«Життя саме по собі надихає»: як бахмутська переселенка на кріслі колісному живе в Києві і допомагає іншим ВПО

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

Про мотивацію

Єлизавета Цареградська: Що вам дає поштовх до життя і до руху вперед?

Наталія Зубар: Моя життєва позиція. Як звикла, так і живу. Зараз немає очікувань щодо якихось гарних змін. Я не ставлю собі за мету, щоб мене щось підштовхувало. Я просто живу. У мене немає варіантів і немає планів на майбутнє. Немає жодних очікувань. Життя саме по собі надихає: можливість прокидатися, дивитися у вікно, гладити м’яких кішок, цілувати чоловіка, бачити батьків. Це і драйвить.

«Ніхто не розповідав, що на мене чекає»

Єлизавета Цареградська: Ви потрапили у ДТП, коли вам було 24 роки.

Наталія Зубар: З того часу пройшло 25 років.

Єлизавета Цареградська: Відтоді ви пересуваєтеся на кріслі колісному. Більшу частину свого життя ви мешкали у Бахмуті. Як ви вибудовували своє життя, як маломобільної людини, у невеличкому містечку?

Наталія Зубар: У Бахмуті жило п’ять поколінь моїх родичів. Це моя рідна земля. Я закінчила тут школу, потім — Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, після чого повернулася додому й працювала за фахом.

Згодом так сталося, що життя змінилося в один день. Мене підтримала родина. І через те, що в мене була маленька дитина, у мене не було варіантів роздумувати — жити чи не жити, бути чи не бути. Скажу відверто, я помилилася у своїх перших пʼять років. Ніхто не розповідав, що на мене чекає. Я весь час сподівалася, що от-от, ще трохи, ще трохи зусиль — і я встану, піду. На це пішло п’ять років мого життя. Я дуже жалкую, що не почала жити одразу так, як жила потім.

Я мешкала на четвертому поверсі старого будинку. Не мала змоги виходити з дому, бо не було ліфта, а сходи були дуже вузькі. Фактично я виходила з дому два-три рази на рік — лише влітку. Для мене це була ціла пригода, аж поки я не потрапила на табір активної реабілітації.

Там я побачила людей, таких самих, як я, на кріслах колісних: наскільки активно вони можуть жити, працювати, зручно облаштовувати своє життя. Я подумала: якщо вони можуть, то чому я — ні. Повернулася додому з упевненістю, що все — почалася нова частина мого життя.

Я зрозуміла, що потрібно змінювати житло, зробити все можливе, щоб мати змогу виходити з дому. Ми почали шукати зручну квартиру: взяли кредит, продали одну квартиру й купили іншу.

У той самий період я познайомилася з місцевою громадською організацією людей з інвалідністю, яка дуже мене підтримала. Мене почали залучати до заходів, запрошувати на різні події. Так поступово стали вибудовуватися нові стосунки з власним життям.

На таборі активної реабілітації один юрист сказав, що не варто планувати масштабні зміни — потрібно починати з малого: зробити зручними простори навколо себе, свій район, свій будинок. Згодом це потягнуло за собою інші зміни. Так і сталося.

Насамперед ми облаштували зручний вихід із нової квартири. Звернулися до міської влади та депутатів. У мене з’явився пандус, а квартира була трикімнатною з окремим виходом. Проблем із тим, щоб вийти з дому чи кудись піти, більше не було. Ми переоблаштували всю квартиру: усе стало зручним — без порогів і вузьких дверей. Усе було зроблено під мої потреби. Паралельно настав час виходити з дому й починати вибудовувати нові стосунки із суспільством.

«Бахмут у 2022 році був найзручнішим місцем»

Наталія Зубар: Разом із нашою громадською організацією ми пройшли довгий шлях. Бахмут — місто невелике, і спочатку там майже не було розуміння проблем людей з інвалідністю, хоча серед нас були дуже активні люди. Мій тренер, людина з інвалідністю, для багатьох ставав прикладом. Він був віцечемпіоном зі спортивних танців і депутатом міської ради, тож для міста це не було чимось новим. Суспільство поступово звикало й починало поважати.

