«Живу з надією, що рідненькі хлопці прийдуть нас визволяти»: як живе окупований Мелітополь?
Мешканка Мелітополя у травні написала текст про життя в окупації. Громадське радіо публікує його з її дозволу. Зараз з містом відсутній зв’язок
Російські окупанти в Мелітополі/Фото ілюстративне1x
Прослухати
--:--
--:--
Як це — жити в окупації? Перший місяць війни, коли все летіло та вибухало, коли арта окупантів гатила по місту, я відчувала тваринний страх та відчай. Ніколи в житті стільки не молилася, так не ненавиділа, так не боялася за рідних, друзів, знайомих.
Коли зник зв’язок і світло — Мелітополь занурився в пітьму. У ті дні я вперше у житті зрозуміла: з’їхати з глузду можливо в абсолютній тиші. Здається, замовкли навіть птахи. Ніколи не забуду перший вихід у місто після окупації. Дощ, сірість, перелякані люди, скрізь черги. У той день я вперше побачила орків, вперше плакала. Здавалося, що це сон. Страшний липкий сон, який ніяк не закінчиться.
Пройшов місяць. У місті наче тиша — на нас не летять бомби та снаряди. Ми все ще чуємо за межами міста бої, але це десь далеко. Я чую, коли підіймаються у повітря літаки орків, які вони розмістили у нашому місті. У ці хвилини ти розумієш — вони летять бомбити Україну. Ненависть. Я завжди подумки бажаю, «щоб тебе збили».
Жити в окупації – це не жити своїм життям.
З кожним днем ти максимально скорочуєш час перебування назовні. Вискакуєш, аби швидко купити необхідні речі й одразу додому.
Коли повз тебе проїжджає орківська техніка та проходять фашисти зі зброєю, виникає якесь нове відчуття. Це не страх. Страху вже нема. Це відчуття, наче ти серед мерців. Знаєте, орки ходять, біля тебе, їздять на машинах, але вони наче мерці серед живих людей.
Слухайте також: Окупанти ходять в цивільному, носять капюшони й мовчать — жителька тимчасово окупованого Херсона
Переглянути цей допис в Instagram
«Живу із надією, що Мелітополь прийдуть визволяти»
Вони налякані. Їхній страх та ненависть до нас дуже відчутна. Треба дуже сильно боятися, щоб завжди закривати обличчя балаклавою та настільки міцно тримати зброю, заходячи на звичайний ринок. Від цього страху не рятує навіть страшна техніка. Вони завжди їдуть містом на шаленій швидкості. Сигналять, аби усі поступалися дорогою. Жодних світлофорів, жодних правил руху. Жодних правил. Навіщо?
Моє місто безлюдне. Мій гарний та мальовничий Мелітополь. Зелений, квітучий, спаплюжений червоними ганчірками на всіх стовпах, колорадськими кольорами на банерах з фотографіями ніби-то ветеранів. Місто затамувало подих. Магазини зачинені, вікна заколочені фанерою.
Так, у місті лишаються люди. Всі вони у чергах. Черги. Черги. Черги скрізь. Скрізь захмарні ціни. Гречка — 160 грн, цукор — 120, сіль — 40. Зараз на третій місяць окупації вони потроху спадають, але у нас, людей, які вимушені залишитися, вже не вистачає грошей навіть на це. Вже третій місяць немає роботи.
Читайте також: «Нас вважають зрадниками? Ми ще потрібні Україні?»: монолог жительки окупованого Мелітополя
Війна, як ніж хірурга, відкрила найгірше у людях, які, попри все, бажають тільки заробити. Є продавці, які підняли ціни в кілька разів. Знають, що все одно продадуть – альтернатив нема. Втім, лишилися і ті, хто торгує по собівартості.
Кілька разів чула українську мову саме у таких продавчинь. Коли жінка тихесенько подає тобі товар і каже: «Будь ласка. Гарного дня». А ти відповідаєш: «Спасибі, навзаєм». І ви вдвох ковтаєте сльози.
Сум, огида, коли дізнаєшся, що знайомі чи деякі (тепер вже колишні) колеги радіють через окупацію. Радіють сценарію книги Орвелла «Колгосп тварин», у якому ми опинилися. У ці хвилини ти розумієш, що ці люди якогось іншого штибу.
Це тваринний вид, ланка, яка ось-ось зникне у процесі еволюції, як і русня. Ні, наших колаборантів не треба перевиховувати. Після війни їх треба відправити у країну мрій, у расєю. В один кінець.
Попри такий яскравий та квітучий травень над містом висить морок. Кожний ранок ми починаємо із новин: що на фронтах? (Коли у місті ще залишалася можливість доступу до інтернету — ред.). Сліз вже немає. Усе закам’яніло. Маріуполь, Одеса, Миколаїв, Харків.
Мої вікна відкриті вдень і вночі, щоби не пропустити арту. Я живу із надією, що сьогодні наші рідненькі хлопці прийдуть нас визволяти. Я молюся за них, за наших рідненьких бійців.
Рідні й друзі часто питають: «Як ви там?». Я кажу: «У нас не стріляють». Бо не знаю, як пояснити, що у місті немає, чим дихати, що місто перетворилось на в’язницю, з якої неможливо вибратися. Це важко. Дуже важко.
Кожен день я дякую Богу, за коханого, який поруч, за всіх рідних, які нині дуже далеко від мене, але завжди моляться за нас. Я відчуваю кожною клітиною свого тіла захист їхніх молитов.
Читайте також: «Росіянин приставив до мого коліна пістолет, і вимагав паролі від соцмереж» — історія полону жителя Бучі
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
