«Більше, ніж репортаж»: Ірина Сампан про документальний фільм «10 втрачених років»

15 грудня відбудеться прем’єра документального фільму журналістки Ірини Сампан та Громадського радіо «10 втрачених років». Стрічка розповідає про величезну п’ятирічну спецопрацію ГУР із повернення українських жінок та дітей із сирійських таборів.

Про зйомки, ідею та майбутню прем’єру в ефірі Громадського радіо розповіла авторка фільму.

Коли ти зрозуміла, що історія репатріації українських жінок і дітей із Сирії — це тема для повноцінної документальної стрічки?

Ірина Сампан: Насправді це була моя семирічна мрія — потрапити на Близький Схід і працювати в Сирії, Іраку, Ірані, Афганістані. Мене дуже захоплювала ця тема завжди. Коли почала «Ісламська держава» захоплювати території, почалися дуже важкі і виснажливі бої, битви, завоювання. Найбільша битва до повномасштабного — це битва за Мосул, яку ми також дуже ретельно аналізували. І мені так кортіло потрапити туди і побачити все на власні очі.

• Заповнити форму на допрем’єрний показ фільму можна за посиланням.

Але все якось не траплялося, нагоди не було. І також мені дуже було цікаво попрацювати не лише на війнах близькосхідних чи конфліктах, а також і попрацювати з темою жінок. Тому що права жінок на Близькому Сході дуже сильно принижені, і можна сказати, що їх майже немає.

Зокрема, якщо ми будемо говорити про Сирію і Ірак під «Ісламською державою», так, ці частини територій. Ну, і Афганістан, сучасний Афганістан. І це про права жінок.

Але коли я почула, що існує взагалі така історія, що наші розвідники ГУР займаються поверненням українських жінок, які потрапили в Сирію, я просто їх питала, думаю, що вони там роблять, чого вони туди поїхали, навіщо, як їх звільняти, хто їх звільняє. І ставало більше і більше питань, і я зрозуміла, що це більше, ніж репортаж, це більше, ніж одна людська історія. Тому що на даний момент ідеться про 89 врятованих життів.

ГУР повернуло 89 жінок і дітей, які перебували на території сирійських таборів. А як у ГУР відреагували, коли ти прийшла до них зі своєю ідеєю?

Ірина Сампан: Насправді, я почула лише позитивні відгуки і сказали, «давай робити все, що потрібно, тих людей, які займалися, вони дадуть коментарі, дадуть дозвіл». Але навіть на момент, коли я придумала робити цей фільм, я ще не думала, що я поїду в Сирію і в Ірак.

Це вже сталося після, коли я поговорила і зрозуміла, що мені мало буде просто записати інтерв’ю жінок, їхніх родичів, інтерв’ю самих гурівців. Цього мало, тому що буде просто перелік «говорячих голів». І я вирішила, що це той шанс, про який я мріяла всі ці сім років.

І привід для цього, він більш ніж вагомий, це більше, ніж мої власні якісь там амбіції чи мрії, — так просто «поїхати познімати війну». Це переросло в таку місію — показати нам, українським громадянам, суспільству. Були там деякі публікації від ГУР, були на сайті, в соцмережах, але вони не були такими широкими, такими масштабними.

І тому я відчула, що це та місія, яку варто зробити і показати, наскільки держава дбає про своїх громадян іноді непомітно. Наскільки спецпризначенці ризикують своїм життям, тому що це було дуже небезпечно їхати на цю територію, там, де є осередки «Ісламської держави», забирати їхніх жінок і дітей. А ми говоримо про членів сімей терористів «Ісламської держави». Там дуже довга історія і пояснення, як вони туди потрапили і що вони там робили, але ГУР і власне Кирило Буданов, керівник розвідки, він ухвалив таке рішення, що ми будемо повертати своїх громадянок.

Як ти пробудовувала логістику, безпеку, доступ до таборів на цих небезпечних територіях, про які ти вже згадала, щоб усе вийшло і склалося так, як хотілося? І чи усе склалося так, як хотілося і як задумувала?

