Максим Курочкін: Я готувався до того, що треба іти добровольцем, коли Путін попре. Моє життя склалося так, що я довго жив і працював у Москві, розраховуючи на те, що допоможу там зробити прогресивний театр, який буде за демократію та людські цінності. Мені думалося, що я певним чином зможу впливати на те, що ця країна звільниться від своєї карми. Але цей план, як ми бачимо, не спрацював. Мій план на життя був розбитий. Виразити усе, що я відчуваю до тих людей, я міг лише одним способом — автомат і вперед.

У 2021 році я вже знав, що буде велика війна. Я маю історичну освіту. Жодних ілюзій щодо «Рашки» у мене не було. З початку 1990-х я писав п’єси, які так чи інакше обігрували цей конфлікт і давали невтішні пронози. Але я мав ілюзію, що ми проскочили — тоді у 1990-х. Думав, що є шанс бути тими, хто вижив.

Напередодні великої війни

Аліна Сарнацька: Що ви робили 23 лютого 2022 року?

Максим Курочкін: 23 лютого ми зі сценарною групою обговорювали розвиток кінопроєкту. 24 лютого, коли я почув вибухи, пішов наповнив ванну, і почав потихеньку збиратися. Бо наплічник не зібрав до того. Колись у 2014 році я обіцяв ТЦК, що прийду в перший день, коли все почнеться. Тому зранку ми перевірили сховище, натягали туди води, і я пішов до військкомату. Там я потрапив у невелику чергу. Людей 15 було у ній.

Я, як людина, яка служила ще за «совка», знає, що якщо ти вже зайшов у військкомат, тебе просто так звідти не випустять. Але цього разу було не так. Я прийшов до військкомату і кажу, що у мене там ще батьки, я не зібрався й мені потрібно ще кілька годин. Мені сказали, щоб я приходив, коли буду готовий. Цей елемент довіри мене вразив. Розумію, що не у кожного був такий досвід. І не з кожним так розмовляли. Мій досвід такий.

В армії

Аліна Сарнацька: Що ви робили наступні пів року в армії?

Максим Курочкін: 25 лютого я вже записався до лав тероборони. Отримав автомат. У першу ж ніч ми висунулися на рубежі, які мали захищати. Коли стала загроза захоплення Києва зменшилася, нас перекинули під північні рубежі. А потім я мав честь взяти участь у бойових ситуаціях у Луганській області у ролі командира відділення.

Аліна Сарнацька: Чому вас поставили командиром відділення?

Максим Курочкін: Я сержант. Тільки з цієї причини, мабуть. Нашою ротою спершу командував рядовий.

Читайте також: Посадка стріляла в мене, я стріляв в посадку — Максим Курочкін, драматург і військовослужбовець ТрО

Драматург на війні

Аліна Сарнацька: Як проявляється драматург, коли він стає командиром відділення?

Максим Курочкін: Я нічого не міг писати. І досі тільки відновлююся. Масштаб того, що відбувається зараз і того, що я побачив і пережив, грандіозний. Наразі я військовослужбовець. А мені на те, щоб писати, потрібен весь час. Тому робити це буду після «дембеля».

Аліна Сарнацька: Пізніше ви почали служити у військовій частині, яка займається медійними проєктами.

Максим Курочкін: Не так одразу. У мене було поранення. Смішне. Але і його не варто знецінювати. Це досвід. Свою маленьку краплинку крові я мав честь пролити за Україну. Мене дивує одне — де знаходять силу ті люди, які роблять це знову і знову. Мій мозок після стрілянини відновився десь через півтора року. Тільки тоді я вийшов на нормальний рівень складання літер у слова. Як люди роблять це постійно? Це грандіозний подвиг. Величезна подяка справжнім героям, які можуть не тільки бути військовими, а й писати. Знімаю капелюха.

Аліна Сарнацька: Чому часто буває, що ветерани війни починають писати або робити щось інше у творчості? Що їх змінює?

Максим Курочкін: Творчість — це справедлива форма існування. Це те, для чого ми прийшли у цей світ. Це гра. Ми з’явилися у цей світ грати. Коли-небудь ми побудуємо цивілізацію на принципах гри, і будемо нескінченно насолоджуватися цим.

Заради чого ви пішли воювати?

Максим Курочкін: Я пішов воювати, щоб не прийшли росіяни. Щоб тут не було крові, їхнього духу. Щоб наші міста були убезпечені від російського хворого світобачення. Щоб відбулася українська цивілізація у тих формах, в які я вірю. Щоб наповну реалізувався потенціал, який мають українці. Щоб ми дихали сильно, глибоко і творили чудову країну.

Мені пощастило. Я так чи інакше роблю те, що я б робив у цивільному житті. Я зараз в ТрО «Медіа». Разом із театром драматургів ми створили проєкт «Театр ветеранів». Це класна річ. Про російсько-українську війну мають розповідати люди, які взяли до рук зброю. І саме у форматі п’єси. Бо п’єса може швидко дійти до глядача. Робота над цим є терапевтичною.

Я — рядовий учасник цього проєкту. Завдяки колективу ми маємо можливість зайнятися у тому числі й театром. Не хочу використовувати слово «зброя». Це було б зброєю, якби цей театр був створений 30 років тому і якби ми накопичили наративи, які б допомагали нам тепер. Зараз це потенційно може претендувати, хоча б в якійсь історичній перспективі, бути допомогою тим людям, які тримають справжню зброю.

Аліна Сарнацька: Якщо зараз нас слухає актор чи драматург і думає, чи не піти йому в армію, що ви йому скажете?

Максим Курочкін: Якщо він не хоче Бучі у рідному місті, треба йти.

Попередні випуски подкасту читайте та слухайте ТУТ

Над подкастом також працювали:

Монтаж звуку — Ігор Онисенко
Обкладинка — Анастасія Рибакова
Текст — Ксенія Мінчук
Продюсерка проєкту — Ана Море

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту