Чи важливо й досі розповідати про жахи окупації Бучі?

Одними з перших, хто приїхав на щойно деокуповану Київщину, були журналісти та документалісти. Звісно, ще правоохоронці, військові, волонтери та надзвичайники, але поруч із ними й ті, хто хотів розповісти про жахи окупації Київщини найоперативніше. Згодом до нашої Бучі ринули знімальні групи, фіксери й іноземні делегації. Вони були своєчасно, адже жителі, які місяць практично мовчали, хотіли говорити й виговоритись. А ще, «завдяки» російській пропаганді й роликам на кшталт: «То не тіла, бо ось видно, що вони встають», про Бучу не вірили. Я пам’ятаю, як мене постійно запитували: «Ти з Бучі? І твоє житло ціле? То хіба правда, що все це там відбувалось?».

«Так, правда. Так, ціле», — постійно повторювати мені швидко набридло і я вирішила говорити з людьми й описувати ці історії. Я досі вважаю, що не маю права говорити від свого імені про сам період окупації, який я не прожила. Тому розповідаю все зі слів людей, які свого часу відкрили мені душу. Ці історії можна прочитати тут, тут і ось тут.

Через рік вони, на жаль, не втратили своєї актуальності. Особливо зараз, у перші дні березня, коли на сумнозвісній вулиці Яблунській росіяни вбили ні в чому не винних людей. Сьогодні на місцях, де місяць пролежали тіла рідних, люди кладуть квіти й проливають сльози. І я вкотре думаю, що про ці злочини не можна забувати, про них мають знати, про них треба писати й знімати історії.

Саме тому, коли місцеве медіа Thebuchacity вирішило це робити й презентувало проєкт «Буча: Місто незламних», я не могла не піти на передпоказ першої історії. Вона була знята бучанцями про бучанців і це неймовірно гріло душу усіх присутніх у залі.

Це була історія про рятувальника і дуже сміливого хлопця Олександра Кононученка. Уявіть, в період окупації він вирішив все ж виїхати з Бучі, але на велосипеді й наодинці. Йому на зустріч їхали російські танки, але чоловіку все ж вдалося вибратися з цього пекла. Крізь сміх та жарти Сашка пронизувались страх і невідомість періоду початку окупації. Люди у залі сміялись, а за хвилину на їхніх очах виступали сльози. Я не знаю жодної людини, яка про життя в окупації розповідала б без сліз. Водночас всі вони знаходять і кумедні моменти, радіючи, що «друга армія світу» не дійшла до Києва за 3 дні.

Це лише перша історія, яку розповіла команда Thebuchacity. Якщо говорити про конкретних людей цього медіа, то це волонтери й активісти Олександр Остапа та Олександр Борцов. Люди, які інформаційно дуже допомогли бучанцям пережити окупацію. Telegram-канал Thebuchacity висвітлював найважливіші теми того періоду, водночас роблячи це дуже обережно, — повідомлення могли читати окупанти.

Зараз чоловіки працюють над наступними історіями проєкту. Кажуть, що вони будуть не менш цікавими. Я чекаю і пишаюсь тим, як бучанці розповідають про своє місто. Це надто важливо й досі. Жоден злочин не має бути забутим, адже за кожною смертю стоїть історія родини, яку в мить зруйнувала російська війна.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS