Авторка подкасту — сержантка ЗСУ, медикиня Аліна Сарнацька. До повномасштабного вторгнення — аспірантка із соцроботи та менеджерка громадської організації.
Аліна Сарнацька: Чому ти попхалася в армію?
Настя: Я — військовозобов’язана. Мій чоловік — бойовий офіцер. Ми вирішили разом йти до війська.
Якщо ти військовозобов’язаний медик чи медикиня, маєш виконувати свої обов’язки, незалежно від гендеру. Бо ти — важлива частина на війні, важливий гвинтик в цьому механізмі. Сьогодні офіцерки-медикині можуть виїжджати за межі України. Власне до них у мене — ніяких претензій. Однак варто підіймати їхню свідомість. Бо 70% військовозобов’язаних лікарів — це саме жінки.
Аліна Сарнацька: Що ти робила, коли прийшла в армію?
Настя: Пів року я була медсестрою у медичній роті. Було х***во. Мені ніколи не подобалося медсестринство. Я провчилася 2 роки в училищі на фельдшера. З мене не дуже класна медсестра. Особливо, коли поруч ще й придурок, який тебе чмирить, і кожен раз намагається тобі вказати на своє місце: «це медсестра, до неї не звертайтесь», «тут лікар я». Мала проблеми, тому мене відіслали на інше місце роботи.
А потім мене забрали на посаду начальника медичного пункту артилерії. Там був класний командир та підлеглі. А зараз я старший бойовий медик. У мене немає підлеглих та спеціального медичного транспорту. Зрештою, у нас не така травматична діяльність, як у тих, хто на передовій.
Коли перший раз були на східному напрямку, то я й сама розгортала стаціонар. Люди хворіли, не було можливості відправити їх на лікування деінде. Просто у звичайній хаті робила палату, видраювала усе.
Читайте також: Я б дуже хотіла, щоб про добровольців знали більше: не зведення Генштабу чи статистику, а їхні історії — авторка подкасту
Аліна Сарнацька: Ти себе відчуваєш справжньою військовою?
Настя: Ніколи не хотіла пов’язувати себе з військовою справою. Я розуміла, що якщо треба буде, то я піду. А так мені це не до душі.
Аліна Сарнацька: Що тебе турбує зараз?
Настя: У мене дуже є дурні страхи, вони навіть комічні: от я загину, а на мені будуть якісь старі подерті труси, чи в мене педикюру не буде.
Переживаю за чоловіка, за те, що молодість проходить. Я не хочу, щоб мене вбили, у полон потрапити не хочу. Загинути я не боюсь, все одно ми усі помремо. Я багато у цивільному житті стискалася зі смертю. Ні разу не бачила такої класичної смерті, як в кіно. Смерть — це не дуже гарно. От загинути на полі бою — інша річ. Це із фізіологічної та моральної точки зору для мене найбільш нормальний спосіб.
Аліна Сарнацька: Коли ти їздила у відпусту, як почувалася?
Настя: Я вперше потрапила додому через рік на війні. Рада, що я з’їздила. Тепер знаю: поки йде війна, я додому не хочу. Я там не бачу себе поки що: тут люди воюють, а я що робитиму? Я приїхала, побачилася зі своїми людьми, які допомагають фронту. Деякі люди через рік війни уже живуть своїм цивільним життям, це нормально.
Мені було добре без форми. Інколи хочу її зняти, щоб мене не сприймали як військову, не хочу особливого ставлення у цивільному житті.
Аліна Сарнацька: Як ти змінилася за рік?
Настя: Я не переоцінила життя. Я не з тих людей, у яких треба щось забрати, для того, щоб вони почали це цінувати. Простіше трохи почала ставитись до речей. Зрозуміла, що треба більше цінувати та любити людей. Змінила ставлення тільки до однієї людини, до мого чоловіка: він мій герой, безмежно поважаю.
Слухайте подкаст «Добровольці» щочетверга о 14:10 в етері Громадського радіо!
Київ — 99,4 FM, Львів — 93,3 FM, Нікополь — 91,5 FM, Гірник — 91,4 FM, Краматорськ — 90,9 FM, Миколаїв — 88,3 FM.
Аліна Сарнацька: Хто такий воїн?
Настя: Людина зі стрижнем, яка, якщо і підсцикує, то все одно робить. Тому що безстрашних людей фактично не існує, усі чогось бояться. Воїн насамперед є у таким у душі. Попри його гендер чи її зовнішність. Це внутрішня сила — боротися з собою, з ворогом. У воїна має бути добре серце.
Аліна Сарнацька: А ти воїн?
Настя: Ні, не думаю, що я — воїн. Я зараз на сході, але мені цього мало. Хочу на «бехах» вивозити поранених, кричати «вперед!». Щоб бути там, у сраці світу. Відчуваю, що мало зробила, не дотягнула, щоб називатися воїном. Я могла б бути сміливішою.
Аліна Сарнацька: Ти смілива і воїн: працювала у морзі, на сортуванні, складала до купи пазли з померлих людей. Ти робила такі речі, від яких багато людей просто втратили б свідомість.
Настя: Більше думала, що я фрік, а не воїн. У дитинстві мене лякали мертві. Але це уже в минулому. Коли ти можеш побороти свій страх, починаєш кайфувати від того, що тобі не страшно.
Я лише не знаю, як зарадити, коли людина боїться за своє життя, що є дуже адекватним.
Аліна Сарнацька: Ти взяла собаку. В армії тобі вона не заважає?
Настя: Якби в мене не було цієї собаки, кінець був би вже усьому нашому штабові. Вона пом’якшує мій характер, реакції. Песик мені хворим дістався, тож підліковую його. Коли чоловік у Бахмуті був, собака допоміг мені не втратити здоровий глузд. Про хлопців піклувалася і про песика.
Аліна Сарнацька: Якщо зараз якась дівчина думає, чи йти їй в армію, що ти їй скажеш?
Настя: Нехай сама знайде у собі ці відповіді на ці питання. Ніхто їй не має вказувати. Це про глобальні речі. Ти ризикуєш своїм життям, виконуючи конституційний та моральний обов’язок, присягу Гіппократа, яка зараз неактуальна, а є радше символом.
Аліна Сарнацька: За що ти воюєш?
Настя: За свободу, волю, життя: своє, побратимів, рідних, тих людей, які нас чекають вдома.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS