Леніє Умерова дивиться в камеру, на зображенні написано: «Дорога додому закінчилась полоном — Історія Леніє Умерової». Зображення містить гасло Громадського радіо «Слухайте. Думайте. Дійте» та логотипи ГР та інших організацій
Леніє Умерова — кримська татарка. На момент повномасштабного вторгнення перебувала в Києві. Але в окупованому Криму залишався її батько, який потребував піклування. На початку грудня 2022 року Леніє вирішила поїхати до нього в Крим, але її викрали на грузинсько-російському кордоні, а потім переводили з одного місця несвободи в інше та згодом звинуватили у «шпигунстві». Додому в Україну вона повернулася 13 вересня 2024 року в рамках 56-го обміну полоненими. Після звільнення відвідує низку міжнародних заходів, де порушує питання політв’язнів. Громадське радіо розповідає її історію в рамках проєкту «Повернення».
З 2015 року кримськотатарська правозахисниця й активістка Леніє Умерова живе в Києві, куди переїхала з Євпаторії. Початок повномасштабної війни зустріла в українській столиці. Раніше вона розповідала, що для неї та її друзів повномасштабне вторгнення стало шоком. Дівчина вирішила не залишатись у столиці та разом з друзями переїхала на захід України, а потім — за кордон. Проте вже в червні 2022 року вона повернулась до Києва.
У грудні 2022 року вона виїхала з Києва, щоб через територію Росії потрапити до окупованого Криму й провідати тяжкохворого батька. На російсько-грузинському кордоні дівчину затримали. Після кількох сфабрикованих адміністративних справ російські силовики звинуватили її у шпигунстві.
Коли Леніє затримали, вона до останнього не вірила, що щось іде не так, хоча до цього чула безліч історій про те, як російські силовики викрадали людей. Каже: їдучи в Крим — готувалась до найгіршого. Але про те, що щось йде не так, почала розуміти, коли четверо цивільних заштовхали її в автомобіль.
«Вони кажуть: зараз ми тебе запитаємо і ти поїдеш назад. І ти сидиш у цій машині й сподіваєшся, що вони тебе відпустять. Фінально я вже була впевнена, що все йде не туди», — ділиться спогадами колишня політув’язнена.
Після цього затримання відбулося судове засідання, на якому Леніє дізналася, що її зупинили, бо вона перетинала кордон без спеціальної перепустки. Тому кримську татарку притягнули до адміністративної відповідальності.
Читайте також: У якому становищі перебувають кримські політв’язні: розповідає Рефат Чубаров
В автобусі з Грузії в Росію Леніє була єдиною громадянкою України. Побачивши кримську реєстрацію, дівчину запитали, чи є у неї російський паспорт. Коли вона відповіла, що російський паспорт вона ніколи не отримувала, у дівчини вилучили телефон і затримали, за словами російських прикордонників, «для додаткової перевірки». Через десять годин затримання Леніє відпустили, порадивши переночувати в готелі й люб’язно викликали таксі, водій якого мав відвезти її до готелю.
За законодавством Північної Осетії — регіону, де затримали кримчанку — іноземці не можуть перебувати в прикордонній зоні без спеціального дозволу. Леніє затримали знову. Так вона потрапила під «карусель адміністративних арештів». Всього на неї склали 5 адміністративних протоколів.
Читайте також: Кожне фото — свідчення воєнних злочинів Росії: три роки великої війни (фоторепортаж)
Леніє розповідає: після затримання її переводили з одного місця несвободи в інше. Леніє знайшла адвокатку, яка могла її навідувати, спілкуватися й підтримувати контакт ув’язненої з зовнішнім світом. І для того, щоб ускладнити цей процес, були організовані такі переведення. Утім, адвокатці щоразу вдавалося знаходити ув’язнену.
Так тривало, допоки дівчині не висунули обвинувачення. З 5 травня 2023 року й до обміну (тобто рік і трохи більше як чотири місяці) вона перебувала в московському СІЗО «Лефортово». На той момент Леніє Умеровій було 25 років.
«Я їхала дуже сильно накручена ФСБшником, який попередньо мені сказав, що ти їдеш в Москву в перший відділок. Ну і у «Лефортово» така, знаєте, дурна слава. Історично так склалося. Але сказати, що щось змінилося [після переведення до Москви] не можна: камера, що там, що там — це камера. Ти не бачиш світу», — розповідає кримська татарка.
Вона пригадує жарт від сусідки по камері, яка сказала: «коли їхатимеш на судове засідання — поглянь у вікно й побачиш якийсь собор, якому дуже багато років. Ніби на екскурсію з’їздиш».
