Життя в невідомості — тортури: чому рідні полонених критикують Червоний Хрест

Сьогодні, 12 вересня, Червоний Хрест проводить конференцію до 75-річчя Женевських конвенцій. Проте на захід не запросили  жодного представника жодної організації родин зниклих чи полонених українських військових і цивільних заручників. Тож родини вкотре мусять боротися за те, щоб про їхніх близьких почули. 

«Чоловік навіть не знає, чи живі його доньки»

Чоловік Валентини з Миколаївщини перебуває в полоні з 12 квітня 2022 року. За весь час, каже жінка, від Червоного Хреста отримала лише підтвердження, що він дійсно там.  

«Мій чоловік у полоні вже 29 місяців. Потрапив у полон в Маріуполі 12 квітня 2022 року з 36-тої окремої бригади морської піхоти. За весь час, у 2023 році від Червоного Хреста було лише підтвердження того, що він знаходиться в полоні», — розповідає жінка. 

Валентина наголошує, що жодної можливості зв’язатися зі своїм чоловіком вона не має. Тож уже більше двох років її чоловік не знає нічого про свою сім’ю. 

«Від іншого звільненого з полону я дізналася, що вони не отримують листів, які ми їм пишемо. Їм не дають писати листи. Зв’язку зовсім немає. У нього вдома три доньки. Він навіть не знає, чи живі, що з нами», — ділиться Валентина.

Чому важливо вимагати від Росії списки полонених?

Батько Соф’ї — Цихач Андрій Андрійович — зниклий безвісти уже більше року. Дівчина сподівається, що він справді перебуває в полоні, проте не має про нього жодної інформації. Ділиться, що жити у невідомості — це справжні щоденні тортури. Тож прохання Соф’ї на цій акції — отримати від російської сторони списки всіх полонених.

«Мій тато служить, я не хочу говорити це в минулому часі. Він більше двох років активно брав участь у бойових діях на всіх гарячих точках: Харків, Бахмутський напрямок. Це 92 бригада, усім відома своїми подвигами. З самого початку він був у рядах перших, хто зустрічав російських окупантів. Але, на жаль, уже більше року він є зниклим безвісти. У нас є дуже велика надія на полон. Я дуже прошу, аби російська сторона передала списки всіх полонених, тому що це відомо всім, це не секрет, що вони приховують ці списки. Що люди сидять по два роки в полоні, і ніхто не знає, чи живі вони чи ні. Це реальні тортури для їхніх родичів і для них самих також, безумовно», — ділиться своїм досвідом дівчина.

Соф’я пояснює, що, через відсутність списків полонених, родичі безвісти зниклих живуть у постійній психологічно важкій невідомості. Як дорослі, так і діти щодня ставлять десятки питань про долю їхнього близького зниклого, сподіваючись на зустріч. 

«У мене три сини. Вони всі пам’ятають дідуся і чекають на нього. Кожного разу, коли в нас у місті когось хоронять, мої діти переймаються, чи це точно не їхній дід. «Як ти нам можеш довести, що це не дід?», «Коли він повернеться?» і так далі. Люди, які є родичами безвісти зниклих, живуть у постійній невідомості та напрузі: «а чи буде це завтра, а чи відбудеться зустріч, можливо, сьогодні, знову не сьогодні, можливо, завтра». І ти живеш в цьому стані постійно», — говорить Соф’я.

Соф’я почала писати вірші через складний емоційний стан. Дівчина ділиться ними з іншими. І сподівається, що таким способом зможе бодай трохи допомогти людям, які зараз перебувають у подібній життєвій ситуації.

У воду й вогонь за тобою
Разом не страшно ніщо
Хочеш у небо, летіти в повітрі?
А хочеш з аквалангом на дно?

Хочеш пустиню здолаєм?
Хочеш поїдем  у льди?
Хочеш квиток до space-іксу?
Хочеш? Чи хочеш щось ти?

Мрію тебе знов зустріти
Мрію,щоб жив іще ти
Ти мені мов повітря, мов сонце
Ти мені компас й маяк

Дім мій поруч з тобою
І не важливо вже де та як
Хочу вдихнути твій запах
Голос почути й щоб сміх у очах

Тільки живи! Будь щасливий!
Поруч зі мною чи без
Лиш би знати — живий ти!
І пекло позаду вже десь…

20.08.24.  Соф’я Цихач 

Дівчина наголошує на основному проханні — списки полонених. А також вимагає від Росії ставитися до полонених за  нормами міжнародного права.

«Я з жахом уявляю, що він там проживає, якщо він дійсно живий. Я просто хочу, щоб Росія поводилася з полоненими так, як вона має поводитися згідно з міжнародним правом. І щоб у нас були списки. Щоб обміни відбувалися частіше», — каже Соф’я.

Чи є бодай якісь успіхи в роботі Червоного Хреста?

За словами співорганізаторки акції Анастасії, Червоний Хрест «не працює на повну». Саме він є єдиною організацією, яка має мандат на відвідування військовополонених.

«Проблема полягає в тому, що Росія не дає доступу ніяким міжнародним організаціям до місць утримання українських військовополонених. Не дотримується жодних норм Женевської конвенції і жодних норм Міжнародного гуманітарного права. Ми вважаємо, що все ж таки Червоний Хрест не допрацьовує в напрямку намагання отримати доступ до місць утримання. Саме тому ми тут», — пояснює Анастасія. 

Протестувальники вимагають від Червоного Хреста 

• робити більше публічних заяв, 
• бути більш відкритим у констатації фактів про полонених, 
• розповідати міжнародним партнерам про труднощі в роботі, аби вони могли долучитися до їх вирішення.

«Адже поки ми чекаємо, що конфіденційний діалог запрацює, ми отримуємо лише зведені звіти від Червоного Хреста. Це дані, які беруться з двох сторін. І виникає ілюзія того, що Червоний Хрест дуже активно працює, коли ми бачимо ці цифри. Але по факту виходить, що за рахунок того, що українська сторона відкрита в питанні відвідувань військовополонених, місць утримань і так далі, і виникає ця ілюзія, що Червоний Хрест має успіхи. Але насправді це не так», — говорить Анастасія.

Зі слів співорганізаторки, «успіхи» Червоного Хреста в Росії — «це одиничні доступи до місць отримання, і це завжди показові тюрми». Дівчина пояснює, що наразі організація не справляється з тим, щоб виконувати свій мандат. 

Під час акції до родин вийшли представники Червоного Хреста. Проте вони були англомовними, що ускладнило спілкування. Рідні полонених та зниклих безвісти все ще чекають на рішучі дії організації щодо звільнення та пошуку своїх близьких.