«Від інструктора залежить, чи виживе солдат»: репортаж зі школи БЗВП

Партнер проєкту — українська технологічна компанія BlueBird Tech

«60% мобілізованих ще можна переконати, що армія — це не кінець життя. З ними і працюємо», — розповідає заступник командира школи загальновійськової підготовки Олександр «Мадяр» Матяш.

Команда «На лінії вогню» побувала в одному з навчальних центрів Сухопутних військ, щоб показати вам, як готують новобранців сьогодні. Більшість із них, ті, кого у соцмережах часто називають «бусифіковані», але чи всі вони жалкують про те, що опинилися в армії?

Ми пройшли смугу піхотинця, яку ветерани з бойовим досвідом відтворили в школі БЗВП. Тут є все, з чим військовий може зіткнутися сьогодні: заміновані ділянки, окопи, залізнична колія, бліндажі, FPV-дрони та кіл-зона, яка тепер простягається на десятки кілометрів.

У репортажі — історії мобілізованих, жінки-доброволиці, чесна розмова про сучасну війну та особистий досвід проходження смуги перешкод.

Ми поспілкувалися із мобілізованими бійцями та запитали їх про те, як відбувався цей процес і не тільки.

«Я приїхав додому й пішов допомагати товаришеві. Там підскочив участковий, перевірили документи і поїхали в старий-добрий воєнкомат. Я не переховувався. Я був списаний за станом здоров’я, а потім «виздоровів», — каже Сергій.

Інший чоловік розповідає так: «Я сам прийшов. Я сам із Борисполя. Борис із Борисполя. Рано чи пізно потрібно йти захищати, діти вдома — треба їх захищати. Можливо, треба було і раніше прийти, але були різні моменти — щось відволікало«.

Заступник командира школи військової підготовки Олександр «Мадяр» Матяш розповідає:

«Я для себе зробив такі пропорції: 30% людей, які мобілізовані (неважливо як) приймають те, що вони будуть служити. Тобто вони розуміли, що рано чи пізно потраплять у цю ситуацію, що будуть в армії, і вже якось далі налагоджуватимуть своє життя. 60% — це люди, які не визначилися, і 10% — це люди, які однозначно вирішили, що вони служити не будуть. Це моя суб’єктивна точка зору, заснована на спостереженнях. На мій погляд, найбільш перспективною для роботи з людьми є саме ця група — 60%. Це люди, яких треба переконати в тому, що армія — це не кінець життя. Не всі загинуть. Загинути можна і в Києві від ракет.

Я не обирав цей навчальний центр — так уже вийшло. У нас було певне завдання, і нашу всю групу перемістили сюди, де на базі навчального центру мали формувати певний бойовий підрозділ, який мав виконувати певні бойові задачі. Коли ми сюди потрапили, ми саме приїхали з Авдіївки (якраз була авдіївська операція) і одразу поїхали на війну.

Ми відвоювали тоді Гродовці, Миколаївці, Орлівці, Селідовому, повернулися. Ситуація із підрозділом була невизначеною, і поки вони визначалися, через два дні ми поїхали на Курахове. Відвоювали там і поїхали на Борову. І коли ми вже сюди приїхали. Мені дуже пощастило з командиром, який воює не за страх, а за совість. Нам віддали цілу школу і сказали: ось це найбільш проблемна ділянка — займайтеся. Ми почали впроваджувати певні інновації, спираючись на наш досвід.

Загалом, я би хотів відзначити всі центри. Вони керуються і горизонтально, і вертикально, і від якості управлінців, які заходять на виконання цих завдань, залежить якість навчання. Якщо порівнювати навчання до війни і зараз, то загалом українські навчальні центри — номер один. Якщо на початку війни багато бійців навчалися за кордоном, то зараз такий час, коли ми можемо навчати — ми ділимося досвідом».

Сержант-інструктор із позивним «Тео» ділиться тим, як відбувається процес злагодження під час навчання:

«Я не можу сказати, що я роблю кожного дня обхід по бліндажах, але один раз на тиждень я точно ходжу по бліндажах. Вони попадають сюди на 51 день, тобто програма підготовки трішки більша, ніж була раніше. Я кажу, що за такий термін більшість із вас стане друзями, побудує якісь мікроклімати у вашому взводі, але в цілому ви — як одна сім’я.

Але люди, які потрапляють вже сюди, яким я постійно пояснюю, що у вас уже є варіант з’ясувати, де ви є, і рухатися у цьому напрямку. Ви потрапили вже до війська — все, шукайте вже свій вектор, який є найближчим. У вас варіантів просто безліч. Вибирайте напрямок і скажіть. Які у вас варіанти? Ну добре ви пішли в СЗЧ — ви в розшуку. Вас затримали, і тут варіанти які? Вас або засудять у в’язницю, або заберуть у батальйон резерву, а це перспектива штурмових військ.

Поки ви у цивільному житті, у вас руки розв’язані. У вас безліч бригад, які вас заберуть. Але в моменті ось таке велике вікно можливостей стає максимально вузьким».

Курсантка із позивним «Лисичка» розповідає про свій досвід:

«У мене є синочок — 13 років. Він у мене в академії навчається — «Металіст»  — футболіст. Тому він у мене забезпечений, там за ним контроль, там вчиться, там і живе. На вихідні до бабусі приїздить. «Мамо, я тобою пишаюся», — каже. Я в першу чергу радилася не з матір’ю, а з ним. Я приїхала до нього в академію і запитала: «Синочок, я в тебе одна і в тебе є ще бабуся, але в мене є мета і ціль: я хочу піти доброволицею».

Я місяць ходила у військкомат щодня, і мене ніхто не хотів брати. Я вже багатьох втратила на війні. У мене однокласник загинув, прикривши собою всю свою групу. Ще один однокласник теж загинув — ми всі разом були. Моя мотивація — це і помста, і щоб мій син міг спокійно жити, і діти всі. Я не хочу, щоб діти бачили це все, ця ситуація не здорова. Хочеться хоч чимось допомогти».

«Мадяр» додає, що війна змінилася:

«Якщо раніше я міг виїхати на ЛБЗ, забрати пораненого, завезти БК, щось там зробити, підкинути людей — тобто я міг дістатися до лінії бойового зіткнення і швидко звідти поїхати. Зараз, за умови панування дронів у повітрі так звана кілзона може бути до 20 кілометрів, в яку ти заходиш на ногах. Окрім того, тобі ще треба занести БК, медицину, провізію, воду і бажано не спалитися дорогою, бо тебе просто знищать чи поранять і евакуація буде дуже ускладнена. Коли ми повернулися із Курахівського напрямку, ми туди заходили, як управління.

Командир мій, начальник розвідки, — ми сіли і проаналізували, на якому етапі ми мали складнощі і втрати під час виконання бойових завдань. Ми дійшли висновку, що найбільші втрати ми мали або проблеми — під час висування на бойову позицію. Тому моїм командиром було надане мені завдання створити лінію перешкод, яка б налічувала всі перешкоди, з якими піхотинець може зіштовхнутися під час виходу на бойову позицію або під час виконання бойового завдання.

Загалом там 14 основних перешкод: протитанковий рів, руїни, водна перешкода, залізнодорожна колія, окопна лінія, урвище, замінована ділянка, труба, бліндажі і таке інше. Вона довжиною близько кілометра — це звичайна довжина середньої посадки».

Заступник командира каже, що побудувати цю смугу перешкод вартувало 1 200 000 гривень:

«Це враховуючи те, що розбиту техніку ми знайшли задарма, забирали її за свій кошт, дерево ми самі знаходимо, нам допомагають спонсори різні — це наша безпосередня ініціатива. Якби у мене був якийсь бюджет, у рамках якого я би міг будувати кращу смугу — це було б легше. Але це все гроші».

А як відбувається навчання протидії дронам?

«На цій смузі не можна вести вогонь бойовими набоями. Основний сенс дронів на цій смузі — це щоб потім у кімнаті АПД показати вам або тим людям, які проходять аналіз проведеної дії. Тобто що було ефективно: залізти під дерево, накритися карематом — це теж частина навчання. Перше завдання смуги — це навчити солдата ходити , слухати, контролювати кути.

Людина, яка не має досвіду, буде йти до тих, у кого цей досвід є. Навчання особового складу — це стратегічний напрямок для нашої держави, яка веде війну на виснаження. Від якості навчання особового складу залежить рівень виживання цього особового складу на лінії бойового зіткнення. Інструктор — це людина, від якої залежить, чи виживе цей солдат, чи ні», — наголошує «Мадяр».

Дивіться повністю репортаж на Youtube-каналі «На лінії вогню»