Гість — військовослужбовець Дмитро Мрачник. Художник та журналіст у цивільному житті.
Дмитро Мрачник: Я почав свій творчий шлях художником. Відучився на факультеті політології міжнародних відносин, але роботи за спеціальністю в Україні не було. Я почав займатися тим, до чого також мав пристрасть із самого дитинства, — малювання. Вирішив працювати татуювальником. Уже майже 13 років, я у цій професії.
Однак, хотілося спробувати себе у чомусь іншому. Так і пішов у журналістику. Працював у кількох редакціях, зокрема, на Громадському та у виданні «Бабель».
До повномасштабного вторгнення служив у резерві. У 2016 році, задовго після військової кафедри, підписав контракт з теробороною. Я випустився 2008 року у званні молодшого лейтенанта.
Військова кафедра дещо мені обірвала крила — не було там військової романтики. Ніфіга це не військова наука на той час була. Це була наука про те, як вирізняти, хто старший, і трястися нажахано перед ним. А також вирізняти, хто молодший, і гнобить його. Усі пам’ятають нашу армію, яка була задовго до війни. Це взагалі не був той інститут, в якому хтось мріяв будувати кар’єру.
Усі вважали, що ніякої війни ніколи не буде. Це смішно. І хто, Росія, на нас нападе? Камон, вони ж не самогубці, вони ж теж жити хочуть.
Після того я намагався триматися від армії осторонь, тому що побачив, які вони професійні військовослужбовці. Їх не дуже цікавила обороноздатність країни. Усе це було доволі сумно, здебільшого формальністю на папері. У нас були стрільби, збори на 10-20 днів.
Дмитро Мрачник: Я сам 24 лютого 2022 року звернувся до свого командування. Мені сказали, що загубили мій контракт, місць немає, повертайся додому, ми тобі подзвонимо в разі чого. Якби я повернувся додому, можливо, до осені й просидів би там. Зрештою потрапив у батальйон тероборони Києва. Але не на офіцерську, чи командирську посаду, а на солдатську. У нас склався дуже гідний колектив.
Спершу я був гранатометником: чергував на висоті, готувався до прориву ворожої бронетехніки чи автомобілів. Після того нас почали відправляти в Ірпінь потроху. Моя ротація була, коли там усе майже закінчилося. Ми навіть не відкривали вогонь, як тільки ми зайшли, стало відомо, що росіяни відходять звідти.
Читайте також: «Дато жив як герой і загинув як герой: допомагаючи пораненому французькому солдатові» — журналіст розповів про двох грузинів, які загинули у бою за Ірпінь
Потім ми батальйоном поїхали воювати у Харків. Нас там переважно не застосовували у бойових операціях. Ми були як військові на випадок чогось. Після того у Харківській області я багато де побував. Трошки повоювали на північному напрямкові. А потім, коли почався контрнаступ, на початку осені 2022 року, наш батальйон брав участь у цих боях. Усі страшенно гордилися цим. Хоча наша роль там була стабілізаційна. Проте й наші підрозділи мали втрати. Ми не потрапили у вир подій. Були допоміжним підрозділом.
Продовжували служити на Харківщині, на нас були стабілізаційні дії. Після того з’ясувалося, що у нас забагато офіцерів на рядових посадах. Усіх почали переводити в інші батальйони, де була нестача офіцерів. Так я опинився в іншому батальйоні, де проходжу службу уже на командирській посаді. Тут я по сьогодні.
Спочатку я був на посаді командира взводу, потім у нас там мінялася штатка. Було три взводи, стало два. З’явилася нова посада заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. Скоротили мій взвод і мене автоматично перевели на цю посаду. От я досі на ній. По-старому це «замполіт» (поняття з часів армії СРСР, пішло від рос. заместитель командира по политической части — ред.) називається.
Аліна Сарнацька: Можеш згадати день, коли було найважче?
Дмитро Мрачник: Кілька днів на півночі Харківської області, коли ще до пуття ніхто не умів воювати, командувати. Усе було дуже спонтанно, трималося на якійсь пристрасті, на інтуїції. Але, на жаль, не було поняття, хто як має працювати у різних операціях. Було дуже багато помилок, але якось ми впоралися тільки з пораненими. Але тоді було дуже важко, тому що росіяни викидали на нас вагони боєприпасів. Вони не економили, на відміну від нас. Були ситуації, з яких можна було дуже легко не вийти живим. Наприклад, мінне поле, про яке ніхто не знав. Або розташування мінометних розрахунків ворога, про які теж ніхто не знав. І безпілотники, про які теж ніхто нічого не знав.
Читайте та слухайте також: Мотивації та злоби у нас стільки, що ми зробимо все для найскорішої перемоги: командир бригади «Хартія»
Якщо тобі пощастило побачити в небі «Орлан» (російський багатоцільовий безпілотний авіаційний комплекс — ред.), це одна справа. Але не завжди його можна побачити неозброєним оком. Ще не було тоді ніяких спектраналізаторів, ніяких «окопних РЕБів». Усі покладалися на удачу. Ми вижили, було багато поранених, але роботу нам вдалося зробити.
Усе було дуже швидко. Часто навіть командири не дуже розуміли, що відбувається, і як адекватно на це відповісти. Це було у більшості таких, як наш, підрозділах територіальної оборони.
Тому що ТрО справді «армія цивільних людей». Мешканці міст, сіл, передмість, районних центрів, які просто зібралися для того, щоб захистити свій будинок, країну. Немає значення, старий, молодий, здоровий, хворий, умієш стріляти, не вмієш стріляти. Бажання було в усіх одне — вигнати окупантів. На цьому і трималися.
Дмитро Мрачник: Уже йде третій рік. І я розумію, що я поступово вигораю. Це може прозвучати дуже сильно по-модному, по-хіпстерському. Але насправді нічого смішного в цьому немає. Це навіть не професійне вигорання. Тобто, так, це професія, тому що ти зайнятий у цьому весь свій час. У тебе нема можливості взяти відпустку в будь-який вдалий момент для себе. Постійно треба воювати, постійно треба про це думати. Насправді я готовий воювати стільки, скільки знадобиться. Питання лише в тому, наскільки це буде ефективно, наскільки я буду корисним у цей час. Уже відчуваю, що час, який я ще можу ефективно працювати, уже вичерпується. Демобілізація дійсно потрібна, але водночас я розумію, що ми не у тій ситуації, можемо собі це дозволити.
І якщо демобілізації не буде, ми будемо воювати три-п’ять років, аж поки не закінчимося, або не переможемо. Я не підтримую риторику «жирні коти при владі хочуть користуючись з людей подовше при владі посидіти на державних замовленнях, їм вигідна війна».
Це або від нерозуміння і надмірної емоційності, або від впливу прихованої російської пропаганди. На жаль, цього дуже багато є. Так, у нас безмежно просто багато проблем в армії.
Читайте також: Є чимало способів зайти з розумом в армію, а не одразу пхатися у ТЦК — військовий
Але, ну, де ви ще бачили доволі небагату країну з доволі невеликою армією, яка тільки нещодавно взагалі почала серйозно братися за військову справу, за реальну військову справу, за оборону, якій би зразу на мільйон людей всього вистачило: інструкторів, військової форми, зброї. Цього всього не вистачає. І людей нам ніколи не вистачить, порівняно з Росією. Тому я насправді морально готовий до того, що битися доведеться ще багато років. Як я почуватимусь, ще не знаю. Але треба буде якось триматися.
Дмитро Мрачник: Я не тільки заради спільного блага це роблю, але й заради себе. Тому що дуже довгий час боротьба з Росією, протидія їй, були сенсом існування. Чим би я не займався і де б я не працював, особливо, коли я працював журналістом, це було теж на порядку денному, — протидія Росії.
І коли Росія починає вибивати з ноги ваші двері, ти просто не можеш сказати:
«Ой, я не народжений для війни, я краще попишу новини з еміграції».
Аліна Сарнацька: Якщо нас слухає схожий на тебе хлопець-журналіст і він думає, чи йти йому воювати. Що ти йому скажеш?
Дмитро Мрачник: Я б йому сказав обирати спеціальність з розумом, тому що багато людей чомусь вважають, що воювати — це значить сидіти в окопі з автоматом.
Варто йти, якщо у людини є бажання, і від неї буде більше користі, ніж проблем.
Навіть, якщо з людини буде не дуже багато користі, усе одно є дуже багато прогалин у тилових службах. Ці роботи також треба комусь виконувати. Якщо її не буде кому робити, доведеться якимось бойовим командирам брати це на себе. Від цього страждатиме бойова робота.
Попередні випуски подкасту «Добровольці» читайте та слухайте ТУТ
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі