Володимир Пиріг розповів про доступність міст і проблеми незрячих людей

В Україні бракує інструкторів, які навчали б людей із порушеннями зору самостійно орієнтуватися на місцевості.

Про це в етері Громадського радіо розповів Володимир Пиріг, журналіст Громадського радіо та експерт із доступності в медіа.

За його словами, біла тростина допомагає незрячим людям орієнтуватися в просторі та виявляти перешкоди. Однак інші пішоходи не завжди звертають увагу на її звук і можуть не помітити людину, яка йде їм назустріч. Тому, Володимир наголошує, що важливо бути уважнішими до оточення.

«Дуже багато людей, коли бачать незрячу людину з тростиною, не знають, що це таке та тростина. Я дуже часто стикаюся з тим, що йду, а коли людина з тростиною рухається, чути відповідний звук — накінечник крутиться, чути, що хтось іде. І багато зрячих людей просто не звертають на цей звук уваги. Потім ти в них врізаєшся, а вони такі: «Ой-ой, перепрошую, перепрошую». Я хочу насамперед закликати людей бути трохи уважнішими і користуватися своїм зором. Тростина, звичайно, допомагає знаходити перешкоди, але зачіпати людей теж не дуже хочеться. Було б добре, щоб люди звертали увагу на звуки довкола, адже це дозволить уникнути неприємних зіткнень, особливо в дуже людних місцях», — розповів Володимир Пиріг.

Він також закликає не соромитися пояснювати дітям, чому людина користується білою тростиною. За його словами, дорослі нерідко намагаються уникнути таких запитань. Хоча насправді немає нічого поганого в тому, щоб говорити про незрячість.

«Дуже часто діти проходять повз із батьками й запитують: «А що то таке в нього?». І велика кількість батьків намагається якось відійти від відповіді, бо я чую, що вони говорять, але ніби соромляться. Іноді, коли чую такі запитання, сам розвертаюся до цих людей і, якщо маю час та натхнення, пояснюю дітям. Коли немає часу, просто проходжу повз. Лише дехто пояснює, що людина не бачить і ця паличка допомагає їй орієнтуватися. Зазвичай люди дуже стримані, бояться, соромляться про це говорити. Але тут немає нічого поганого, і соромитися цього не потрібно», — зазначив журналіст.

Оцінювати доступність міста лише за загальним враженням, на думку Володимира, неправильно. Навіть у межах одного району можуть бути як зручні для незрячих людей маршрути, так і ділянки, де пересуватися складно. Важливими є не лише рівні тротуари, а й орієнтири, які допомагають запам’ятовувати маршрут.

«Насправді немає супердоступних міст, так само як немає і дуже недоступних. У кожному місті, особливо великому, є різні райони, мікрорайони, а в них — різні умови. Навіть частини одного району можуть мати різну доступність. Десь є хороші тротуари, що для незрячих дуже важливо, є багато орієнтирів, газонів, за які ти можеш зачепитися і зрозуміти, куди далі повернути. Для незрячої людини кожен газон, кожен бордюр і навіть якийсь стовп — це певний орієнтир. Людина знає: якщо там стоїть цей стовп, значить, я йду в правильному напрямку. А якщо з’явився якийсь незрозумілий об’єкт, це привід задуматися, чи не заблукав я. Тому я не можу сказати, що є якесь ціле місто, де все супердоступне. У кожному місті, де я був, можна знайти щось доступне і щось недоступне», — пояснив Володимир Пиріг.

Водночас самостійність незрячої людини залежить не лише від міського середовища. А й від її навичок, здатності запам’ятовувати маршрути та просторової уяви.

«Наскільки самостійно людина може пересуватися, дуже залежить від її навичок. Наскільки швидко вона освоює нові території, наскільки добре в неї розвинена просторова уява. Чим краще розвинені просторова уява і здатність запам’ятовувати, тим легше людині освоїти маршрут. Особисто в мене з просторовою уявою не склалося, я цього не приховую, тому мені все доводиться запам’ятовувати механічно. Для мене це трохи проблема. Моя дружина може запам’ятати маршрут із першого-другого разу, а я запам’ятовую його з восьмого», — поділився журналіст.

Окремою проблемою Пиріг називає відсутність достатньої кількості фахівців, які навчають незрячих людей користуватися білою тростиною та самостійно орієнтуватися на місцевості. За його словами, багато людей опановують ці навички самотужки або завдяки допомозі знайомих.

«Дуже погано, що в Україні досі немає інструкторів, які працювали б із незрячими людьми, навчали їх і проводили відповідні курси. Насправді багато незрячих людей, які ходять із тростинами, — самоучки. Їх навчили друзі: хтось щось показав, хтось розповів, і так вони ходять. Мене, наприклад, навчив мій однокласник, за що я йому дуже вдячний. У нього тато незрячий, він навчився його супроводжувати, а потім навчив і нас. Відсутність інструкторів — велика проблема, адже фахівець допомагає розвивати й просторову уяву. Це комплексні заняття, а не просто рух від однієї точки до іншої. В Україні з цим велика проблема, і знайти інструктора непросто», — наголосив Володимир Пиріг.

