«Захист України — жіноча справа?»: Люба Шипович про жінок у технологіях війни

У цьому випуску подкасту «1325 — Жінки, мир, безпека» говоримо про таке:

• Чому серед операторів дронів, аналітиків, спеціалістів із кібербезпеки та розвідки ми бачимо дедалі більше жінок
• Наскільки це нове явище, а наскільки просто стало більш помітним
• Які навички виявляються особливо цінними у цих сферах
• Чи існують напрямки, де жінок уже багато, але суспільство цього не помічає
• Коли ми говоримо про технології війни, що саме маємо на увазі
• Як змінилася роль технологій у російсько-українській війні за останні три роки
• Яким є шлях людини, яка хоче стати операторкою дрона
• Які міфи про цю професію чути найчастіше
• Що в ній найскладніше: технічна підготовка, психологічне навантаження чи інше
• Які головні бар’єри досі стримують жінок від входу в технологічні військові професії
• Наскільки сильними залишаються гендерні стереотипи
• Чи доводиться жінкам додатково доводити свою компетентність

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі та читайте головне у текстовій версії нижче

«БпЛА не входять до переліку обов’язкових професій, коли жінка є військовозобов’язаною»

Анастасія Багаліка: Хочеться поставити перше запитання про те, як, за вашими відчуттями, чому зараз, уже в 2026 році, серед операторів, операторок дронів, аналітиків, спеціалістів із кібербезпеки, розвідки, ми бачимо додалі більше жінок. І в чому привабливість цих професій для жінок зараз?

Люба Шипович: Якщо ми говоримо про саме військові спеціальності, технічні спеціальності у війську, то я думаю, що тут не зовсім вірно говорити так само, як про цивільні спеціальності, що просто вони більш відкриті і так далі. Тут логічно, що чоловіків було більшість і зараз їх все ще більшість, тому що військовий обов’язок у нас є лише для чоловіків, для жінок — тільки для певних професій.

І якраз оператори БпЛА не входять у ці обов’язкові професії, коли жінка є військовозобов’язаною, на відміну від медиків, наприклад, де жінки є військовозобов’язаними. Але вже на тринадцятий рік війни чоловіків в країні не стає більше. Ми бачимо скорочення населення загалом, і чоловічого населення у тому числі, а повномасштабне вторгнення, активна фаза війни вимагає все більше і більше людей.

Тому підрозділи абсолютно логічно звернули увагу на ту частину суспільства, яка не була, або була мінімально залучена, — на жінок. І почалися рекрутингові кампанії із залучення жінок. До речі, про рекрутингові компанії.

«Захист України — це жіноча справа»

Ліза Кузьменко: Буквально на днях у Києві побачила білборд «Захист України — це жіноча справа». І тут навіть є лого Сухопутніх військ. Чому виникла потреба в таких плакатах?

Люба Шипович: Це наша спільна кампанія із рекрутинговим центром сухопутних військ Drone Force («Дронфорс»). Це рекрутинговий центр загалом на технологічні спеціальності. Ми з ними давно співпрацюємо, дружимо. І ще минулого року ми з ними почали такі перші спроби прицільного рекрутингу жінок. Це досить непогано пішло.

Є такі надихаючі історії жінок у війську, які стали популярними. І це показало дуже хороший відгук від командирів. У жінок так само працюють пальці, так само працює мозок, як у чоловіків. Вони не гірше, ніж чоловіки можуть управляти дронами. Ми так само там серед жінок бачимо дуже хороші, високі результати.

Один із прикладів — жінка-операторка дронів-перехоплювачів, у якої у Харківській області рекорд по збиттю шахедів. Тобто, це не змагання серед жінок, це рейтинг загалом по військам. І на її рахунку вже понад тисячу «шахедів» збитих, що викликає повагу взагалі, як до воїна, незалежно від гендеру.

І ось із Drone Force ми вирішили, що час зробити саме прицільну рекрутингову кампанію на жінок. Вона така трошки провокативна була.

Ліза Кузьменко: Чому?

Люба Шипович: Для того, щоб… Ми знаємо, що провокації, вони більше хайпу викликають, більше уваги. Ця кампанія була з двох частин. Перша була про те, чи жінка може бути аналітиком, оператором БПЛА, оператором НРК (наземні роботизовані комплекси — ред.). Воно так рознеслося про те, що ось тут вже «зібралися жінок мобілізувати».

І другий етап кампанії був розкритий про те, що захист батьківщини — це спільна справа. Це не є чоловіча справа чи жіноча справа. Це наша спільна справа як народу українського. Тому тут не треба ділитися за гендером, хто має право захищати батьківщину.

«Це не тому, що жінка не здатна, а тому що виховання в нас було таке…»

Ліза Кузьменко: Але стереотипів дуже багато залишається. Якщо в нас жінок багато на таких польових спеціальностях, то в керівництві, мені здається, все ж таки їх не вистачає. Чому так сталося?