У той час активно працював комітет доступності, а наші представники входили до громадської ради міста. У Бахмуті була дуже зручна паралімпійська база: стадіон, де ми могли тренуватися, проводити змагання та зустрічі. Нас запрошували на громадські обговорення. Це був шлях від неприйняття до поваги.

Станом на 2022 рік, чесно кажучи, на мій погляд, це було одне з найзручніших міст. У нас майже не залишалося державних установ без пандусів і зручних входів. Винятком були поліція та прокуратура — дві складні установи, з якими ще потрібно було працювати.

Як ми це робили? Ми не намагалися скандалити чи воювати. Ми приходили, пояснювали, показували власним прикладом. Розповідали, як має бути й навіщо потрібні пандуси та зручні умови.

«Видатних здібностей не було, були лише моя впертість і наполегливість»

Наталія Зубар: Мені дуже допомогло й те, що мій друг Артур Радковський, депутат міської ради, залучив мене до занять спортом. Настільний теніс з’явився випадково.

Як я колись казала, що ніколи не житиму в Києві — за три місяці до початку повномасштабного вторгнення, — так я раніше говорила, що ніколи не займатимусь спортом. З цим у мене були проблеми ще зі школи. Я незграбна. Але, знаєте, іноді достатньо опинитися в потрібному місці, у потрібний час і поряд із потрібною людиною — і все стає на свої місця.

Ми домовилися тренуватися й грати в теніс. Для цього були всі можливості: зручний спортивний простір, легкоатлетичний манеж. У нас був невеликий тенісний зал, куди ми могли заходити. Спорткомітет підтримував нас і обладнанням, і можливостями для тренувань. Артур запропонував принаймні спробувати. Перший час я, чесно кажучи, не могла влучити по м’ячикові.

Жодних видатних здібностей у мене не було. Була лише моя впертість і наполегливість — і його теж. Так ми й почали тренуватися. Якось нас запросили до Одеси на змагання. Я подумала, що мені втрачати. Ми поїхали — і там я перемогла. Потім нас запросили на чемпіонат України. Я знову не сподівалася на результат, але й там посіла перше місце. Так усе й потягнулося далі.

З часом це стало для мене справжньою розрадою. Коли складно або сумно, ти просто йдеш на тренування, граєш, слухаєш медитативний стук м’ячика й відволікаєшся від усього. Уже сьомий-восьмий рік я цим займаюся.

Про переїзд та адаптацію

Єлизавета Цареградська: У квітні 2022 року ви переїхали до Києва. Розкажіть про цей період, як ви збиралися докупи й взагалі вибудовували своє нове життя вже тут?

Наталія Зубар: Ми спершу не збиралися тут жити. Деякий час ми не приймали ситуацію й сподівалися, що от-от — за два тижні, три тижні, місяць — усе мине, і ми якось повернемося додому. Жодних інших варіантів ми не розглядали. Це було дуже важко психологічно.

Уявіть: маленька двокімнатна квартира, а нас дев’ятеро, плюс двоє наших котів. Ми вивезли їх із Бахмута, бо я не уявляла, як можна їх залишити — для нас це як діти. Вони хворі, потребують лікування, тому ми їх привезли з собою до Києва. Малесенька квартира, усі разом, усі на нервах, кожен переживає. Ми сварилися й плакали — це був дуже важкий час.

Я дуже вдячна чоловікові. Він у мене легкий на підйом. Насамперед ми почали шукати, де можна займатися тенісом. Мій тренер Артур сказав: шукай, де будеш грати. Чоловік мене підтримав. Ми обійшли пів Києва, подзвонили й зв’язалися майже з усіма тенісними клубами. З’їздили на Троєщину — там нас радо прийняли, але, на жаль, не було доступного входу.

Зрештою на Лівому березі ми знайшли тенісний клуб із пандусами, де нас також прийняли. Майже два роки ми займалися там на дуже вигідних умовах і двічі на тиждень тренувалися. Це надзвичайно підтримувало.
Ми навіть запровадили правило — і за це я знову вдячна чоловікові — в понеділок тренуємося, потім маємо вихідний і обов’язково йдемо гуляти. Так ми обійшли майже весь Київ.

