Під час війни прошу давати дітям легкі завдання, аби вони почувалися переможцями — Світлана Ройз

Гостя — сімейна і дитяча психологиня Світлана Ройз.

Чи варто з дітьми говорити про війну?

Світлана Ройз: Так, дітям потрібно казати, що ми переживаємо війну. Стани дітей потрібно нормалізувати. Але варто зауважити, що те, що зараз відбувається, — не норма. Все, що ми скажемо дітям, стане їхньою реальністю.

Але водночас ми знаємо, що діти орієнтовані не стільки на наші слова, скільки на наші невербальні сигнали. Це наша міміка, жести. Ми можемо сказати дитині чесно: «Мені зараз страшно, але я точно знаю, що я впораюся. Мені потрібно зібратися з силами, думками, я прийду до тями, ми з тобою поговоримо».

Коли я утримую все в собі, мої невербальні сигнали будуть казати більше, ніж я проговорюю. Щоб витримати напругу всіма дитячими та дорослими емоціями, нам потрібно щось зробити, щоб збільшити свій об’єм. Ми ж не перестаємо бути контейнерами для емоцій дітей…

Симптоми у дітей: дратівливість і зниження самооцінки

У дітей може бути дратівливість, як і у дорослих. Підвищена реактивність до будь-яких можливих подразників. Маленькі діти поводяться як підлітки, навіть ті, в яких вже був напрацьований контроль над імпульсивністю (у 7-8 років, коли вже дозріває префронтальна кора). Але зараз префронтальна кора не може впоратися з навантаженням. Вона відповідає за контроль, за аналіз, за те, щоб гальмувати якусь реакцію на подразники. А лімбічна система постійно у стані напруги. Відчуває небезпеку від дорослих, від емоцій, непередбачуваності. Тому діти зараз такі дратівливі, як їжаки.

• Що ми робимо? Вдих-видих, нагадуємо собі, що це варіант норми. Намагаємося назвати емоцію дитини на ім’я. Спробуємо визначити, яка була потреба. Можемо почати переказувати, що сталося до того, як почалася ця емоційна реакція. І далі показуємо, як можна реагувати по-іншому.

Дітям та дорослим потрібен режим дня. Режим дає можливість передбачувати те, що відбуватиметься. Дітей потрібно попереджати, коли будуть зміни. Це дає їм можливість налаштуватися на те, що буде відбуватися.

При малих невдачах діти можуть плакати. Вони можуть уникати того, що здається зараз трохи складнішим. Їм дуже потрібна підтримка.

• Усіх вчителів, ведучих гуртків, батьків я зараз прошу давати завдання найменшого рівня складності. Щоб дитина відчула себе переможцем. Відчула: «Це мені до снаги». Це додасть дофаміну. А він впливає на концентрацію уваги.

Усі великі справи треба розбивати на зовсім маленькі етапи. Навіть коли ми просимо прибрати в кімнаті. І діти, і дорослі можуть повертатися в той психологічний вік, коли їм було безпечно. Це закономірний етап адаптації до стресу.

Коли дитина повернеться у стан безпеки, через деякий час це має її стабілізувати. Але є діти, яким все ж потрібна допомога психолога, якщо це повернення займає забагато часу.

• Нам потрібно терпіння. Слова «що ти, як маленький» не працюють зовсім.

Краще казати «Я бачу, як тобі важко, але я так не дозволю поводитися». Дитина нас провокує на емоційне реагування.

---

Слухайте також: Ми часто вирішуємо за інших, фантазуючи, що б вони відповіли — Марія Фабричева

---

Підлітки не можуть собі дозволити просити про допомогу

Зараз усі дорослі роблять усе, щоб наші діти були у безпеці. Але коли ми жертвуємо собою, дитина це відчуває. Навіть, якщо ми не кажемо вголос: «Я заради тебе стільки роблю». Але дитина не винна в тому, що відбувається. Вона не може нести відповідальність. Вона не має, чим нам повернути. Сили нерівні. Вони це все повернуть через своїх дітей. Це буде наш внесок в їхнє життя.

Коли батьки запитують: «Я не можу гратися зі своєю дитиною, що мені робити?». Я кажу: «Робіть те, що приносить вам задоволення. Дитина відчує нашу жертовність».

Тепер щодо підлітків. Хтось з них демонструє регресивну поведінку, хтось — поведінку дорослого.

• Коли поруч з дитиною дорослі, які самі розгублені й емоційно нестійкі (або їх просто немає поруч), дитина має згрупуватись, щоб вижити. Дитина може увійти в стан, який називається парентифікація — стати батьком чи матір’ю для своїх батьків, взяти на себе відповідальність, яка не властива дітям. Це дуже ресурсно затратно.

Коли знову буде безпечно, дитина знову має стати дитиною. Має пройти цей досвід.

Нам (батькам) потрібно хоча б всередині себе казати: «Я дорослий, я дорослий». Повертати свою роль. Ми знаємо, що всі ролі в сім’ї мають бути чітко окреслені. Це теж про безпеку дитини.

Хтось з дітей може завмирати, хтось ставати гіперактивним, хтось мовчазним, а хтось — балакучим. Це нормально, це також реакція на стрес. Коли розмовляють — слухаємо, коли мовчать — можемо починати розмову, але з тієї теми, яка їм цікава. Нам важливо не втратити зв’язок.

Підлітки не можуть собі дозволити просити про допомогу, проявити почуття, їм складно триматися за дорослого. Але потреба в цьому завелика. І ми, щоб не втрачати контакт з дитиною, щоб дати дозвіл на цей контакт, кажемо їм про свої почуття.

---

Читайте також: Зараз не «124 лютого», нам потрібно казати собі, що зараз червень 2022 — психологиня Світлана Ройз

---

Проєкт реалізований спільно з Всеукраїнською жіночою єврейською організацією «Проект Кешер» (Україна) за фінансової підтримки «Project Kesher» (США)

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

---

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS