Аліна Сарнацька: Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
Максим Курочкін: Я готувався до того, що треба іти добровольцем, коли Путін попре. Моє життя склалося так, що я довго жив і працював у Москві, розраховуючи на те, що допоможу там зробити прогресивний театр, який буде за демократію та людські цінності. Мені думалося, що я певним чином зможу впливати на те, що ця країна звільниться від своєї карми. Але цей план, як ми бачимо, не спрацював. Мій план на життя був розбитий. Виразити усе, що я відчуваю до тих людей, я міг лише одним способом — автомат і вперед.
У 2021 році я вже знав, що буде велика війна. Я маю історичну освіту. Жодних ілюзій щодо «Рашки» у мене не було. З початку 1990-х я писав п’єси, які так чи інакше обігрували цей конфлікт і давали невтішні пронози. Але я мав ілюзію, що ми проскочили — тоді у 1990-х. Думав, що є шанс бути тими, хто вижив.
Аліна Сарнацька: Що ви робили 23 лютого 2022 року?
Максим Курочкін: 23 лютого ми зі сценарною групою обговорювали розвиток кінопроєкту. 24 лютого, коли я почув вибухи, пішов наповнив ванну, і почав потихеньку збиратися. Бо наплічник не зібрав до того. Колись у 2014 році я обіцяв ТЦК, що прийду в перший день, коли все почнеться. Тому зранку ми перевірили сховище, натягали туди води, і я пішов до військкомату. Там я потрапив у невелику чергу. Людей 15 було у ній.
Я, як людина, яка служила ще за «совка», знає, що якщо ти вже зайшов у військкомат, тебе просто так звідти не випустять. Але цього разу було не так. Я прийшов до військкомату і кажу, що у мене там ще батьки, я не зібрався й мені потрібно ще кілька годин. Мені сказали, щоб я приходив, коли буду готовий. Цей елемент довіри мене вразив. Розумію, що не у кожного був такий досвід. І не з кожним так розмовляли. Мій досвід такий.
Аліна Сарнацька: Що ви робили наступні пів року в армії?
Максим Курочкін: 25 лютого я вже записався до лав тероборони. Отримав автомат. У першу ж ніч ми висунулися на рубежі, які мали захищати. Коли стала загроза захоплення Києва зменшилася, нас перекинули під північні рубежі. А потім я мав честь взяти участь у бойових ситуаціях у Луганській області у ролі командира відділення.
Аліна Сарнацька: Чому вас поставили командиром відділення?
Максим Курочкін: Я сержант. Тільки з цієї причини, мабуть. Нашою ротою спершу командував рядовий.
Читайте також: Посадка стріляла в мене, я стріляв в посадку — Максим Курочкін, драматург і військовослужбовець ТрО
Аліна Сарнацька: Як проявляється драматург, коли він стає командиром відділення?
Максим Курочкін: Я нічого не міг писати. І досі тільки відновлююся. Масштаб того, що відбувається зараз і того, що я побачив і пережив, грандіозний. Наразі я військовослужбовець. А мені на те, щоб писати, потрібен весь час. Тому робити це буду після «дембеля».
Аліна Сарнацька: Пізніше ви почали служити у військовій частині, яка займається медійними проєктами.
Максим Курочкін: Не так одразу. У мене було поранення. Смішне. Але і його не варто знецінювати. Це досвід. Свою маленьку краплинку крові я мав честь пролити за Україну. Мене дивує одне — де знаходять силу ті люди, які роблять це знову і знову. Мій мозок після стрілянини відновився десь через півтора року. Тільки тоді я вийшов на нормальний рівень складання літер у слова. Як люди роблять це постійно? Це грандіозний подвиг. Величезна подяка справжнім героям, які можуть не тільки бути військовими, а й писати. Знімаю капелюха.
Аліна Сарнацька: Чому часто буває, що ветерани війни починають писати або робити щось інше у творчості? Що їх змінює?
Максим Курочкін: Творчість — це справедлива форма існування. Це те, для чого ми прийшли у цей світ. Це гра. Ми з’явилися у цей світ грати. Коли-небудь ми побудуємо цивілізацію на принципах гри, і будемо нескінченно насолоджуватися цим.
Максим Курочкін: Я пішов воювати, щоб не прийшли росіяни. Щоб тут не було крові, їхнього духу. Щоб наші міста були убезпечені від російського хворого світобачення. Щоб відбулася українська цивілізація у тих формах, в які я вірю. Щоб наповну реалізувався потенціал, який мають українці. Щоб ми дихали сильно, глибоко і творили чудову країну.
Мені пощастило. Я так чи інакше роблю те, що я б робив у цивільному житті. Я зараз в ТрО «Медіа». Разом із театром драматургів ми створили проєкт «Театр ветеранів». Це класна річ. Про російсько-українську війну мають розповідати люди, які взяли до рук зброю. І саме у форматі п’єси. Бо п’єса може швидко дійти до глядача. Робота над цим є терапевтичною.
Я — рядовий учасник цього проєкту. Завдяки колективу ми маємо можливість зайнятися у тому числі й театром. Не хочу використовувати слово «зброя». Це було б зброєю, якби цей театр був створений 30 років тому і якби ми накопичили наративи, які б допомагали нам тепер. Зараз це потенційно може претендувати, хоча б в якійсь історичній перспективі, бути допомогою тим людям, які тримають справжню зброю.
Аліна Сарнацька: Якщо зараз нас слухає актор чи драматург і думає, чи не піти йому в армію, що ви йому скажете?
Максим Курочкін: Якщо він не хоче Бучі у рідному місті, треба йти.
Попередні випуски подкасту читайте та слухайте ТУТ
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Як налагодити роботу Міністерства оборони? Який план перемоги? Чи змінить систему призначення однієї людини? У… Read More
Миротворча ініціатива чи просто можливість отримати різну вигоду? Угорський прем’єр Орбан представив лідерам ЄС свій так званий… Read More
Чому українські війська відійшли від Кринок Херсонської області? Пояснює військовий експерт. Read More
ТікТок, ТЦК, мобілізація і фейки навколо цього Read More
Про медіаспоживання українців говоримо з аналітикинею цифрових платформ Громадянської мережі ОПОРА Анастасією Романюк. Read More
Сьогодні на Громадському радіо розповімо історію жінки, яка втратила харчове підприємство в Маріуполі, втім, відновила… Read More