Жінок продовжують менше брати в піхоту, — бойова медикиня Олена Риж

На Громадське радіо повернувся подкаст про те, чому перемога неможлива без рівності, і як жінки змінюють правила гри: на фронті, в громадах та за столом переговорів. «1325» — це спільний проєкт Громадського радіо та ГО «Жінки в медіа». Кожен із випусків розповідає, як принципи Резолюції «1325: Жінки, мир, безпека» втілюються в Україні.

Вікторія Єрмолаєва: Олена пройшла бої за Авдіївку, Часів Яр та інші населені пункти. Рятувала життя і насправді не тільки життя побратимів, а й життя ворогів. Бо це обмінний фонд, і це теж важливо. І це велика частина роботи і шляху Олени Риж. Також Олена нещодавно ввійшла в рейтинг УП 100: Сила жінок. І це доволі такий показовий теж рейтинг, де визначають внески українських військових, зокрема в оборону і стійкість нашої країни.

Олена, ви долучились до війська у 2022 році і казали в інтерв’ю про те, що для жінок умови мобілізації важчі, ніж для чоловіків. Хоча у вас був трошки інший випадок, ви знаєте про те, як ваші посестри пройшли цей шлях. Що змінилося станом на 2025 рік? Якщо щось змінилося в питанні мобілізації жінок.

«Ми маємо показувати, як із нами «не можна»

Олена Риж: 100% змінилося. Тому що коли я йшла на службу, для того, щоб мені можна було потрапити на неї, в мене мав би бути або диплом кухаря, або диплом медичного працівника будь-якого, або в цілому мати вищу освіту, — я мала. На сьогоднішній день цих вимог уже нема, вже легше потрапити жінці в військо. І ще дуже багато інших змін, починаючи від того, що для жінки зараз набагато більше є бойових посад і більше командирів готові відкривати двері для дівчат на ці посади, на будь-які. Звичайно, є досі підрозділи, які не беруть дівчат, особливо на бойові посади.

У них є різні причини, різні виправдання цього. Тим самим, із кожним роком це все змінюється, змінюється в кращу сторону. І ми маємо це пам’ятати і вміти підсвічувати. Чи потрібно через це «скласти лапки» і перестати говорити про свої права і можливості? Ні, звичайно, ми маємо продовжувати.

Ми маємо продовжувати говорити про себе, як про жінок. Про свої побажання, про свої вимоги, про те, що нас турбує. Чого ми хочемо. І показувати, що ми можемо. І важливо, як на мене, дуже важливо, ми маємо показувати, як із нами «не можна». Що з нами не можна, що ми не заслуговуємо саме якихось конкретних дій, звернень, образ, оцінок, поведінки. І на що ми заслуговуємо. Тому змінилося дуже багато зараз.

Навіть якщо є така вимога від держави, якщо ми відкриємо будь-яку платформу, де підрозділи шукають собі будь-яку посаду, ви звернете увагу, що навіть там, де шукають кулеметника, поряд стоїть «кулеметницю», таке формулювання.

Вимога від держави, що ми зобов’язані будь-який варіант запропонувати і жінці, і чоловікові. Чи далі беруть? Ну, звичайно, на кулеметницю навряд чи хтось візьме на сьогоднішній день дівчину. Це прям дуже рідкі випадки, але все ж таки зміни є і дуже великі.

Анастасія Багаліка: Олено, от у нас в одному з попередніх випусків цього сезону якраз з’явилися оновлені цифри по кількості офіцерок у Збройних Силах, про те, що ця кількість зросла з 4% у 2022 році до 21% зараз. Це хороший результат, і це означає, що загальна кількість жінок у війську зростає. І багато жінок, які служать, розповідають про те, як змінюється система. Але ці речі даються великими зусиллями. Чи могли б ми трохи поговорити про ці зусилля?

Олена Риж: Я би сказала, що це не тільки показник того, що кількість жінок збільшується. Тому що кількість жінок може збільшуватися, але ми як жінки можемо залишатися в статусі звання солдат або старший солдат, або молодший сержант. Це може бути і так.

Якщо ми говоримо про те, що офіцерські звання вже починають отримувати дівчата, то це про те, що нас, жінок, не просто почали брати на службу. Нас більше почали поважати, приймати і бачити в нас користь. І бачити, що ми можемо. Можемо бути офіцерами. Ми гідні цього звання.

