Два дослідники – Ян Смоленський, лектор у Варшавському університеті та кандидат наук у Новій школі соціальних досліджень, і Ян Дуткевич, постдокторант Університету Конкордія в Монреалі та позаштатний працівник Програми з питань прав і політики щодо тварин у Гарвардському університеті – написали статтю про «вестплейнінг*» у The New Republic.
Читайте далі переклад і адаптацію Громадського радіо.
Джон Міршаймер та інші експерти із зовнішньої політики розглядають вторгнення росії в Україну як гру у «Ризик». [Гра «Ризик» – стратегічна настільна гра, метою якої є загальне світове панування, тобто контроль над всіма територіями – ред.].
Війна – це пекло для кожного, кого вона торкається. Від початку російського вторгнення 24 лютого збільшилась не тільки кількість боїв, а й різноманіття поглядів на війну. Нас [автори статті – польський і канадський науковці – ред.] та інших дослідників Східної Європи дратує цей нестримний потік західних науковців і експертів, які змилостившись, вирішили пояснити, що ж відбувається в Україні та Східній Європі.
До того ж вони часто ігнорують позиції регіону – сприймають їх як об’єкт, а не суб’єкт історії – або ж стверджують, що прекрасно розуміють російську логіку і мотиви. Східноєвропейська онлайн-спільнота почала використовувати новий термін, який пояснює цей феномен – westplaining [від англ. west (Захід) + explaining (пояснення) = пояснення «по-західному»]. Так ми називаємо явище, коли люди з Англосфери [група країн, де англійська є рідною мовою] активно нав’язують свою аналітику і політичні висновки щодо регіону.
*Вестплейнінг (з англ. westplaining) — термін, який позначає тенденцію деяких західноєвропейців описувати реалії світу через призму західноєвропейського бачення. Назва за аналогією з менсплейнінгом — термін на позначення сексистської манери чоловіків розмовляти з жінками, пояснюючи їм речі у поблажливій, самовпевненій, помилковій або спрощеній формі, через «знижку на стать».
Проблема вестплейнінгу у тому, що західні експерти бачать провокацію російського нападу [на Україну] у східному розширенні НАТО.
«Якщо щось і об’єднує регіон, так це історично невигідне розташування – пішок у руках імперій».
Східна Європа надзвичайно складна. Вона навіть не має чіткого визначення. У залежності від точки зору вона простягається від країн Балтії – Естонії, Латвії і Литви – униз через Польщу, Білорусь, Словаччину, Чехію і Угорщину, після цього на схід включно з Молдовою і на південь до Румунії і Болгарії, а також іноді сюди відносять ще деякі держави. Країни регіону мало що об’єднує.
Вони не мають культурної, релігійної, лінгвістичної, расової, політичної чи навіть географічної єдності (Греція і Фінляндія розташовані далі на схід, але ніколи не будуть країнами Східної Європи; Грузія відділена від інших, але входить до цієї категорії; а потенційне членство України і саме її існування поставлене на карту у поточному конфлікті [війні – ред.]).
Читайте також: Які міфи засліпили Захід? Інтерв’ю з Тімоті Снайдером
Якщо щось і об’єднує регіон, так це історично невигідне розташування – пішок у руках імперій. Визначна геополітична риса Східної Європи – це те, що її визначають зовнішні актори. Як сказав польський лінгвіст Пйотр Твардзіш:
«Відносно мало Східної Європи в самій Східній Європі. Її більше у Західній Європі, або, загалом, на Заході».
Наприкінці лютого прихильники «вестплейнінгу» на американських телеканалах та у своїх авторських блогах припустили: через те, що НАТО розглядала східноєвропейські країни як потенційних членів альянсу, путін «зірвався».
Історія звучить приблизно так: після розпаду СРСР НАТО пообіцяла росії, що не буде розширятись. Однак у 1997 році це все одно сталось. У 2007 році, ігноруючи російське невдоволення, НАТО продовжила розширення у напрямку Грузії та України. росія була змушена відреагувати, тому того ж року вторглася і окупувала Грузію.
Пізніше, коли спонсоровані Америкою протестувальники скинули Віктора Януковича за відмову від прозахідного курсу країни, путін знову відреагував – вторгненням і окупацією Донбасу та Криму у 2014 році. І зараз він намагається захопити Україну, щоб запобігти посиленню американського впливу в регіоні.
Так розповідає про передумови війни, наприклад, Vox, повністю ігноруючи історію спроб рф контролювати або знищити Україну.
Слухайте також: «Харошиє рускіє» — не жертви, а попутники режиму путіна — Андрій Бондар
Ця історія не викликає здивування, адже виходить з позиції реалізму [одна з основних теорій міжнародних відносин – ред.], який набув поширення під час Холодної війни. Наприклад, Джон Міршаймер, професор Чиказького університету, нещодавно заявив у The New Yorker, що розширення НАТО сприймалось як загроза безпеці, тому й викликало [буквально] смертоносну реакцію.