Люба Шипович: Мені здається, що це не тому, що жінка не здатна. Це тому, що виховання в нас було таке — в військові вузи йшли хлопчики. У в 2019 році зняли заборону на вступ дівчаток у військові ліцеї, відповідно і до ЗВО, виші. Але це пройдуть ще роки, десятиліття, поки це набуде масового характеру.

«На рівні командирів нижчої ланки, середньої ланки вже досить багато жінок»

Тобто ті дівчата, які в 2019 році вступали в військові ліцеї, яким там було на той момент 13-14 років, зараз вони десь на посадах, принаймні, капітанів, мають бути. Колись вони доростуть і до полковників, до генералів. Але це все армія, це ж така довготривала кар’єра — виходити на командні посади.

Але на рівні командирів нижчої ланки, середньої ланки вже досить багато жінок. Якщо говорити про командирів взводів, то це просто дуже багато жінок. Є жінки-командири рот, на жаль, що поки що немає жінок-комбатів, але сподіваюся, що це тільки питання часу і жінки доростуть до цих посад.

Ну, і знову ж таки, армія — це все одно чоловіче середовище. І, звичайно, є братерство чоловіче.

Ліза Кузьменко: А сестринства немає?

Люба Шипович: Є сестринство, але я про те, що якщо генерали, полковники — це чоловіки, то вони тягнуть кого? Того побратима, з яким я був, якого я знаю. Тут відбувається ще таке. Тобто це з плином часу, мені здається, що поступово буде змінюватися, так само, як змінилося у цивільному світі. Ми пам’ятаємо в ІТ, як це поступово змінювалося.

І, мені здається, що на даний момент, якщо не паритет ще, то вже близько до паритету це в цивільному світі.

Анастасія Багаліка: Коли ми говоримо про напрямки. Ви згадували побіжно, де жінки вже є, у війську, в технологіях. Але, можливо, є якісь такі напрямки, де жінок вже неочікувано багато, а суспільство просто цього ще не помітило.

Люба Шипович: Ну, про армію важко говорити, що жінок десь багато, тому що їх дійсно мало, тому що жінки — це лише ті, які добровільно йдуть через рекрутинг, а чоловіків, ми знаємо, зокрема, забирають на вулицях.

Ми не можемо говорити про конкуренцію якусь, бо в одному випадку це добровільно, в іншому — недобровільно. Тому таким чином. Але загалом, якщо говорити про технологічні спеціальності, жінок багато серед операторів, багато в аналітичних відділах, зараз вже ми бачимо зростання кількості жінок у підрозділах наземних роботизованих комплексів, хоча про НРК це, напевно, стереотипно дійсно чоловіче.

Якщо ми думаємо про якусь таку стереотипізацію, це такі «великі залізні машини», де треба чоловіча сила, зварочний апарат і так далі. Але ми бачимо, що спеціальність військова стає все більш популярною серед дівчат. Жінок, можливо, менше в майстернях, але серед операторів, командирів місій бачимо точно зростання.

І особливо залучення жінок на місіях з евакуації, на НРК. Тут, напевно, менше грають роль стереотипи, тому що чоловіки до цього відносяться, нібито це щось напівмедичне, емпатійне.

Ліза Кузьменко: Хоча насправді це дуже важлива частина.

Люба Шипович: Так, і це насправді дуже важка робота, бо ці місії з евакуації на НРК інколи тривають півтори-дві доби. Тобто це треба зосередженість, витривалість весь цей час. Треба дуже уважно слідкувати за тим, що відбувається, координація з різними підрозділами.

«Я ще пам’ятаю ті часи, коли на ІТ-конференціях серед тисяч людей було буквально до п’яти жінок…»

Оскільки жінки в технологіях цивільних вже були присутні, то, можливо, цей бар’єр простіше подолати, бо ми колись його подолали вже в технологіях. Я ще пам’ятаю ті часи, коли на ІТ-конференціях серед тисяч людей було буквально до п’яти жінок.

Зараз ця ситуація вже змінилася, і на ІТ-конференціях принаймні половина жінок вже є, місцями навіть більше, ніж чоловіків, бо чоловіки переключилися зараз на військову сферу. Але оскільки жінки вже були в технологіях, вони вже мали досвід, то, відповідно, приходячи в війська, вони показують свій попередній досвід і їм простіше зайти саме на технологічні спеціальності.

Ми говоримо про жінок, як про добровільний рекрутинг. Це значить, що їм потрібно знайти собі місце, поговорити з командиром і отримати відношення від командира. Це фактично як інтерв’ю на роботу. Командиру потрібно показати свій попередній досвід, уміння, бажання навчатися далі і командир приймає рішення про залучення.

Якщо жінка вже мала попередній досвід в ІТ, то, звичайно, командир із радістю таку людину долучить до свого підрозділу.