На перехрестях зі світлофорами важливо, щоб сигнали були озвучені. Це дає змогу незрячим пішоходам орієнтуватися під час переходу дороги. Водночас на практиці навіть наявність білої тростини не гарантує, що водії зупиняться.

«В ідеалі має бути так: водій бачить незрячу людину з тростиною біля переходу. Якщо людина трохи витягує тростину вперед, це вже знак, що вона збирається переходити дорогу. Але в мене бували випадки, коли я стояв із тростиною, трохи витягнув її вперед і чекав по хвилині-дві, а ніхто не зупинявся і не пропускав.
Тут усе дуже залежить від водіїв. Коли ви бачите, що незряча людина стоїть із тростиною біля переходу, велика ймовірність, що вона не просто так там стоїть, а збирається переходити дорогу. Зрештою, можна навіть запитати», — розповів журналіст.

За його словами, трапляються й ситуації, коли водії зупиняються, хоча людина не збирається переходити. Проте частіше проблема полягає саме в тому, що пішоходу доводиться довго чекати.

«Бували випадки, коли я чекав когось біля переходу, але сам не збирався переходити дорогу. Машина зупинилася, і я кажу: «Їдьте далі, я не буду переходити». Потім відійшов від переходу, бо бачу, що люди почали зупинятися.
Але загалом дуже часто ніхто не зупиняється. На жаль, принаймні у Львові дуже рідко буває, що хтось зупиниться перед переходом. Чесно кажучи, навіть на невеликому переході я можу стояти по дві хвилини й чекати, поки з’явиться можливість перейти», — зазначив Володимир Пиріг.

Незрячі люди можуть отримувати інформацію з сайтів і застосунків завдяки програмам читання з екрана. Такі програми встановлюють на комп’ютери, а на смартфонах вони доступні як вбудовані функції.

«Є спеціальні програми читання з екрана, які встановлюються на комп’ютер, а також уже вбудовані у смартфони на Android та iOS. Ці програми зчитують текст з екрана і передають його на синтезатор мовлення, який озвучує текст голосом.
Відповідно, щоб це добре працювало, сайт або застосунок мають відповідати певним стандартам, бути написаними й створеними з урахуванням вимог доступності. Але скажу відразу, що більшість інформації все ж таки доступна, адже новини на текстових сайтах — це переважно текст», — пояснив експерт.

Одна з проблем телебачення — спікерів не завжди називають вголос. Глядачі бачать їхні імена на екрані, але програми читання з екрана не можуть передати цю інформацію людині, яка не бачить зображення.

«Це страшенно велика проблема. Часто в теленовинах кореспондент щось розповідає, а потім вмикається якийсь герой чи спікер, і ти думаєш: «Стоп, а хто це взагалі?». Його не називають, але титри з ім’ям пишуть на екрані. Чесно, я не знаю, як це можна вирішити в усіх випадках. На YouTube можна спробувати використовувати так звані закриті субтитри — їх можуть читати програми читання з екрана. А в прямому ефірі, напевно, треба все ж таки зазначати імена, тобто хоча б один раз за випуск говорити, хто саме це сказав, щоб людина розуміла, чий голос чує. Це єдиний варіант для телевізійників, який добре підходитиме в такій ситуації. Тому що інших технічних способів зробити це в прямому ефірі фактично немає», — зазначив Володимир Пиріг.

За словами експерта, отримати інформацію про початок і відбій повітряної тривоги незрячим людям загалом нескладно. Повідомлення поширюють радіо, Telegram та інші канали. Проте проблема виникає тоді, коли обласні адміністрації публікують повідомлення лише у вигляді зображення з написом.

Програма читання з екрана може повідомити, що в дописі є фотографія, але не прочитає текст, розміщений на ній, якщо він не має відповідного текстового опису.

«Тому краще уникати таких речей. Якщо додаєте фото, завжди є можливість написати поруч текст: «Повітряна тривога» або «Відбій повітряної тривоги». Загалом я не сказав би, що з доступністю інформації про початок і відбій тривоги є велика проблема.Адже є багато альтернативних каналів, які це публікують. Але інформацію не варто обмежувати лише зображенням», — наголосив журналіст.

Говорячи про доступність укриттів, Володимир Пиріг зауважив, що це не його безпосередня сфера компетенції. Водночас він наголосив на важливості безпечного й зручного спуску до укриття. Адже під час повітряної тривоги люди можуть поспішати й ризикувати травмуватися.

«Щодо доступності укриттів я не можу нічого конкретного сказати, бо це трохи не моя сфера компетенції. Є державні будівельні норми, які все це визначають, і, напевно, ними треба керуватися. Але точно там не має бути якихось надто крутих сходів. Коли лунає тривога і, не дай Боже, ракети вже недалеко, можна, грубо кажучи, не постраждати від ракети, але впасти з тих крутих сходів і отримати серйозні травми. Укриття має бути зручним насамперед для всіх — не тільки для незрячих людей, а для кожного, хто ним користується», — підсумував Володимир Пиріг.