Варто сказати, що все ж Міршаймер визнає, що великі держави – це хижаки, які домагаються не допустити впровадження меншими сусідами власної політики. Однак з цієї позиції виходить, що НАТО винна у тому, що росія «зірвалась», захищаючи власну сферу впливу. Це не нова точка зору: цю позицію путін виголосив у промові на Мюнхенській конференції з безпеки у 2007 році.
Наслідки цієї позиції очевидні: НАТО повинна припинити «закликати» такі держави, як Україна. А такі держави, як Україна, повинні відмовитись від будь-яких намірів стати членами НАТО чи ЄС, якщо вони хочуть зберегти власну державність.
Іншими словами, східноєвропейські країни повинні усвідомити свій статус «другого сорту» серед інших країн і прийняти геополітичну роль нейтральної буферної зони на краю залишків американської і російської імперій.
Читайте також: «Це не тільки війна путіна, це і війна росіян» — стаття Пітера Дікінсона
Протягом останніх тижнів така аргументація захопила весь політичний спектр. Тед Гален Карпентер із лібертаріанського Інституту Катона підтримав Вольфганга Штрека, провідного німецького інтелектуала лівого спрямування, який написав, що «війна за Україну» почалась через «непримиренне балансування на межі війни з боку США і росії». (Війна за Україну? Зважаючи на те, що єдиними комбатантами на території [України] є російські загарбники і українські захисники, це просто смішно думати, що нині йде війна США і рф за вплив).
Ця позиція об’єднала грецького антинеоліберала Яніса Варуфакіса та економіста Джеффрі Сакса, який очевидно вилікувався від одурманення неолібералізмом, але не від бажання пояснити східним європейцям, що ж їм треба робити. Такер Карлсон з Fox News і прогресивна економістка Маріана Маццукато порівняли ситуацію з Китаєм, переконуючи Мексику приєднатись до антиамериканського безпекового альянсу.
Колумніст-популіст The Gurdian Оуен Джонс припустив, що можна було уникнути війни, якби «були спроби створити нейтральну буферну зону після Холодної війни». (Цей твіт вже видалений, а Джонс вибачився за ігнорування прав людей, які проживають у цій зоні, і за те, що «говорив як імперіаліст, що грає у «Ризик» з європейцями»).
Крім того, наслідки цієї позиції можна побачити у заяві Демократичних соціалістів Америки, які закликали припинити війну і водночас звинуватили «імперіалістський експансіонізм», який призвів до неї.
«Ліві» можуть подумати, що критика розширення НАТО ніби «стирає» упередження своїх співгромадян як громадян імперської влади з недобрими намірами. Вони можуть думати, що повністю усвідомили свій жахливий спадок, якщо постійно критикують західний експансіонізм – точніше те, що вони під цим розуміють. Однак насправді вони увічнюють імперську несправедливість, коли продовжують відмовляти незахідним країнам і їхнім громадянам у власній геополітиці.
Парадоксальна проблема американської винятковості полягає в тому, що навіть ті, хто заперечує її основоположні принципи і насміхається над американським мілітаризмом, часто і відновлюють цю американську винятковість, коли ставлять США на центральне місце під час аналізу міжнародних відносин. За словами Григорія Афеногенова, це «форма провінціалізму, яка вбачає у США і її союзниках головних [політичних] акторів».
Аналіз Східної Європи і східних європейців без урахування думки регіону чи спроб зрозуміти його складність, – це колоніальна проекція. І питання про НАТО тут особливо показове.
Читайте також: Юваль Ной Харарі: Чому путін вже програв війну?
Звісно, є за що критикувати НАТО і американську зовнішню політику, особливо за бомбардування Югославії у 1999 році. Як зазначала Марія Гессен із The New Yorker, путін використовує цей факт для виправдання власного експансіонізму. Однак коли критики концентруються виключно на помилках НАТО, вони ігнорують ширше питання щодо самовизначення держав Східної Європи, включно з правом приєднання до військових альянсів.
Вестсплейнінг ігнорує історію і позицію східних європейців, і вибірково оминає факти, що стосуються розширення НАТО.
Як би не критикували американський мілітаризм та імперіалізм, ні США, ні НАТО не є екзистенційною загрозою для Східної Європи. У XX столітті країни регіону перебували під безпосереднім чи непрямим контролем СРСР. Угорщина, Чехословаччина, Польща та інші країни, хоча й були формально незалежними, не могли впроваджувати власну внутрішню чи зовнішню політику.
СРСР вторгнувся в Угорщину та Чехословаччину, коли вони намагались відхилитись від курсу, встановленого Москвою. Радянська влада у Польщі жорстоко придушила народні протести у 1956 році, двічі у 1970-их і у 1981 році. Україна навіть не мала такої розкоші – формальної незалежності – і за спротив примусовій колективізації українці заплатили високу ціну: Голодомор, свідомо спровокований голод, забрав життя від 3 до 12 мільйонів людей. Бажання Східної Європи приєднатись до ЄС і НАТО витікає з цього історичного досвіду пригнічення. Будь-який аналіз, який не бере це до уваги, у кращому випадку неповний, а у гіршому – хибний.