Це не потребує витрат. Я бачила й чула, як деякі переселенці казали: «Життя таке важке, дайте нам гуманітарку, дайте гроші». А коли їх запрошували на якісь заходи, відповідали: «Навіщо нам це потрібно?» Ми намагалися їх переконати: спробуйте, це потрібно і вам — вийти з дому, просто прогулятися, подивитися навколо, перемикнути увагу.

Ми обійшли всі парки, побували в зоопарку, пішки ходили до Пирогова, дослідили Голосіївський парк. Фактично ми побачили більше, ніж деякі кияни, які постійно живуть у столиці. Ходили на вистави, каталися на колесі огляду на Контрактовій. У Києві є багато можливостей, які не потребують грошей. Достатньо бажання — і ти можеш туди потрапити навіть на колісному кріслі. Саме це дуже виручало.

Про роль спільноти

Єлизавета Цареградська: Яка загалом роль спільноти, товариства, людей у вашому випадку — зараз у Києві та в цілому? Наскільки вона є визначальною для переселенців?

Наталія Зубар: Роль спільноти — дуже велика, я б сказала. Коли ти зустрічаєшся з людьми, ти змушуєш себе змінити обстановку, вийти з того середовища, яке постійно тригерить. Ти приходиш до людей, спілкуєшся з ними, бачиш як ситуації, схожі на твою, так і зовсім інші.

У Києві у мене є друзі, спортсмени, які грають у баскетбол. Ми познайомилися через теніс, і вони мене радо прийняли. Я не граю в баскетбол — я лише вболіваю. Вони запрошують мене на різні спортивні події, свята, ігри, зустрічі. Я їм за це дуже вдячна, бо маю можливість вийти з дому, змінити й урізноманітнити своє життя, переключитися.

У Києві існує велика спільнота бахмутян. До Київщини приїхало трохи менше ніж 10 тисяч людей із Бахмута. Загалом в Україні діє система бахмутських хабів. Туди можна прийти, зустріти друзів і знайомих, поспілкуватися.

Ці хаби не лише роздають гуманітарну допомогу, а й проводять зустрічі, майстер-класи, психологічні тренінги, юридичні консультації. Тут багато можливостей. Ти просто приходиш і отримуєш підтримку від своїх.

Про евакуацію з більш небезпечних зон

Наталія Зубар: У нас дуже люблять говорити, що треба виїжджати, а хто не виїжджає — той «ждун». Але це не однобічний процес. Не можна просто казати людям: «Виїжджайте», і при цьому не створювати умов, куди та як вони можуть поїхати.

Я сама така: перший час я всіх умовляла, обдзвонювала, наполягала. Потім перестала це робити. Це загальнолюдське: людині дуже важко покинути свій дім, поки він цілий. Це не означає, що вона чекає ворогів. Просто хоче жити у своєму будинку, де все її життя.

Знову ж таки, куди виїжджати? Не можна людей просто викидати й не пропонувати їм ні житла, ні можливостей реалізуватися. На жаль, у держави немає такої програми, особливо для людей з інвалідністю.

Людина з інвалідністю потребує інших умов евакуації та життя. Навіть якщо її просто вивезти та залишити в розподільчому центрі, вона не зможе нормально жити навіть у звичайному гуртожитку. Вона по-іншому ходить у туалет, організовує своє життя та простір. Такій людині потрібні спеціальні умови, чіткий план виїзду та безпечне місце для життя.

Мене це мотивує продовжувати мою громадську діяльність. На зв’язку зі мною залишаються ті, хто виїхав за кордон, і ті, хто залишився в Слов’янську чи Краматорську. Я знаю, як люди живуть, і багато хто живе в нелюдських умовах.

Навіть про себе можу сказати: я живу у квартирі, де не можу нормально користуватися туалетом і важко зайти у ванну. Багато речей, які були вдома, тут неможливі. І найстрашніше — жити з думкою, що можу залишитися на вулиці.

Я дуже вдячна своїм роботодавцям, які взяли мене на роботу. Зараз я працюю операторкою на гарячій лінії УВКБ ООН, яка допомагає іншим ВПО.