Ірина Сампан: Насправді склалося більше, ніж я задумувала і замріяла собі. Логістику вибудувати було нескладно, але складно було її реалізувати, тому що це зовсім інша країна, це зовсім інша мова. Так, арабську я трішки знаю, але все одно не на такому рівні, щоб все так було гладесенько.

Проте, дякуючи нашому консулу України в Іракському Курдистані, в місті Арбіль, Фархаду Шакеру Алі, ми змогли вибудувати цей правильний такий маршрут через Ірак. Ми чекали три дні з переходу з Іракського Курдистану в Сирійський Курдистан, тому що перехід працює не кожного дня, і там до певних годин, і могли би бути проблеми, оскільки ми іноземні журналістки . Тому все це завдяки Фархаду, все це було дуже відносно безпечно, скажімо так.

Нас на тій стороні, вже на сирійській стороні, зустрічали представники SDF, це Сирійські демократичні сили, це їхня армія так називається, саме Сирійського Курдистану, Рожави. Нас зустрічали на броньованому крузері, тобто все як має бути, зі зброєю, з бронежилетами. Нас безпечно забрали з кордону, і ми їхали по пустелі.

Дякувати Богу, нічого не трапилося, ми доїхали туди, куди мали доїхати, ну і вже, звісно, переміщалися ми там доволі обережно. Їздили в різні міста, і в тому числі в ці табори, де утримувалися жінки-вдови терористів «Ісламської держави».

Також ми переміщалися на броньованій техніці, на броньованому автомобілі, бо по дорозі могло трапитися все. Що таке джихадисти, що таке напади, особливо на іноземців… Але дякувати Богу, все трапилося, все було добре.

Щодо історії жінок, у них різні мотиви, але суть, можливо, одна їхнього там перебування. Як ти для себе формулювала, що показати глядачу, їхню помилку, пастку, в яку вони потрапили, чи, можливо, шлях трансформації?

Ірина Сампан: Якщо копати ще глибше, то все це почалося, насправді, в 2014 році з окупації Росією Криму. Тому що більшість цих жінок — це кримські татарки. І їхні чоловіки, вони не бажали жити під окупацією російською.

І тому більшість з тих, хто виїхав з Криму — це члени партії Хізб ут Тахрір, яка в Росії заборонена. І коли до них почали приходити з обшуками російські ФСБшники, то вони зрозуміли, що тут місця їм немає. Тобто або треба боротися якось радикальніше, або треба виїжджати.

І тут в 2014 році так само збіглося в часі, що «Ісламська держава» захоплює території Сирії та Іраку, великі території, і оголошує цей халіфат. Вона закликає мусульман «їхати будувати, розбудовувати оцю ідеальну державу для мусульман». Іллюзорну насправді.

І всі повелись на пропаганду. Хтось повівся на гроші, хтось на пропаганду, я маю на увазі чоловіків. Але за ними потягнулися їхні жінки і діти. Ну або вже діти народилися власне там.

Тому у когось не було виходу, тому що чоловік сказав, «то я заберу дітей, а ти залишайся тут і роби що хочеш». Хтось дійсно потрапив через молодість, юність, якийсь такий фльор оцієї нової «Ісламської держави», тому що ще ніхто не знав, що таке «Ісламська держава» насправді по своїй суті, що це терористична держава, яка страчувала людей тощо.

Ці жінки, опитані мною і які в фільмі, вони не знали про це. Дехто не знав навіть, що таке «Аль-Каїда» і що таке «11 вересня», розумієш? І тому вони поїхали і потягнулися за ними. Але коли вони вже там опинилися і коли вже на них одягли нікаб і ви вже не маєте права нічого… Забрали паспорти, ось тоді почалися справжні жахи…

Ці жінки і діти дуже зранені. Вони бачили дуже багато насильства, бачили страти, чули страти. Дуже жахливі речі, які я теж показую в цьому фільмі. Це треба відчути і побачити. Тому ці дітки дуже травмовані, але з ними працюють і вони повертаються до життя.

Раніше Ірина Сампан розповіла детальніше про відрядження до Сирії, під час якого знімали найважливіші кадри майбутнього документального фільму.

Повністю розмову з Іриною Сампан слухайте у доданому аудіофайлі