Андрій Захтей з дочкою, Суспільне
Гість — звільнений з російського полону політв’язень Андрій Захтей.
Андрій Захтей — український політв’язень. Відсидів шість з половиною років у колонії суворого режиму. Росіяни схопили його в окупованому Криму у серпні 2016 року і звинуватили у підготовці диверсій. Колишній в’язень після закінчення терміну за «диверсійну діяльність», у лютому цього року не міг одразу потрапити додому через бюрократію. Після звільнення в лютому його мали відправити до України, однак через війну цього не зробили та тримали в Центрі для іноземців у Ростовській області. Повернутися додому йому вдалося врешті тільки в червні цього року.
Андрій Захтей: Я приїхав в Київ, друзі мені допомогли лягти на реабілітацію в один зі шпиталів міста. Те, що я роблю на 100% — це здаю аналізи та проходжу крапельницю.
Це мені допомогли мої друзі. До мене з органів влади ніхто не дзвонив, не звертався ні до дружини, ні до мене, мовляв, приїдь, ми поможемо, ми кудись тебе положимо. Коли я потрапив на територію України, до мене такі пропозиції не надходили. А чекати я не маю коли, тому що мені треба ставати на ноги, у мене сім’я, діти, мені треба думати вперед.
Ігор Котелянець: Якась комунікація з Міністерством реінтеграції була, чи Центром розбудови миру, чи хтось намагався зв’язатися?
Андрій Захтей: Зі мною ніхто не намагався з Міністерства реінтеграції зв’язатися, ні з дружиною, наскільки мені відомо. Я просто сам бачу, як дружина неодноразово (вже я був в Україні, в Золочеві) дзвонила, не могла туди добратися, ні на один телефон додзвонитися, який їй давали, і який був в тих документах. Вона навіть підтверджена, як дружина політв’язня, комунікації ніякої. Єдине, що зі мною, хто в месенджері спілкувався, то привітали з поверненням (ні більше, ні менше). Нікого я конкретно не бачив, ні з якими пропозиціями до мене ніхто не підходив.
Ігор Котелянець: Андрію, розкажіть, як же ви добиралися? Ваш шлях в Україну був дуже тяжкий і довгий, попри те, що звільнили вас в лютому.
Андрій Захтей: Значить, 10 лютого 2023 року я звільнився з ЄПКТ. Вийшов до останніх дверей, там мене зустріли місцеві ФМСники з охороною, посадили в машину і повезли в Ростов.
Можна сказати, що я на свободі побув, якщо це можна називати свободою, 8 годин.
Я проїжджав якраз по останній смузі автошляху, де його зносили, намагалися доробити. Ми дуже помаленьку їхали, тому що там швидкість обмежена. Що здивувало на ньому? Чесно кажучи, здивувало те, що перевірка гірша, ніж коли ти виїжджаєш за кордон. Усі виходять з машини, однозначно, йдуть через метал, потім сідаєш назад в машину і тоді вже виїжджаєш на міст.
Потім доїхали ми до Ростова. Чесно кажучи, коли тебе привезли в поле 20 кілометрів від Ростова, щоб ви розуміли, про що йдеться, стоїть просто в полі будівля, огороджена величезним забором. По-простому для мене то є тюрма. Три периметри зроблені, вежі стоять, все, як в Росії кажуть, все як ми любили. Зайшов туди, — повний обшук. Я багато в тюрмах РФ побував за цей термін. Центр, який називається «гостиничний двор», здивував тим, що ти по території рухаєшся в наручниках.
Слухайте також: Пройшла фільтрацію, щоб поїхати на пошуки чоловіка в окупований Донецьк — дружина цивільного полоненого Альона Кобилівська
Анастасія Багаліка: А наручники навіщо?
Андрій Захтей: Питання це мене одразу здивувало, я кажу: «У чому справа?», а він каже, що «Так положено, в нас такі правила». Думав, через те, що я такий, але потім вже, як я виявив, це постійно.
Заводять на карантин, сидиш там на карантині приблизно днів 5-6 (це залежить від того, коли хтось надумає тебе відвезти в Таганрог на флюорографію, так звану, така процедура). Просидів там, привезли в Таганрог, зробили флюорографію, відвезли назад. Це все роблять прості міліціонери.
Привезли назад і тебе переводять в жилий корпус. Заходиш в жилий корпус і тут я, чесно кажучи, прозрів.
Тебе заводять в камеру, позаду тебе закриваються двері, закривається решітка. І от у тій камері, ну так, в середньому по 5-7 людей. Перший поверх, то є люди, які звільнилися з місць позбавлення волі. Другий поверх — то ті, кого наловили на будівельних майданчиках, чи на базарах, кого де. Ну все, посадили й сидиш. Виходиш два рази в день на прогулянку по 15 хвилин. У такий невеличкий дворик. І ще вранці виходиш на сніданок, в таке невеличке приміщення, в обід і на вечерю.
Мене привезли 11 лютого, і звідти я виїхав рівно через 4 місяці. День у день.
