Держава не знає, що робити з самотніми важкопораненими військовими

В українських лікарнях перебувають важкопоранені військовослужбовці, від яких відмовились рідні та близькі. Вони лікуються або у військових госпіталях, або в паліативних відділеннях, хоча не обов’язково є паліативними хворими. І в держави відсутнє бачення того, що робити з цими військовослужбовцями.

Більше про цю проблему в етері Громадського радіо розповіла антропологиня правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип» Тіна Полек.

За її словами, наразі правозахисники працюють над дослідженням, мета якого — оцінити становище важкопоранених військовослужбовців, які потребують тривалого догляду, але  з якоїсь причини або рідні відмовились за ними доглядати, або вони не мають таких найближчих людей.

Самотні важкопоранені військовослужбовці перебувають у закладах закритого типу або у військових госпіталях

«У межах цього дослідження моя колега проводила експертні інтерв’ю, вона спілкувалася з великим пулом експертів. Моїм завданням було відвідати такі установи, де перебувають важкопоранені військові. Але тут ми зіткнулися з великими труднощами, тому що ми не могли ніяк знайти установи, де б здійснювався довготривалий догляд за самотніми пораненими військовими, які б погодились нас пустити. Тому що дуже часто це або геріатричні пансіонати, або психоневрологічні диспансери, і ці установи досить закритого типу, і там є своя політика, і, на жаль, ми не змогли туди потрапити», — розповіла Тіна Полек.

Тому наразі дослідження проводять лише у військових госпіталях. І воно показало, що важкопоранені військові залишаються в медичній системі, оскільки не завжди є змога доглядати за ними належним чином навіть за наявності родини.

«Частіше цю людину просто нескінченно переводять з госпіталю в госпіталь. І це може тривати дуже довго й іноді до найгіршого сценарію, коли організм просто перестає боротися. Тому що немає іншої можливості лишити цю людину з фаховим доглядом, але вдома. І про це лікарі насправді дуже багато говорять, що це молоді люди, перед якими все життя попереду», — наголосила антропологиня.

Вона зазначила: люди, які мають важкі ушкодження, так само мають право жити своє повноцінне життя, а не проводити його в стінах лікарні. Проте станом на зараз альтернатив закритому інституційному догляду в Україні немає.

Другий важливий момент пов’язаний з фінансуванням таких послуг, каже Тіна Полек.

«Ми тут можемо говорити про Національну службу здоров’я України. І наразі той догляд, який потрібен для таких важких поранених, це той, який надається за паліативним пакетом. Тобто, це такий найбільший і найдорожчий пакет НСЗУ. І, знову ж таки, ці люди не обов’язково є паліативними хворими, але це єдина можливість належно доглядати за ними. Тобто їх просто тримають у паліативних відділеннях, хоча вони там бути не мали б. І це означає, що в такі відділення не потрапить, наприклад, цивільна людина», — наголосила дослідниця.

Вона пояснює: проблема виникає через відсутність зацікавленої особи, яка займатиметься шляхом важкопоранених самотніх ветеранів у медичній системі й поза нею. В інших випадках такий догляд здійснює родина ветерана, який зазнав важкого поранення.

На її переконання, Україні потрібна стратегія довготривалого догляду важкопоранених військових, якої поки що немає. Як і немає бачення того, що робити з цими людьми, яких не можуть утримувати члени родини.

«Наразі людина, яка здійснює догляд за  особою з інвалідністю на непрофесійній основі, отримує трішки більш як дві тисячі гривень.Це один момент. Інший момент, як цим людям продовжувати жити життя, не перебуваючи закритими в установі. Ми знаємо, що в деяких психоневрологічних диспансерах, наприклад, є палати героїв, як їх називають. Ними опікуються, я так розумію, соціальні служби від Мінсоцполітики.Людині 25 років.  Вона отримала це важке поранення і вона, фактично, замкнена в цьому психоневрологічному диспансері. На скільки? На все життя.Тому йдеться тут про відповідальні держави, про відповідальні соціальних служб і про розуміння того, як зробити так, щоб ці люди змогли далі жити своє максимально повне соціальне життя з тими обмеженнями по здоров’ю, які в них є, але щоб це було соціально насичене життя», — наголосила представниця правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип».

Вихід з ситуації — підтримане проживання

Тіна Полек зазначила, що лікарі госпіталю, з якими вона спілкувалась, дуже багато говорили про підтримане проживання. Тобто про можливість людини жити не в лікарні, але з відповідним медичним доглядом. І це, на їхню думку, досить хороший вихід із ситуації.

«Тому що у  людини тоді з’являється стимул жити далі, і бачити щось, і пробувати щось, і намагатися робити успіхи в реабілітації. Тому що це відкриватиме для неї більше і більше можливостей. Бо коли людина просто перебуває в лікарні, це теж така ситуація, яка  в певний момент призведе до занепаду духу. І людина просто не знає, для чого їй далі боротися, якщо вона тут назавжди», — зазначила антропологиня.