З істориком Кирилом Галушком розвінчуємо міф російських пропагандистів про те, що українська — штучна мова

Так, багато хто з вас упізнав голос радянського, українського, а з 2016 року російського журналіста в жилеті з незліченною кількістю кишеньок — Анатолія Вассермана.

Цікаво, що людина, яка заперечує існування українського народу, народилася і працювала в Одесі. Навіть балотувалася до Верховної Ради. А під час президентських виборів 2010 року в Україні, Вассерман очолював громадську організацію «За Одессу, за Януковича!».

Друга не менш улюблена російською пропагандою теза: «Україна — проєкт Заходу». У того ж Вассермана є ціла публікація під назвою «Украину придумали австрийцы в XIX веке» .

Як би нахабно ця дурня не звучала, та у неї досі вірить величезна кількість людей. Тому ми продовжуємо розвінчувати історичні міфи РФ разом з істориком, координатором проєкту «Likбез. Історичний фронт» Кирилом Галушком.

Підтримайте Громадське радіо на Спільнокошті

У минулому випуску ми з вами дізналися або нагадали собі, що територія сучасної центральної Росії вперше була названа в джерелах «Руссю»  у 1238 році. Тоді як Київ, згідно з літописом початку XII століття, названий «матір’ю городів руських» від 882 року. Але у РФ вважають, що саме «Росія – наступниця Русі», а «українці – це неправильні «русские». Історик Кирило Галушко каже, що російські шкільні підручники справді розповідають, ніби 400 років історії Росії відбувалися у Києві.

«До початку XIX століття вони вчили свою історію за київським синопсисом кінця XVII століття. 200 років люди вчили, що історія Росії починається з того, що Кий, Щек, Хорив та сестра їх Либідь заснували місто Київ. 400 років історія Росії описували в Києві. Тому пересічний російський громадянин зараз не може зрозуміти, чому у 1991 році Київ відокремився від Москви». 

Розповідати про те, що історія Русі, історія Києва — нібито насправді історія Росії допомагає виправдовувати імперські настрої, але так було не завжди.

«Цим дуже зручно маніпулювати, коли ти хочеш мобілізувати людей на війну, здобути підтримку суспільства для «відновлення Росії, яка була кимось зіпсована». Логіка зрозуміла, але дуже не хочеться, щоб це використовували.

Були непогані тенденції у 1990-ті роки, до Путіна. Тоді у російських підручниках, публічному історичному просторі була спроба переосмислити той виклад історії, який був 200 років. Адже старий виклад абсолютно не давав логіки розпаду Радянського Союзу, національних революцій, відокремлення Закавказзя, Прибалтики, Фінляндії». 

За часів Російської імперії, розповідає Кирило Галушко, активно просувався наратив про існування нібито «єдінава рускава народа». Нагадаю (і заодно ще раз закличу послухати минулий випуск), що руські люди, тобто ті, що жили на Русі, чітко відмежовували себе від жителів та жительок Московського князівства. А усі давньоруські літописи до татаро-монгольської навали кажуть, що руська земля — це земля Київська, Чернігівська і Переяславська. Проте Російській імперії ж потрібно було якось тримати свою імперію в купі.

«Радянська російська історія розповідала, що «єдиний руський народ» поділився на племена: великороси, малороси й білоруси. Потім вони возз’єднались в межах Російської імперії й злились в «єдиний руський народ». Радянська влада спочатку пообіцяла, що народи можуть знову уявити себе трошки окремими, але в межах радянських республік, які підпорядковані Москві. За Сталіна все змінили на концепцію давньоруської народності. Тоді усе пояснювалось тим, що була єдина держава з центром в Києві. Якщо єдина держава, то значить і один народ, єдина спільна мова». 

Ось ми й підібралися до міфу про неіснування української мови. Сучасне мовознавство говорить про безперервний розвиток української мови від часу розпаду слов’янської мовної єдності в V–VI століттях. Спочатку через стадію протоукраїнських діалектів.

Спільною ж мовою у Росії називають церковнослов’янську або давньоруську,  але це була книжкова мова. Якби спільна книжна мова була б ознакою «єдінава народа», тоді б не існувало усіх західноєвропейських націй, які писали латиною у той самий час, коли існувала Київська Русь. Пояснює історик Кирило Галушко.

«Що таке наша давньоруська мова? Це така собі слов’янська латина, діалект давньоболгарської мови, який дуже добре знали прабатьки – Кирило і Мефодій».  

Про існування протоукраїнських говірок свідчать, наприклад, постійно повторювані помилки в літописах, коли де-не-де виринає українська фонетика.

«Українська мова собі не офіційно, але спокійно жила як діалект під тлом цієї церковнослов’янської чи давньоруської мови. У нас відпадає питання етнічної близькості існування народності, бо в одної народності – одна спільна мова. Мови були різні. Листування київських князів з Папою Римським відбувалось латиною. Це ж не означає, що ми з Ватиканом один і той самий народ. А зараз коли ми кудись їдемо, ми спілкуємось англійською».

Важливим для розуміння існування державності на теренах України є й період Великого князівства Литовського. У його межах існувало Велике князівство Київське, розповідає історик Кирило Галушко.

«Цей династично-князівський період у нас триває до 1470 року. Далі одразу починається козацтво, з приводу українськості якого важко сперечатись».

Російські імперські та радянські міфи стверджували, що в Україні не могло бути королів та лицарів, адже ні одного, ні іншого не було в Росії. Кирило Галушко заперечує.

«У нас була аристократична верства рицарів. Усі зображення битви на Орші, де є люди в обладунках, зі списами – все так, як в західній Європі. Українське рицарське військо спокійно брало участь в битві при Грюнвальді, у війнах в Чехії, Австрії».

300 років порожнечі у радянських підручниках були потрібні для того, аби відокремити Русь від козацької України. Ще один поширений міф для дискредитування української державності: нібито козаки — це голота.

«1470 рік — кінець Великого князівства Київського, а через 15 років  — перша згадка про козаків. Річ у тому, що Велике князівство Київське мало блискучу систему степової сторожі, це були фахові вояки. Коли скасували князівство, змінилася ця система охорони й вони опинилися без роботи».

У стандарти польського лицарства вони не потрапляли, але все ж мали свої землі на кордоні та шукали роботи, розповідає про виникнення козаків-лицарів історик Кирило Галушко.

«Це були фахові військові, підготовлені люди. Навіть за часів Богдана Хмельницького було дуже багато людей покозачено, яких висували уперед, на убій, бо потрібно було зберегти професійне військо. Козак – це лицар, але він не вписувався в стандарти Речі Посполитої, через що ми з поляками й посварились».

Ідеальних народів не існує. Минуле може бути неприємним чи травматичним, але ми мусимо знатися на власній історії, аби не давати шансу іншим країнам, таким як РФ, розказувати нашу історію замість нас.

Повторю ще раз слова історика, координатора проєкту «Likбез. Історичний фронт» Кирила Галушка: читайте різних істориків, висновки робіть самі. Але не забувайте, що історична наука в Росії цензурується владою, а зокрема Володимиром Путіним. І що домисли та факти — це різні речі. А в історії факти мають бути підкріплені джерелами та археологічними знахідками.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS