Зміни — це не завжди трагедія, — Олена Тараненко про переселенців, дорослішання та колишній Донецьк

В студії — менеджерка зі сталості «IREX Ukraine» Олена Тараненко. До початку війни Олена працювала в Донецьку, завідувачкою кафедри журналістики в Донецькому національному університеті імені Василя Стуса. Потім працювала в цьому ж закладі у Вінниці, і досі продовжує співпрацювати з університетом.

Про виїзд з Донецька як вибір без вибору

Відчуття дому є втраченим. Якщо в тебе не було свободи вибору: їхати чи не їхати, залишати чи не залишати, що з того залишити, що взяти — маючи на увазі нематеріальне, звісно — це вже не може бути не втрачений дім, навіть якщо будинок чи квартира ще є.

«Я б на твоєму місці»

Люди іноді кажуть жорстоку річ: «я б на твоєму місці», мене завжди просто «викошує», я завжди кажу: «давайте на цьому поставимо крапку, я не бажаю вам бути на моєму місці». Це часто вживають не тільки щодо тих, хто поїхав, хоча й 5 років пройшло, більшість з нас — перекотиполе. Поїхав, але не вкорінився. Навіть, якщо вже матеріальна є прив’язка в когось, все одно не вкорінився метафізично. Але мене дуже ображає, коли людина з великою легкістю каже: «Я б на їхньому місці» про тих, хто залишився. Тут абсолютно немає єдиної відповіді, універсальної відповіді. Тут є страшні історії, з одного боку і з іншого.

Про Донецьк: «з цим містом ніхто не розмовляв»

Мені дуже подобається за влучність фраза Лариси Івшиної, яка каже: «Якщо ви хочете дорікати Донбасу, то давайте згадаємо всю попередню історію, коли Донбас фактично віддали в лізинг місцевим олігархам». Те, що ми опинилися і тепер чуємо як власну провину, що ми, Донбас, опинилися в добровільному рабстві (і далі йдуть розмови про патерналізм, схильність нашу «самі хотіли — самі привели»), то все ж таки ми маємо відчувати, і цю мовчазну колективну згоду всієї України. Що десь там є той Донбас, і він є апріорі, за визначенням, не український.

Донецьк: це було в хорошому сенсі буржуазне місто. Прагматичне, помірковане, з певним сильним характером. Це вже був не підліток, а юнак, красивий юнак. Або красива дівчина. Ясно абсолютно, що без російських провокацій, завезених людей, і потім цього прямого вторгнення нічого б не було. Скільки б не казали про потенціал — ні, абсолютно.

Про донецький Майдан і дітей

Щодо дітей я бачу: вони просто подорослішали в одну мить. Їхні походи (на Майдан — прим. ред.), як вони обирали серед викладачів, кому можна сказати, кому не можна сказати, куди вони ходять. Які були в них очі, коли ми зустрічалися на цих українських мітингах. Це вже були революційні соратники, це не були вже студенти і викладачі.

Ці діти, які подорослішали, мають такий потенціал цього прощення, якого ми не маємо, дорослі. Вони не будуть цього розповідати, вони іноді можуть проговорити якусь деталь. Їм самим, я бачу, навіть соромно, що вони щось таке кажуть про своїх рідних. Вони до них ставляться як дорослі до дітей (що вони нерозумні, але все одно хороші, ми їх любимо). Я, наприклад, не маю в собі цього ресурсу.

Вони абсолютно всерйоз в особистих розмовах кажуть: «Я повернуся в Донецьк обов’язково. А хто, якщо не ми?».

Зміни — це не завжди трагедія.

Але на початку це завжди драма. Ми прораховуємо якісь ризики, небезпеки, що переважить. Коли ти не живеш цією повернутою назад головою — то легше. Набагато легше внутрішньо. Ця сміливість певна внутрішня, через які б вона причини не була, її треба собі дозволяти. Саме тому, що нам не дали цієї свободи (вибору — прим. ред.) в певний момент, ми зрозуміли дуже важливу річ: що тобі ніхто ніколи її не дасть.

Повну розмову слухайте в аудіофайлі