Читайте також: Понад 2 роки у російській депортації: історія 13-річного Кирила з Херсона
Леніє сподівалася на обмін і каже, що за кілька днів до нього були певні натяки. Але найбільшим з них стало вивезення її зі слідчого ізолятора без жодних документів.
«Мене вивезли з Лефортово, етапували в інший СІЗО без жодних документів. Зазвичай, коли тебе етапують з одного закладу утримання в інший, то дають якісь документи. Тут не надали жодних документів, не пояснили, що відбувається. Запхали в автозак, а там — чотири камери. Дві одиночних і дві таких величезних, напевно на 12 людей. Везли нас у чотирьох. Кожного у своїй камері. Везли дуже довго», — розповідає дівчина.
Коли їх вивели, як вона каже, «по гігієнічних потребах», то люди з автозака почали знайомитись між собою. Виявилося, що всі, кого вивозять — українці та українки. Крім кількох жінок, серед них був чоловік — український військовий, який захищав Маріуполь.
«Це таке, знаєте, дивне відчуття, чого нас в різних камерах везуть, чого нас всіх українців везуть. І ніхто не знає, куди нас везуть. Може обмін? Можливо, ми почали запитувати один одного», — ділиться спогадами Леніє Умерова.
Проте військовий з Маріуполя не був таким оптимістичним. Він розповів, що його вже п’ятий раз так етапують. І щоразу він сподівався на обмін, але потрапляв у нову в’язницю.
«Щоразу я з надією сподіваюся, що мене обміняють. І щоразу це нова в’язниця», — процитувала дівчина слова військовослужбовця.
Леніє дуже засмутили ці слова. Адже вона вже встигла набудувати собі різних планів. А історія військового «навіть мертвого зачепити може», знаючи, в яких умовах Росія тримає українських полонених та політв’язнів. «І коли надія обривається, то це величезний удар», — каже кримська татарка.
Зрештою українців привезли у Брянськ, де помістили до слідчого ізолятора. Там вони провели ніч, день та ще одну ніч. А вже наступного ранку всіх тих, що приїхали автозаками з Лефортово, вивели на шикування.
«Ближче до обіду нас всіх вивели, пошикували й почали називати прізвища. І вони всі так характерно закінчувались на «ко» та «юк». Дуже багато українців на дуже маленьку територію зібралося. І повели нас до цивільних автобусів. Ми з дівчатами та військовим почали дивитися одне на одного, розуміти, що відбувається, що це скоріш за все обмін, адже нікого не етапують у красивих цивільних автобусах. Ми почали посміхатися», — ділиться спогадами про той момент Леніє Умерова.
До речі, військового, якого перед цим п’ять разів етапували, теж звільнили в рамках цього обміну.
«Він виявився дуже мужньою людиною. Не хочу називати його прізвище, бо він непублічний. Але якщо він раптом побачить це відео, то величезна вам шана», — додала дівчина.
Пройшло вже майже два роки з того часу, як Леніє Умерова повернулася у вільну Україну. Зараз вона згадує, що після повернення спочатку взагалі не розуміла, чому вона повернулася, а інші політв’язні та полонені досі там.
«Перший час у мене взагалі не було розуміння, якого біса я повернулася, а дівчата, з якими я дружила, досі залишаються там. Це так несправедливо, на мій погляд», — розповіла дівчина.
Утім, після того, як вона отримала від своєї подруги, яка також перебуває в неволі листа, думка Леніє змінилася. В тому листі подруга писала, що звільнення дівчини її надихає й вона вірить, що решту в’язнів теж повернуть. Цей лист став для Леніє знаком того, що потрібно щось робити для звільнення решти політв’язнів.
Леніє розповіла, що адвокація звільнення політв’язнів для неї дуже важлива, адже вона власним прикладом показує, що вихід з російської неволі є.
«Якщо працювати, якщо про це говорити, якщо кричати, стукати — то вихід звідти є», — сказала кримська татарка.
З іншого боку, зазначила вона, там залишилися жінки, з якими вона зустрічалась та спілкувалась, і які в тяжкі та критичні моменти допомагали їй психологічно й емоційно.
«Роблю все, щоб повернути своїх дівчат, повернути загалом якомога більше наших політв’язнів. Бо люди там сидять просто об’єктивно за свої погляди. Більшість людей, які зараз перебувають у неволі з політично вмотивованих причин, насправді сидять не тому, що вони щось зробили, а тому, що вони в конкретний момент проявили свій характер і за це вони мають сидіти десятки років», — наголосила кримськотатарська правозахисниця.
Вона закликає писати листи політв’язням, але наголошує: робити це потрібно російською мовою, оскільки у в’язницях є цензори, які ці листи цензурують. Сама Леніє долучилась до ініціативи представництва президента в Автономній Республіці Крим, Центру прав людини ZMINA та ПЕН Україна під назвою «Листи до вільного Криму» [детальніше про неї — тут]. А ще дівчина регулярно виступає в різних міжнародних організацій, порушуючи тему політв’язнів.
Леніє часто спілкується з політиками. Попри це, вона досі не розуміє, як з ними говорити.
«Я ніколи не можу зрозуміти, як правильно спілкуватися з політиками. Бо інколи буває так, що ти вивертаєш душу, а люди поводяться абсолютно флегматично, не зацікавлено. А після того, через тиждень ти дізнаєшся,
що прийняті дуже важливі рішення. А інколи навпаки: вони максимально включаються в розмову, а через два тижні ви зустрічаєтесь знову й вони не впізнають тебе», — розповідає правозахисниця.
Читайте також: Що відбувається з людьми після звільнення з полону?
Безпосередньо після звільнення Леніє Умерова отримала медичну допомогу. Держава допомогла з медичним оглядом та з тим, щоб дещо підлікувати. Критичних проблем зі здоров’ям у неї не було, та вона каже: якби було щось критичне — тут би держава не допомогла. Це перегукується з розповідями інших героїв проєкту «Повернення» Юрія Шаповалова та Дмитра Хилюка, які розповідали, що після виписки з лікарні, куди звільнених доставляють після обміну, лікування відбувається у плановому порядку, а проблем зі здоров’ям за час полону більшає. В результаті цивільні, які повернулися з полону, мусять лікувати зуби або якісь важкі захворювання за власні гроші або ж за кошти роботодавців чи благодійників.
Та найбільше дівчину непокоїть відсутність справедливості. Вона прагне покарання для тих, хто її затримав та тримав в ув’язненні.
«Я вважаю, що моє затримання було несправедливим. Якщо якоюсь мірою я цю справедливість не отримаю, то серце на місце не стане. Кожен, хто спричинив мені та іншим зло, має нести відповідальність», — наголосила колишня політув’язнена.
Вона також вважає, що її затримання було абсолютно випадковим, а не цілеспрямованим.
Читайте також: «Я не могла написати своє прізвище», — історія звільненої з полону Світлани Головань
Відповідаючи на запитання про те, як на неї вплинув досвід перебування в російському ув’язненні, дівчина каже: стала категоричнішою щодо деяких питань.
«Наприклад, стосовно мого дому. Я до цього була впевнена, що мій дім — це мій дім. Але після проходження такого шляху перестати боротися, змиритися з ситуацією, для мене особисто це буде такою зрадою внутрішньою себе. Можливо, багато хто зі мною не погодиться, особливо чий досвід більш-менш збігається з моїм, але я можу сказати, що я вже стільки багато пройшла і ми не можемо зупинитися на чомусь», — наголосила Леніє.
Дівчина пояснює: вона знала, що Крим — це її Батьківщина й вона точно мусить там жити. Але ці знання, за її словами, були якимись теоретичними.
«Я не те, що не розуміла. Мені було складно усвідомити мотивацію старших людей. Наприклад, моїх родичів, яких вислали з Криму в 44-му, які пройшли такий тернистий шлях. Моя бабуся розповідала, що вона була вислана в Узбекистан. І вона завжди казала, що фрукти там не такі смачні, як у Криму. Вона ніколи не мирилася з тим, що Узбекистан може бути її домом. Це був такий тимчасовий прихисток з вірою, що рано чи пізно ми повернемося додому. Уявіть собі: жодної можливості вивчити мову, максимальна асиміляція, пригнічення, травля одного народу з іншим. Але от я не могла собі в голові усвідомити, як так вони витримали це все, зберегли мову, культуру і повернулися додому. […] І я тепер розумію оце відчуття, що ми мусимо повернутися додому», — наголосила Леніє Умерова.
До речі, кримськотатарську мову дівчина знає саме завдяки бабусі: саме вона наполягала на тому, щоб Леніє говорила з нею кримськотатарською.
«Вона мені казала: не спілкуйся російською. Вона заставляла мене говорити з нею кримськотатарською», — пригадала дитинство Леніє.
Вона каже: батьки її не були такими категоричними, але також дотримувалися думки, що російську можна буде вивчити в садочку чи у школі, а їхнє завдання — навчити кримськотатарської.
Проєкт впроваджується за підтримки Федерального уряду Німеччини