Тому що, щоб стати офіцером, потрібно, по-перше, прослужити якийсь термін у війську. Ти не можеш отримати це звання в перший рік своєї служби і навіть на другий рік. Потрібен час. Ще більше питання, що офіцерські звання не присваюються самі по собі. Тебе має просувати командування — має бачити в тобі потенціал, що ти можеш бути гідною офіцеркою. Розглядати варіант якихось посад, що потребують таке звання. І це дуже гарний показник. Мені це дуже подобається. І моїм посестрам також.

Я вважаю, що це ще один показник того, що, на мій погляд, можна додати ще дві складові. Перше, це те, що жінки приймають і розуміють, що війна надовго. Бути офіцером — це дивитися у майбутнє, щось планувати, хотіти більшого, ніж є. І це прийняття, що війна надовго.

І другий фактор, який я хотіла би також підсвітити. Це те, що жінки бачать своє майбутнє у війську. Ті люди, які не планують залишатися у війську, вони не поспішають отримувати офіцерські звання. Їм достатньо бути зі званням солдат, старший солдат або сержантський якийсь напрямок. А офіцерське — там багато вимог. І якщо ми бачимо такий зріст, це означає, що багато жінок також бачать своє майбутнє у війську. І це також гарний показник.

«Жінок продовжують менше брати в піхоту»

Вікторія Єрмолаєва: Ви в одному з інтерв’ю казали, що штурмовичок таких, як ви, ви зустрічали двох. Це, мабуть, ви казали ще минулого року. Зараз щось змінилося? Чи ось на таких позиціях стає більше жінок? Що ви бачите?

Олена Риж: Я не пам’ятаю, у якому році було це інтерв’ю, і кого саме я тоді згадувала в своїй голові. Я думаю, що кількість додалася. Я не скажу, що я особисто знаюся із цими дівчатами. Але точно я знаю, що їх більше. Із розповідей своїх побратимів, посестер, із медіа.

І якщо ми говоримо про сьогодення, то жінки більше вибирають посади, саме бойові посади, пов’язані з дронами. По-перше, в цілому більшість людей почали вибирати ці посади. Щоб не здавалося, що це стосується тільки жінок. Це стосується всіх: і чоловіків, і жінок. Ми всі почали більше дивитися у бік дронів. У бік роботи, яка може бути на ураження. Ти можеш більше знищувати ворога, ніж навіть в зоні піхоти. Але і більш захищеним бути, і це більш цікаво, це сучасно. Це те, куди рухається в цілому військо.

Тому і жінки, і чоловіки більше розглядають собі посади бойові, саме пов’язані з дронами. Дуже різними дронами Треба розуміти, що дрони — їх просто неймовірна кількість зараз різних видів. І тому це може бути все, що завгодно: і бомбери, аеророзвідка, і мідлстрайки, різні варіанти.

І все ж таки, жінок продовжують менше брати в піхоту, тому що є багато причин. Є причини, які мені не зрозумілі, як жінці, як особистості. Є причини, які я приймаю. Я приймаю, що так, таке є.

«Чоловікам важко приймати загибель жінок»

Якщо ми говоримо про другий пункт, то це про те, що чоловікам важко приймати загибель жінок. Це правда. Це не добре, не погано, це факт. Людям у цілому важко приймати загибель жінок. І коли йде серед піхоти жінка, більшості командирів, навіть ті, які готові брати собі в підрозділ жінку — на бойову посаду піхоти, розвідки, не аеророзвідки, а класичної розвідки, то їм потім важко приймати, що жінка отримала важке поранення або загинула. І вони не готові з цим проживати.

Просто жінки дуже часто мають меншу кількість у підрозділі. Не дуже часто, а завжди. Їх менше, ніж чоловіків. І їх краще видно. От стоїть сто чоловіків і одна жінка, одразу зрозуміло, що її буде видно. І більшість жінок достатньо комунікабельні. Вони налагоджують зв’язки, вони стають такими приятельками, класними посестрами.

І потім, коли ця жінка поранена або гине, командирам неймовірно важко. Тому ось тут ця позиція, я її не можу засуджувати. Я ставлюся до цього пункту з прийняттям. Я приймаю, що таке є, таке існує. Просто дивлюсь на це через призму людяності, через призму емпатії до цих командирів також.

