«Нас вважають зрадниками? Ми ще потрібні Україні?»: монолог жительки окупованого Мелітополя
Російські окупанти ходять містом з автоматами, роботи немає, ціни — космос. Як живе тимчасово окупований Мелітополь та що відчувають місцеві?
Орієнтовний час читання: 10 хв
Російські війська окупували Мелітополь на другий день війни — 26 лютого. За даними мера Івана Федорова, нині місто покинув кожен другий мешканець. Громадське радіо поговорило із місцевою жителькою аби дізнатися, як виглядає життя мелітопольців в окупації та хто залишився у місті. З міркувань безпеки її історія публікується анонімно. Далі — від першої особи
Ми повернулися у 90-ті
Роботи немає. Взагалі. Здебільшого гроші, які циркулюють у місті – це зарплати бюджетників, які платить Україна. А також зарплати окупантів для колаборантів та торгівля. Картою не заплатиш, а отримати готівку можна у єдиному у місті відділенні «ПриватБанку». Щоправда, запис на три тижні вперед. 10 травня записуєшся, а 27 травня можеш отримати гроші на касі. Всюди шалені черги.
До 24 лютого я була бухгалтеркою – тепер безробітна. Кому потрібна бухгалтерка, якщо у місті не працює законодавство. Власники бізнесу самі стають за прилавки або торгують «з машин».
Читайте також: «Наш дім — це не «русский мир», наш дім — це Україна» — історія дівчини з Донецька про війну, що триває 8 років
Торгівля виглядає як у середині 1990-их. Цигарки, ліки, алкоголь продають на розкладачках на вулиці. Ніхто не розганяє стихійні ринки. Товари незнайомі нам: цигарки, наприклад, везуть із окупованого Криму. Беруть там найдешевші, а продають тут по 50 гривень. Звичайні українські цигарки коштують 150 гривень/пачка. Жодних акцизів, жодних податків.
Ціни – космос: пляшка «Coca-cola» – 100 гривень. До війни було 25. Найпростіша зубна паста – 170 гривень, фарба для волосся, що була по 50, тепер 200. Люди купують — вибору немає. Рулон «Обухівського туалетного паперу» — 25 грн.
Нині привозять туалетний папір із Криму – «Крим» називається. Кращого застосування Криму у росії не знайшли. Його можна придбати за 10-13 грн. Втім, багато хто не хоче купувати російське принципово, шукає українські товари — наші кращі.
Слухайте також: «Відчуття тотальної небезпеки виснажує дуже сильно» — громадська діячка про життя в окупованому Херсоні
На базарах вишукуємо «Львівські дріжджі». Ну якісні вони. І українські. Не хочемо ми інших, але з кожним днем російських товарів дедалі більше, а українських менше.
Тим, хто виїжджає з міста та повертається, ми даємо списки ліків. Окупанти завозять ліки з Криму, але таблетки із цінником «300 рублів» продають за 300 гривень. Я купувала. В мене хвора мама — варіантів небагато. З медикаментами складно: я перебуваю у чотирьох Telegram-групах, ми там обмінюємося ліками.
Незабаром мій знайомий волонтер поїде до Запоріжжя – вивозить домашніх тварин тих, хто виїхали. Сподіваюся, він купить необхідні ліки для моєї мами. І ще, сподіваюся, він таки зможе проїхати. Минулого разу він простояв на блокпості дві доби в машині, повній тварин – його так і не пустили.
Нас всюди вважають зрадниками
Нещодавно окупанти вкрали поштою близько трьох мільйонів гривень, відтоді моя мама перестала отримувати пенсію. Як бухгалтерка, я спробувала перевести її рахунок до «ПриватБанку», щоб пенсія приходила на картку. Тоді у нашому відділенні залишалися пластикові картки, зараз вже немає.
Я набрала Пенсійний фонд у Запоріжжі. Але щойно я сказала, що я з Мелітополя – до мене різко змінилося ставлення. Не знаю, може це тому, що я не можу ідеально говорити українською мовою чи через те, що я лишилася в окупації. Операторка повторювала: «Ні, це неможливо».