Це підводить нас до другої думки: НАТО не розширила діяльність у «Східній Європі». Чехія, Польща і Угорщина у 1999-му і Балтійські країни у 2004-му активно домагались вступу в альянс. Це не просто пусті слова. З історичних причин, наведених вище, Захід – це бажане політичне спрямування, яке асоціюється з процвітанням, демократією і свободою. Попри обмеження західних ліберальних капіталістичних демократій та імплементації цієї моделі у Східній Європі.
В умовах навислого російського імперіалізму членство у НАТО виглядає як спосіб забезпечити власний суверенітет для країн Східної Європи.
Іншими словами, НАТО б не «розширювала діяльність» у Східній Європі, якби самі східноєвропейські країни не хотіли цього і не докладали значних зусиль.
Читайте також: Що має зробити Європа, аби допомогти Україні протистояти рф: 10 кроків від прем’єр-міністра Польщі
У 2020 році дані дослідницького центру П’ю показали, що країни Східної Європи загалом прихильно ставляться до НАТО. 53% чехів позитивно ставляться до НАТО, як і 77% литовців. Найвідданішими прихильниками НАТО є поляки – 88% підтримують альянс. 53% українців позитивно ставляться до НАТО, а 23% – негативно. Деякі східноєвропейські критики (і не тільки вони) могли б сказати, що ця підтримка є помилковою, недалекоглядною і західнофільською. Однак водночас вона безперечна і сформована саме страхом того, що зараз відбувається в Україні.
І це ключовий момент, коли мова йде про розуміння сьогоднішньої війни. Як би не хотілось проаналізувати її через призму «маріонеткової» війни між НАТО і рф, Україна – активний учасник цього історичного процесу. Після розпаду СРСР Україна неодноразово відстоювала свій курс на Захід – у 2004 і 2014-му – і кожного разу кремль чинив цьому опір. Немає сенсу заперечувати, що Захід активно втручався у цю справу. Однак це робила і росія.
Деякі експерти можуть стверджувати, що, хоча ця історія і трагічна, вона не має значення у глобальній перспективі: неважливо, чи реальна загроза чи уявна, росія непокоїться щодо безпеки, і Захід повинен взяти це до уваги. Таке пояснення може бути спокусливим, однак у ньому немає логіки.
Цей підхід ґрунтується на контрфактуальному сценарії [контрфактуальне мислення – мислення про минуле, яке не відбулось – ред.], у якому НАТО не розширилось, росія не атакувала Грузію у 2008-му, а Україну у 2014 і 2022 році. У той же час ця позиція не дозволяє проаналізувати інший контерфактуальний сценарій, де розширення НАТО не відбулось, а росія все одно напала на сусідні країни. Ми не можемо знати, що могло б відбутись.
З точки зору вестсплейнінгу занепокоєння росії визнається, а занепокоєння Східної Європи — ні. Це, знову ж таки, віддзеркалює російський наратив, що «сучасний режим в Україні немає суверенітету», який відповідає концептуальним рамкам, що успадковані з часів біполярного світу Холодної війни.
Виходить що Східна Європа – це те, що можна пояснити, але мати з нею справи не варто.
Якби любителі вестсплейнінгу намагались чесно критикувати НАТО, її експансію, і відповідно війну в Україні, вони мали б критикувати і східноєвропейських політиків і виборців, які прийняли (хоча і частково у випадку Польщі і Угорщини) західні ідеали демократії і національного самовизначення. Їм доведеться визнати, що їхні ідеї щодо засобів закінчення війни можуть представляти американські преференції, а не інтереси українців, адже туманні заклики до дипломатії чи навіть до протистояння НАТО суперечать закликам українців до активної підтримки альянсу.
У результаті ми маємо жорстких реалістів, які бачать світ не таким, як він є насправді, а таким, як він виглядає з точки зору їхніх теорій. І що ще гірше, ми маємо західний інтернаціоналізм, який заявляє про солідарність з пригніченими.
Однак робить все навпаки: Захід дає слово пригніченим, щоб його проігнорувати. Особливо коли вони просять про воєнну підтримку чи можливість самовизначення.
Звичайно, немає єдиної думки серед дослідників і експертів Східної Європи. Ми не хочемо казати від імені їх всіх. Ми також не збираємось давати поради – кращі рекомендації вже були запропоновані українськими, литовськими і польськими «лівими». Однак будь-який аналіз поточного конфлікту [війни – ред.] повинен залишити у минулому ті підходи, які враховують лише позиції і силу Заходу і росії. Треба почати прислуховуватись до східних європейців, особливо тому що саме Східна Європа матиме справу з наслідками сьогоднішньої війни.
Слухайте також: Ми уявляємо путіна сильним, але він — старий, переляканий кагебіст — психіатр
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
0