Лейла «Сарацин»: Ні, у мене була абсолютно не профільна освіта: англійська і німецька філологія. Тобто я була несправжнім айтішником, а тепер я несправжня військова.

Аліна Сарнацька: І після цього ти долучилася до війська. В який день це було? Які були тоді події?

Лейла «Сарацин»: Це було 29 серпня 2022 року.

Аліна Сарнацька: А що ти робила з 24 лютого?

Лейла «Сарацин»: Пробувала потрапити до війська, паралельно вчилась літати на дронах і волонтерила.

Аліна Сарнацька: Бачиш, ти обрала розумний шлях. Не такий, як я, «дурацький». Ти навчилась і пішла. І як це сталося?

Лейла «Сарацин»: Це була багатоходовочка, тому що хотіла йти в піхоту, а мене не брали.

Аліна Сарнацька: А чому ти хотіла в піхоту?

Лейла «Сарацин»: У мене не було ніякої військової спеціалізації, військової кафедри. Тобто я не офіцер, не готовий танкіст чи артилерист. Як абсолютно непрофільна людина, я вибрала шлях піхоти. Мене не брали. І я зрозуміла, що там має бути якийсь поріг входу для жінок, треба чогось навчитися і з цим прийти.

Аліна Сарнацька: А що тобі говорили? От які слова? Мені просто сказали, що треба тільки кухарі й медики, якщо дівчина. А тобі?

Лейла «Сарацин»: У мене було багато спроб мобілізуватися. Говорили мені абсолютно різні речі: від того, що там людей достатньо, нікого не беруть до того, що не беруть саме жінок. Був момент, коли я проходила успішно декілька співбесід в підрозділі, а на момент вже оформлення документів «дізнавались», що я жінка.

Аліна Сарнацька: Чому ти так твердо вирішила, що робила стільки спроб? Що було основним аргументом?

Лейла «Сарацин»: Основним аргументом було те, що я не можу собі знайти відповідь на питання «што ви дєлалі 8 лєт». Мою дупу 8 років прикривали інші хлопці та дівчата, військовослужбовці, коли я жила собі своє життя, робила кар’єру, подорожувала і так далі. Тому вже пора включатись і так само йти до війська, а більшого знаку вже не було, чим повномасштабна війна.

Читайте також: Посадка стріляла в мене, я стріляв в посадку — Максим Курочкін, драматург і військовослужбовець ТрО

Про К-2 та Кирила Вереса

Аліна Сарнацька: Ти долучилась до групи К-2, до 54 механізованої бригади. Чому саме туди і як це сталося?

Лейла «Сарацин»: Це був перший підрозділ, який мене взяв по рекомендації, бо за мене поручився хороший знайомий. І я думаю, що це доля. Так мало статися. Я мала потрапити саме сюди.

Аліна Сарнацька: Я знаю, що ти любиш свого комбата, в хорошому сенсі цього слова. Тобто, поважаєш і любиш свій підрозділ.

Лейла «Сарацин»: Я справді безмежно поважаю свого комбата (йдеться про Кирила Вереса — ред.). Я його вважаю непересічним військовим лідером, абсолютно геніально мислить. Щоб це не здавалося, що це культ однієї особи, я дуже люблю можливості. У нашому батальйоні система цінностей взагалі сформована так, що якщо ти хочеш спробувати чи щось запровадити, тобі не треба проходити дев’ять кіл пекла. Тобі не скажуть, що не треба цього робити чи це нікому не треба.

Якщо мені хочеться спробувати певний тип озброєння чи ще щось, то мені дадуть цю можливість. Якщо говорити саме про мою галузь, то минулого року у нас був один екіпаж і один дрон, а за рік у мене з’явився взвод.

Аліна Сарнацька: Взвод людей, які літають?

Лейла «Сарацин»: Саме на важких бомберах.

Що робить бомбер?

Лейла «Сарацин»: Бомбер – дуже така класна багатофункціональна штука. Ним можна доставляти логістику, якщо вже зовсім безвихідь для піхоти, дистанційно мінувати, встановлювати мінні загородження, працювати по живій силі противника, по техніці, по артилерії. БпЛА несе достатньо серйозну вагу у порівнянні з FPV-дроном. Там декілька можна снарядів носити.

Про буденне життя екіпажу

Лейла «Сарацин»: У нас екіпажі поділені по різних завданнях. Хтось виїжджає на статичну позицію на дві доби, сидить там в бліндажику. Хтось виїжджає на ніч: суто поїхав, відпрацював та повернувся назад.

Якщо говорити про великі бомбери, то саме процес збирання і виїзду на позиції, є найбільш часозатратним.Я вважаю, що пілот не повинен жити на нулі. Тобто на мінімальній відстані, достатньо близько, щоб серед ночі могти виїхати на бойові достатньо швидко.

Ми живемо десь за 12 кілометрів від лінії бойового зіткнення. У нас немає світла. Ми не можемо самі заряджати батареї. Тобто ми веземо батареї в найближче місто, де є у нас ППД (пункт постійної дислокації — ред.). Люди там заряджають батареї. Нам передають.

Удень ми поговорили з екіпажем розвідки й коригування, вони надали цілі. Я вибираю цілі на екіпажі, хто що буде бомбіть. Ми починаємо під це підбирати боєприпаси, під кожен характер цілі, відбирати собі комплекти батареї, ремкомплекти, антени, наземні станції. Все це треба пакувати в машину. Я порахувала, що в середньому треба завантажити та вивантажити 200 кілограмів. А решта часу найпростіша — чіпляєш БК і летиш.

Попередні випуски подкасту читайте та слухайте ТУТ

Над подкастом також працювали:

Монтаж звуку — Ігор Онисенко
Обкладинка — Анастасія Рибакова
Текст — Христина Буцко
Продюсерка проєкту — Ана Море

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту