«Вирвати у життя побачення із коханим»: про що документально-художній проєкт «Задум»

Із Євгенією Фікаррою в ефірі Громадського радіо говорили про документально-художній проєкт «Задум», що розповідає про втрату коханої людини на війні та пошук шляху до зцілення, де головними героями стали офіцерка ЗСУ Аліна Михайлова та загиблий герой України Дмитро Коцюбайло.

До цього проєкту ви вже написали сценарій. У майбутньому, я сподіваюся, ми всі дочекаємось, що за сценарієм знімуть фільм. І цей проєкт покликаний розповісти про жінок, які зазнають втрати коханих на цій війні, своїх близьких, як вони з цим дають раду, як вчаться з цим жити.

І ви не вперше, зі свого боку, від початку війни за незалежність, з лютого 2022 року, торкаєтеся у своїй творчості теми війни та втрати. І цим проєктом «Задум», що ви хочете сказати світу?

Євгенія Фікарра: Розкажу трішечки про сценарій. Питання було і про тему, і про меседж, і мотивацію довкола всієї історії.

Центральний герой — це загиблий воїн, який потрапляє у вирій, і смерть розлучає його з коханою людиною, з землянкою, яка лишається на Землі.

Упродовж цієї історії ці дві кохані людини, яких розлучила війна, борються за зустріч. Тобто, її головна ідея у тому, щоб вирвати у життя побачення із коханим, і він намагається також зробити все, щоб ця зустріч відбулася. Я закладаю у сценарій ті змісти, які мені в стадії дослідження довелося зібрати у тих жінок, які втратили своїх коханих людей.

Моє оточення зараз складають саме такі жінки, і Аліна Михайлова, і багато інших людей, які, власне, переживають цю втрату. Тому, мені здається, тема втрати є найрезонуючою сьогодні, і це тема, яку треба адресувати, власне, в різних формах мистецтва, в кінематографі і так далі.

Читайте та слухайте також: Іноді людині у втраті треба просто, щоб ви були поруч, — Настя Федченко

А якою є ваша «надзадача» цього проєкту? Це підтримати тих, хто втратив когось на війні, чи навпаки більше розповісти частині суспільства, у кого немає рідних у війську, як взагалі все відбувається? Можливо, як підтримувати родини військових, як із ними комунікувати? Що ставили собі на меті?

Євгенія Фікарра: Насправді, впродовж роботи над цією ідеєю вона трансформувалася досить круто.
Спочатку це був документальний матеріал, потім він трансформувався у докуфікшн, і наразі це художня стрічка, в майбутньому художня стрічка, але те, що лишається завжди незмінним, це бажання створити продукт, який був би терапевтичним для цих жінок.

Тобто сказати, що ми думаємо про те, що з вами відбувається, ми піклуємося про те, що відбувається після втрати, ми хочемо знати, які ваші стани. Тобто для того, щоб прописати всі сцени, які є у фільмі, довелося провести купу бесід із цими дівчатами, провести досить такий масивний ресерч і навіть діалоги, які відбувалися у житті між коханами, я інтегрувала, власне, в сам сценарій.

Це такий, знаєте, пазл із історії багатьох жінок. Аліна і Дмитро Коцюбайло — це пара, яка стала якби дверима і поштовхом входу в цю історію, такою мотивацією, але далі розкривалася вся історія, яка відбувається в сценарії через пошук життєвих ситуацій багатьох українок, які втратили своїх українців.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Ievgeniia Ficarra (@ievgeniiaficarra)

Перш за все, хотілося б, щоб стрічка спрацювала терапевтично.

Ви говорили про те, що зараз ваше коло спілкування складається із великої кількісті жінок, які живуть у втраті. І не так давно з’явилися дані одного опитування, проведеного онлайн-кінотеатром і такою програмою ментального здоров’я, яка називається «Ти як?».

Так от, серед опитаних дружин і партнерок військовослужбовців, не тих, які проживають втрату, а тих, які чекають своїх чоловіків, коханих з війни, лише 14% кажуть, що можуть вільно ділитися своїми переживаннями з іншими. Водночас, понад половина відчувають, що їх не розуміє оточення. Із жінок, з якими вам доводилось спілкуватися і для роботи над сценарієм, і не лише, чи охочі були вони до того, аби розповідати про своє горе?

Євгенія Фікарра: Мій досвід був абсолютно полярний до того, що ви озвучили. Жінки навпаки хотіли, щоб ми ставали «вухами», щоб ми затуляли рота, вибачте за грубість, і просто слухали. Слухали багато, слухали уважно.

І навіть саме цей факт, в моменти, коли в мене були сумніви, чи варто торкатися цієї теми, яка ще як відкрита рана, тобто, чи час.

Тим паче, зараз є досить такий активний супротив для художнього матеріалу. Тобто, всі «топлять» за те, щоб була документалістика, тільки документалістика, тому що це на часі. Ми ще не маємо права «стрибати» в художні образи, бо ми ще не прожили цю війну, не відрефлексували достатньо…

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]
• Base by Mono