Я знаю, що це можливо. Після слів «ну намагайтеся, якщо можливо», я поклала слухавку і розплакалася. Пізніше зателефонувала знову. І розпочала розмову так:
«Я вам говорю чесно, я з Мелітополя. Може ви вважаєте нас зрадниками, але моя сім’я не має змоги виїхати. Нам якось треба якось прожити. Нам треба годувати наших дітей. Нам треба вижити тут».
Я реально плакала в трубку. Тоді операторка сказала: «Дівчино, що ви! Не плачте. З усім допоможу». Дякую їй величезне. Вона покроково мені пояснила, як оформити цей рахунок. Мама отримала пенсію на картку у травні. Вперше після окупації.
Подібна ситуація була і коли заблокувалась картка у чоловіка. Я не хочу говорити про когось погано. Мабуть, все залежить від людини. Але я маю стійке відчуття, що через те, що я не виїхала – люди на неокупованих територіях вважають мене зрадницею.
Ми чекаємо, коли до Мелітополя повернеться Україна. Ми взагалі не висовуємося з дому від гріха подалі. Але іноді вірити в те, що ми потрібні Україні, складно.
Слухайте також: Мама в окупації садить картоплю і чекає на ЗСУ, — каже собі, що вони продовжують жити — Олена Кулигіна
Нещодавно до мене звернулася вагітна дівчина ФОП – попросила допомогти оформити виплати у зв’язку з вагітністю. Вона платила податки в Україні, має всі необхідні українські документи, але виплат не отримає. Кажуть: для окупованих територій фінансування немає – бажаєте виплати виїжджайте.
А куди їй на восьмому місяці їхати? Автівки стоять по дві доби на блокпостах. Вона народити може за той час. А якщо обстріли? У такі моменти опускаються руки. Дівчина без роботи, як і всі ми, та з немовлям в окупації. Що з ними буде? Невже мають рацію ті, хто говорить, що ми не потрібні Україні?
Тепер треба думати, з ким можна розмовляти відверто, бо наговориш зайвого — і до тебе прийдуть
Щоразу, коли моя дитина бачить окупантів — стискається. Вони ж ходять містом з автоматами. Їх повно. Усюди ця «Z».
Слухайте також: Окупанти ходять в цивільному, носять капюшони й мовчать — жителька тимчасово окупованого Херсона
У кінотеатрі розпочалися «безкоштовні кінопокази». Перед входом стоять озброєні люди. Репертуар специфічний: «Любовь и голуби», «Битва за Севастополь», якісь мультики про Тугарина Змія. Ми на таке не підемо. Та й мені не подобається, що я маю заходити до приміщення, яке повністю контролюють озброєні окупанти.
Колаборантів вистачає. Особливо після того, як місто було без зв’язку кілька тижнів. Жодних новин, інтернету. Тільки російське радіо і ТБ.
Ми принципово не дивилися. Ми шукали новини під магазинами, де був Wi-Fi. У міських чатах публікували адреси приміщень, де все ще працював інтернет. Коли окупанти бачили, що під магазином стоїть багато людей — перевіряли інтернет — і наступного дня його більше там не було. Доводилося приходити до магазину та ховатися, але так, щоб WI-FI добивав.
Слухайте також: Зараз окупований армією рф Мелітополь — одна велика тюрма — заступник мера
Ті, хто дивилися російські новини, збожеволіли. Моя сестра, наприклад, стала неадекватною, її як підмінили. Розповідає мені, що України та українців не існувало ніколи та інші тези «русского мира». І це вона так змінилася за два тижні, а у росії люди роками на цьому сидять.
Я почала вірити, що в тих новинах 25-ий кадр чи щось таке. Ми з нею більше не спілкуємось. Тепер треба думати, з ким можна розмовляти відверто, бо наговориш зайвого — і до тебе прийдуть.
У міських чатах багато історій, як когось із місцевих «забрали». Серед моїх знайомих також є випадки. Мій друг має відкриту проукраїнську позицію. До нього прийшли озброєні люди, відвели до окремої кімнати й почали бити, щоби він віддав гроші.
Дружина не витримала і віддала всі заощадження та золото. Жінка сказала, що чула, як окупанти перемовлялися, чи вбивати її чоловіка. Вона кидалася їм у ноги й кричала: «Не вбивайте, забирайте все». Після цього окупанти поїхали в машинах, які належали цій сім’ї. Всередині автівки, до речі, були усі їхні документи. Тепер людям треба їх відновлювати.
Залишатися не можна виїзджати
Мій син щодня питає: «Коли ми поїдемо?». Я відповідаю, що без грошей нам буде дуже складно виїхати. Хоча сама розумію, що рано чи пізно доведеться. Як мінімум, дітям потрібно ходити до школи.
Окупанти розповідають, що у місті працюють школи, але це не так. Та навіть, якби вони працювали — хто б ризикнув відвести туди своїх дітей, а ще — чому б їх там навчили?
Нині уроки в онлайні проводять деякі вчителі з власного бажання. У мого сина раз на тиждень математика, мова і література.Ті, хто мають заробіток, намагаються найняти репетиторів для своїх дітей. Якщо до вересня ситуація не зміниться — точно треба буде їхати.
Слухайте також: Правила виживання в окупації від військової психологині
Мені страшно, але, ймовірно, виїжджати ми будемо змушені через інший бік — через окупований Крим. Гуманітарних коридорів з Мелітополя немає.Та й були лише тричі за весь час окупації.
Нас у сім’ї п’ятеро, ми не маємо машини. Щоб виїхати, нам треба домовитися з місцевим водієм, заплатити на блокпості від 3 до 5 тисяч гривень з людини та сподіватися, що нас випустять.Такі ціни. Звідки нам зараз взяти 15 тисяч гривень? У нас не було заощаджень.
А далі за які гроші нам жити там, куди ми виїдемо? Втім, навіть оплата на блокпості нічого не гарантує. Одна моя подруга виїжджала із родиною. Заплатили по 3 тисячі гривень з людини. Росіяни гроші взяли й сказали: «Хочеш жити – забирайся звідси». Вони не хотіли лишатися в окупації, тому знайшли якийсь інший шлях. Їхали під обстрілами.
Нервові зриви у нас кілька разів на тиждень. Ми навіть жартуємо із сусідами, яким довіряємо: «Ну що, куди сьогодні встиг з’їздити?». Адже щодня ми плануємо, куди нам можна втекти. Прораховуємо різні варіанти. Треба їхати. А як їхати? А куди їхати? Страшно лишатися. Страшно їхати.
Читайте також: Репресії, страх і дефіцит: як Херсон переживає окупацію
Ми говоримо російською не тому, що підтримуємо росію, а тому що свого часу нас змусили
Ми раніше не розуміли, які щасливі ми були. Втім, коли я починаю бідкатися – відчуваю провину перед маріупольцями. У нас принаймні не руйнують місто, у нас є світло, газ, електрика. Це егоїстично зараз скаржитися. Ось там справді горе.
Нещодавно у моєму будинку запрацював ліфт. Ми їхали з сином і він мені сказав:
«Мамо, я почуваюся винним, як якийсь зрадник. У нас навіть ліфт увімкнули. У нас все дуже добре, коли поряд так сильно страждають люди». Як можна було довести нас до таких думок?
Нещодавно я зателефонувала до податкової у Запоріжжя. Зі мною говорили українською мовою.І мені в якийсь момент стало так соромно. Я не могла відповісти їй російською, як раніше. Все життя я дзвонила, говорила російською, зі мною спілкувалися українською – жодних проблем. А тепер мені соромно.
Слухайте також: Зараз ми демонструємо деколонізацію в турборежимі — Мирослава Барчук
Моя дитина, яка не любила вивчати українську мову, адже завжди легше говорити тою мовою, яку всі використовують у побуті, тепер щодня мені розповідає: «Мам, я мрію навчитися нею говорити, як рідною».
Я певна, у нього все вийде. Я пояснюю дітям:
«Ми говоримо російською не тому, що ми росіяни чи підтримуємо росію, а тому що свого часу нас змусили. Прізвища русифікували, мову забороняли».
Коли у місті з’явився інтернет, після інформаційної блокади, я одразу увімкнула українське телебачення. Почула українську мову і мало не заплакала. Своїми діями росія налаштувала всіх проти себе. Окупанти намагаються заглушити мову, а виходить, що навіть російськомовні більше не хочуть говорити російською.
підготувала Майя Рі для Громадського радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
