Щоби бітники перевернулися в могилах: Тарас Малкович про молоду поезію США

Ірина Славінська: Як з’явилася ідея такої антології?

Тарас Малкович: З’явилася не зовсім спонтанно. Якось мені заманулося податися на стипендію Фулбрайта. Я зазвичай затримую дедлайни, тому залишалося мало часу до подачі і треба було дуже швидко придумати проект. І не знаю, що мені підказало. Мабуть, згадав Олега Лишегу, який давніше подарував мені так звану Нортонівську антологію американської поезії і якось дуже закохав мене в тогочасну американську поезію.

І потім я подумав, що Юрій Андрухович, який теж був фулбрайтером у 2000 році, теж уклав антологію пізнішої, ніж Нортон, американської поезії бітників. Він переклав 9 поетів, вибрав найкращі вірші (антологія «День смерті Пані День. Я подумав, чому б мені не перескочити аж до наймолодшої американської поезії, оскільки після бітників нікого не перекладали.

Ірина Славінська: Який це вік?

Тарас Малкович: Я дуже довго думав, спочатку встановлював з 20 до 25 років,потім розширив з 20 до 30. Зрештою, я зупинився на 18-40, бо мені показали одного поета, якому зараз більше 18-ти, але він почав писати у 18 і видав тоді свою першу збірку. Я підходив до неї з підсміюванням, а відкрив – вона справді чудова.

Ірина Славінська: Розкажи трохи про сам процес роботи.

Тарас Малкович: Процес запустився трішечки раніше приїзду до США. Мені пощастило ще в Києві за кілька днів до від’їзду познайомитися з тодішнім директором програми Фулбрайта (він і сам чудовий поет) Томом Гілі. Це велике щастя, бо як поет він дуже зацікавився цим проектом і вирішив мені допомогти з деякими контактами, дав про мене рекомендацію викладачеві літтворчості в Колумбійському університеті Нью-Йорка.

Я їхав туди, знаючи, що хоч того молодого світу поезії я ще зовсім не знаю, але в мене є за кого зачепитися. Був ще один контакт, зав’язаний до того. Через одного спільного друга, житомирського поета, я познайомився з молодим поетом зі США Джеймсом Браунінгом Кеплом. Писав йому у Facebook, що шукаю молодих поетів. Зрештою, у відповідь на якесь моє питання він сказав: «Ти знаєш, ми, молоді поети Америки, пишемо так, щоби бітники крутнулися у своїх могилах». І я так подумав, що треба глянути, що ж вони пишуть.

Тоді я якось подумав про вікове обмеження, щоб взяти зовсім молодих, вже їхав досить впевненим, підселившись до Джеймса Кепла руммейтом. І він мені потім допоміг: знайшов дуже ключовий для мене контакт – познайомив з директором американського Будинку поетів (Poets House). Це дуже просунута спілка класних молодих поетів Америки.

Вони колись мали невеличкий затишний офіс у Сохо в Нью-Йорку, але сталася катастрофа 9/11 з торговими центрами-близнюками. Тоді, звичайно, бізнеси, які знаходилися епіцентрі, дуже полякалися наступних атак, почали переїжджати та лишати свої офіси. Влада теж перелякалася, що з ділового кварталу відтікає бізнес. Тоді вона почала цікаву акцію: оголосила роздачу грантів бізнесам, які колись жили не в тому районі, щоб вони стікалися до нього, бізнесам, які втекли, щоб вони поверталися назад. Я не знаю, якби у нас був такий будинок поета у маленькому офісі, чи скористався б він цим, але цей скористався. Там є три поверхи офісів, різноманітних розважальних приміщень.

Ірина Славінська: Наскільки я пам’ятаю передмову до «Антології молодої поезії США», яку ти написав, йшлося і про польові дослідження. Де ж шукати поетів і поеток?

Тарас Малкович: Якщо в нас є більш чи менш відомі літературні організації, де ти знайдеш 10 поетів, там вони спеціально не об’єднуються ні в організації, ні в гуртки – кожен сам за себе. Я говорив із багатьма з них і в кожного питав: «Що вас об’єднує? Як натрапити, щоб не за кожним ганятися по кафешках чи бібліотеках», а прийти і знайти поетів 20, одразу проінтерв’ювати. Вони кажуть: «Ти такого не зможеш зробити. Ми кожен сам за себе, дуже окремо».

І це, напевно, класно для стильового розмаїття: іхто ні від кого не залежить, ніхто ні від кого нічого не бере. Але для мене, як для укладача антології, це було дуже непросто. Бо ти справді мусив знайти авторитетне джерело, щоб тобі порадили список якихось поетів. І ти вже приблизно знатимеш, за ким і де ганятися.

Ірина Славінська: Де можна знайти інформацію, куди бігти? Це літературні вечори? І де вони відбуваються?

Тарас Малкович: Це справді літературні вечори. Зазвичай їх організовують видавництва, у яких виходять збірки поетів. І я вийшов на ці події через декількох ключових людей. Вже згаданий директор поетичного будинку, куратор з колумбійського університету. І третій – це власник поетичної крамнички «Вerl’s Brooklyn Poetry Shop». Всі вони склали списки своїх улюблених і справді класних молодих поетів. Я почав стежити за ними в соцмережах, підписуватися на видавництва, які видають їхню поезію. З часом, коли я почав розповідати в Інтернеті про свій проект, мені почали приходити запрошення на події.

Ірина Славінська: Чи багато людей збирає літературне читання у Нью-Йорку.

Тарас Малкович: Небагато, але активних. Там хай навіть 10 прийде і кожен поставить питання, почне фанатіти від тебе.

Ірина Славінська: Про що запитують поетів? Як реагує публіка?

Тарас Малкович: Публіка реагує досить активно. Поети пишуть на теми, які можуть бути не такими цікавими нам, якщо не зробити певний відбір поезії і не підлаштувати під наші реалії. Але вони пишуть про те, що справді болить кожному з присутніх. І публіка співпереживає: більше не запитують, а погоджуються. І в тому погоджуванні поет чує підтримку, той вогонь в очах, який спонукає писати далі.

Ірина Славінська: У антології величезний вибір текстів і імен, стилів. Про що пишуть молоді американські поети? Чи є якась спільна парасолька?

Тарас Малкович: Я думаю, можна виділити декілька спільних парасольок. Спочатку ти не відділяєш нічого, ти просто дивишся –  і воно тобі текст як текст, в кожного свій. А потім дивишся на 35 авторів, і потроху починаєш помічати, що це може бути одна парасолька.

Ірина Славінська: Але за тематикою – це опис буденного, що ми читаємо у Волта Вітмена, чи більш університетська поезія, про якісь загальні концепти, філософські ідеї?

Тарас Малкович: Від Волта Вітмена і бітників вони потрошку відхрещуються в бік, як не дивно, ще давніший і неамериканський. Вони зариваються у класику європейської поезії, витворюють нові міфи на основі світових міфів, які вже звучали, вони пишуть про фантасмагоричні ацтекські племена і традиції, які справді були (або не було, і вони їх вигадують).

Зариваються в той давній світ і витворюють щось абсолютно нове. Дуже багато світових поетів зверталися до таких тем, але вони настільки пропускають їх крізь себе, переписують їх, світобудову. Вони намагаються щось переосмислити від старого настільки, щоб вийшло щось нове. І це насправді вражає.