тут» — житель Сєвєродонецька, який не евакуювався
— Ви говорили з людьми?
— Я пробував говорити. Питав, чому не виїжджають? Кажуть: «Нам страшно, ту дорогу обстрілюють». Кажу: «Я по ній до вас приїхав, я можу сказати, що у вас тут стріляють більше». Відповіді у мене нема.
— Певно, страх того, що дорога небезпечніша очевидно переважує все інше.
— Я підписаний на Telegram-канали Луганської адміністрації. Вони приїжджають. Я бачив ці машини, евакуацію.
— Можливо, у людей немає доступу до інформації?
— Я особисто казав людям, яких я бачив не день і не два, десь днів десять: у вас кожен день евакуація з автовокзалу Лисичанська. «У нас їх два». Кажу: «Я не знаю з якого, вам видніше». Показував фото цього автовокзалу. Казав: «Якщо ви сьогодні не поїдете, ви через добу поїдете». За що триматися, мені незрозуміло..
— Усі кажуть, що війна надовго. Уже ніхто навіть не каже про кілька тижнів. Ви передбачаєте, що це буде затяжна війна?
— Вона уже вісім років іде. Треба розуміти, що буде дуже добре, якщо вона хоча б за рік закінчиться. Ще рік. Це так, на жаль, але зброї у них (росіян — ред.) дуже багато. Економічні санкції їх зразу не звалять.
— На питання чого нам не вистачає для швидкої перемоги ви теж скажете, що зброї?
— Зброї в тому числі. Але треба розуміти. Що тією зброєю треба вміти користуватися. Чи є в нас та кількість людей, яка вміє користуватися?
— Кажуть, що навчають.
— Навчіть, тоді буде питання. Можна дати дуже багато зброї. Можна дати людині скальпель, але від цього вона хірургом не стане. Її можна навчити, людина може пройти інтернатуру. Але ж вона одразу не стане хірургом, їй ніхто не дасть хтось складну операцію. Для цього треба час.
Слухайте також: Панацеї й «чарівної палички» не існує — Тарас Чмут про зброю для фронту
— Максиме, що для вас є основою віри в те, що нам вдасться перемогти?
— Наприклад, у мене іншого вибору нема. Я розумію де я був, де я засвітився. У мене в Росії жити не вийде.
Я просто пробую робити все, що в моїх силах. Якщо кожен буде докладати зусилля, тоді й шансів більше. Так, будь-яка війна це страшно. Я не кажу, що мені не страшно. Але чомусь я неоформлений ніде, ніяк і все одно туди їду. Для чого? Щоб якусь свою частку своїх зусиль принести для того. Щоб ми таки дожили до цієї перемоги.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