Ліза Кузьменко: Ми про це хотіли запитати, як виглядає оцей шлях, коли, наприклад, я, як жінка, захотіла спробувати себе в певній технічній спеціальності і хочу, наприклад, влаштуватися операторкою дронів або на будь-яку іншу технічну спеціальність. Тобто я маю знайти собі місце сама і пройти оцей весь складний етап рекрутингу.

Люба Шипович: Насправді, знову ж таки, армія — це не про «спробувати». Це наразі переважно квиток в один бік, хоча є контракти, але контракти строкові, доступні для категорій 18-24. Тобто, якщо жінка старше 25 років, то це нібито і строковий контракт, але ми знаємо, що під час дії воєнного стану вони просто автоматично продовжуються.

Ліза Кузьменко: Я, скоріше, про спробу не як в армії, спробу не як долучитися до лав ЗСУ, а про спробу в тій чи іншій спеціальністі. Наскільки важко, наприклад, потім перейти на іншу посаду? Я, скоріше, про це.

Люба Шипович: Перейти може бути важко. У межах одного підрозділу можна рости, якщо адекватне командування, то сприяють цьому, направляють на різні курси. Перейти між підрозділами жінкам так само важко, як і чоловікам. У нас армія — це така трошки «рабовласницька» структура в цьому плані.

Змінити свого «пана» не так легко. Це ціла така складна процедура. Ми позаминулого року трошки це спростили через Армію+. Але це теж доступно не для всіх категорій.

Щодо процесу рекрутингу. Насправді він не складний і місцями навіть дуже приємний.

Той же рекрутинговий центр Сухопутних військ Drone Force. Це мені нагадує як таку дуже дружню маркетингову кампанію, де оці оператори дуже дружні HR-и, які абсолютно там проведуть по всім крокам, покажуть, дадуть інформацію. Більше того, через цей рекрутинговий центр, в них окреме БЗВП, базова загальновійськова підготовка, тобто хлопці, дівчата, які проходять через цей рекрутинг, не будуть на навчальних центрах десь по Україні. Тобто вони йдуть за окремим БЗВП. Це спеціальна посилена технологічна програма. Більше не на фізичну підготовку, а на технологічну.

Фізична, до речі, теж потрібна. І дискусії є про те, чи потрібна стрілецька підготовка для операторів дронів. У тих умовах війни, як у нас зараз, коли у нас немає лінії бойового зіткнення, у нас є зона бойових дій, оця кілзона.

І дуже часто позиції пілотів опиняються на самому передньому краї. І були ситуації, коли без жодного пострілу захоплювали позиції пілотів, бо просто вони не знали, як захистити себе. Тому це війна, тут треба розуміти. Тому стрілецька підготовка важлива. І загальне розуміння радіорозвідки тощо. Але на цьому технологічному БЗВП більше уваги приділяється саме технологічній підготовці.

Є і підготовка по РЕБ, і БпЛА, і НРК, зв’язок. Тобто дійсно багато часу, я б сказала більше половини часу, приділяється технологіям. І це відбувається у колі таких самих людей, які прийшли добровільно через рекрутинг.

«Навчання збільшує шанси на виживання…»

Люди, які приходять через рекрутинг, на відміну від мобілізованих людей, у них загалом мотивація вища. Тобто якщо ми працюємо на навчальних центрах Збройних Сил з літа 2022-го року, і ми бачимо загалом спад мотивації навчатися, то серед тих людей, які добровільно йдуть через рекрутинг, це досить висока мотивація навчатися. І це приємно, коли твої побратими-посестри хочуть навчатися.

Тобто це загальна атмосфера значно приємніша. А по іншим, по мобілізованим, коли ми говоримо, дійсно інколи не розуміють, «а для чого нам це». Часто буває так, що люди пройшли БЗВП, поїхали в підрозділ, вийшли на позиції, повернулись із позицій, якщо все добре сталося, і тоді просять командирів, а можете нас на навчання відправити? Коли людина розуміє, що навчання збільшує шанси на виживання, на те, щоб врятувати людей, які поряд із тобою.

Анастасія Багаліка: Із того, що ви бачите по оточенню, спілкуванню, тому, як люди взаємодіють між собою, чи доводиться жінкам якось окремо доводити свою компетентність?

Люба Шипович: Я думаю, що це загалом в армії є для всіх, не тільки для жінок. Тобто, під час активної війни, на відміну від мирного часу, коли армія — це якась іерархічна структура, під час війни навички і взагалі обізнаність людини, відіграють значно більше ваги, ніж, не знаю, там, — сильний голос, чи фізична сила. А тим більше, в такій війні, де технології зараз дуже часто є вирішальними, тому тих людей, які допомагають підрозділу виживати, виконувати успішні операції, їх поважають значно більше.

Це стосується і чоловіків, і жінок.

Спільний проект за підтримки Представництва Фонду ім.Фрідріха Еберта в Україні (ФЕС). Думки, висловлені в цьому подкасті, не обов’язково відображають позицію ФЕС