«Демократія, за яку ми боремося — все це про вибір»

Із іншого боку, я завжди кажу про те, що неважливо, чи ти жінка, чи ти чоловік. Якщо ти дорослий, якщо тобі більше, ніж 18, ти можеш самостійно приймати рішення, що робити тобі з твоїм життям. І ніхто не має право ззовні нам диктувати інше. Я вважаю, що це право вибору. Демократія, за яку ми боремося — все це про вибір, це все про дорослість, це все про відповідальність.

Бо якщо я роблю вибір іти в піхоту, той, який я зробила у 2022 році, я чітко розуміла, що це мій вибір і ніхто не може мені заборонити його робити. Якщо ми говоримо з точки зору моралі або якихось контактів, комунікацій: рідні, друзі, люди, які ззовні можуть засуджувати чи оцінку мені якусь давати. Ніхто не має права цього робити, тому що це моє життя. І я сама приймаю рішення, що мені з ним робити. Це перший момент.

І другий момент, мені здається, що ще один левел, вищий такий етап — не просто робити цей вибір, а ще й усвідомлювати, що в цього вибору є наслідки. Будь-які: і добрі, і погані. Я роблю вибір будь-який, чи бігати сьогодні зранку, чи покурити цигарку. І в цього вибору, одного і другого, є наслідки.

І ще більший левел для мене, це розуміти, що ці вибори вплинуть не тільки на моє життя. Ці вибори вплинуть на життя моїх рідних, життя моїх батьків, друзів, життя моїх командирів. І навіть тих побратимів, які поряд. Бо якщо я маленька дівчина, умовно, і в мене не вистачає сили бігти з наплічником важким від посадки до посадки, коли ми маємо там рухатися швидко, і я падаю з колін, то, мабуть, я цим наражаю на небезпеку не тільки себе, а й своїх побратимів.

Тому це вибір, який я зробила, але наслідки торкнуться і мене, і тих людей навколо. Тому коли я робила свій вибір, те, що стосується прийняття оточуючих: люди, сім’я, друзі, вони мали свою позицію. Їм було боляче і важко це приймати, але вони дозволили мені зробити мій вибір. І я для себе тоді прийняла рішення, що коли буде навчання, коли будуть полігони, я побачу, чи вдається мені це, чи можу я фізично, психологічно, морально, ментально потягнути цю роботу.

І коли так вийшло, що в мене було багато часу на це, тому що нас готували на контрнаступ, і після великих якихось завдань я підходила до свого командира і просила зворотній зв’язок, що він думає про мою роботу. Він давав мені, підсвічував моменти, які у мене гарні. Що мені треба підтягувати, що покращувати. І я над цим працювала. І я просто коли вже йшла на роботу як піхотинець, розуміла, що я можу бути гідним бійцем будь-якому побратиму, який знаходиться поряд.

Перший мій бій — це штурм. У першому бою я брала участь, як і всі мої побратими і посестра Олена. У нас було двоє дівчат. Мені здається, що оскільки армія — це зріз суспільства, то далеко не всі люди у війську сприймають гендерні моменти саме в такій площині. А хтось досі думає, що це просто доказування чогось. Ну і для когось це досі є доказуванням чогось.

Один із побратимів, із яким у мене була розмова через два роки моєї служби, прямо в лице сказав, запитав: «А що ти кому доводиш?» Це пряма мова. Одна з фраз, які він озвучував, про те, що от «через таких, як ти, ми чоловіки, не можемо відчувати себе чоловіками«. «Бо ви нас каструєте, бо ви нас принижуєте своїми такими рішеннями«.

Точно це не про мене, точно це історія про цього хлопця. І точно це не про всіх чоловіків. Це його особиста позиція, його особисті страхи і комплекси. Звичайно, мене дуже це зачепило. Я багато чого говорила, пояснювала, доводила. Буває і таке, і таких випадків, до речі, дуже багато досі.

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі і дізнавайтеся ще більше!

Спільний проєкт Громадського радіо та ГО «Жінки в медіа». Виготовлення подкасту стало можливим завдяки комунікаційній кампанії «1325: Жінки.Мир.Безпека», що реалізується Українським Жіночим Фондом за фінансової підтримки урядів Великої Британії, Нідерландів та Канади.