Коли ми всі документи підготували на то все, щоб мене не продовжувати (утримувати — прим. ред.), бо нема чого, на суді виникає така причина. Вони пишуть в документах, що вони дають запит ФСБ Ростовської області. Адвокат судді говорить: «Звернімо увагу, хоч почитаємо запит». Ну і суддя просить прокурора, «бумагу покажіть». А її нема. Ну от нема просто.
І суддя каже: «Три місяці я не даю, я вам даю частково півтора місяця, я думаю, вам вистачить, щоб його вивезти. Не вивезете, просто більше сюди документів не подавайте, я його продовжувати не буду». Ну він прекрасно розумів, хто я такий, йому не хотілося, щоб про нього десь там писали, що він поганий суддя, чи щось там неправильно робить.
Читайте також: Мого чоловіка здали колеги зі школи, з якими ми працювали понад 30 років — дружина цивільного полоненого Костянтина Струка
Андрій Захтей: Хвилювання були до самого латвійського кордону. Я завжди чекав якогось підступу з їхньої сторони.
За три місяці довели, що я все-таки громадянин України, просто надрукували, що вони то все робили. Довели все, в мене так якби проїзний квиток, скажімо так, білого паперу, що я громадянин України для російських прикордонників був.
Ну і приходимо ми на кордон, ну і там прикордонна служба ФСБ забирає всі документи, ну і все як завжди — три години. От я стою три години, я не розумію, що буде далі. Ви можете собі уявити, що я собі в голові накрутив, що зараз мене або вернуть, або ще щось придумають, або ну все, що завгодно.
Дякувати Богу, вони виходять, правда, не віддали мені довідку про звільнення, віддали тільки от цей мій український старий паспорт. Я так зрозумів, надії на то, що мене Латвія пропустить, мало. Бо вони кажуть: «Ну зараз ти точно розумієш, що тебе пропустять?».
А вони не знали, що я маю з собою копії всіх документів, які в мене були протягом мого терміну. Я мав всі їх з собою в такій сумці, заховані, на друге дно. Я його відкрив, дістав звідти всі копії, всі рішення, даю йому, латвійський прикордонник подивився, каже: «Секунду».
Пішов, перетелефонував, каже: «Йди, тебе там чекають». Ну от я вже прийшов на центральну митницю в Латвії, там стояли наші представники України з посольства, за що я їм дуже вдячний. Зі мною одразу зідзвонився пан Кононенко (представник омбудсмена Дмитра Лубінця — прим. ред.).
Переїхали в Польщу, на польській стороні мене вже чекали хлопці з ДМС нашого. Я сів до них в машину і переїхав в нашу прикордонну службу, ну, а далі ви вже бачили, що є в інтернеті, там вже зустріч з сім’єю, з братом своїм.
Читайте також: «Ви не маєте права захищати інтереси свого сина»: як в Росії приховують інформацію про полоненого студента
Андрій Захтей: Коли я заїхав в кримський табір, то було одне, коли я звільнявся — то небо і земля. Я заїхав — це 2018 рік, ви самі прекрасно знаєте, що я ходив з тризубом на грудях у футболці. А коли вже ближче до 20-го року, коли з материка приїхали працівники з різних колоній перефарбовувати табір в червоний, то все кардинально змінилось.
Я був злісним порушником режиму, приїхав один працівник з Архангельська, просто подивився справу і сказав: «Що він робить нагорі?». І він мене спочатку в ПКТ, ПКТ, ПКТ, і потім ЄПКТ до дзвінка, і все, просто практично на два роки закрив.
П’ята ранку в тебе прищіпаються нари, о дев’ятій ранку вони відщіпаються від стіни. Ти цілий день на ногах (ти хіба виходиш просто за матрацом, забрав матрац), а цілий день ти на ногах в камері на чотири людини.
Нас сиділо троє, потім хлопці піднялися вже, в них закінчився термін, вони піднялися в житлову зону, хто поїхав до себе на табір, ну і до кінця терміну три місяці я просидів один.
Ігор Котелянець: Андрію, а чи оця от компанія вагнерівська з набору ув’язнених на війну, чи вона доходила до Криму?
Андрій Захтей: Звісно, що доходила. Але наскільки мені відомо, зі старого режиму у Сімферополі у них та акція не дуже сильно вийшла, тому що, хай там як, розумієте, воно все одно не до кінця російське. Як би не було, там сидять зеки, які сиділи при Україні. Є ті, які досі сидять, є такі, які там по другому-третьому разу заїжджають в ту колонію.
Як би не було, все одно, відголос України, як були, так і є, тому що всі кажуть, при Україні було легше набагато сидіти, ніж зараз. Зараз давлять режимом, вони просто все перекручують на свій лад.
Андрій Захтей: Чесно кажучи, я вам правду скажу, я ще досі точно не вірю (у звільнення — прим ред.). Все помінялося, то роки, 7 років майже, то немало, розумієте, дитина виросла, для мене взагалі був шок, я лишив її піврічною дитинкою, а вона закінчила вже перший клас. І дружина, і батьки, все на кучу, все так, якось воно… Емоції, ти розумієш, що ти на свободі… Але я помічаю, що я йду містом, на мене хтось раз звернув увагу, на мене хтось дивиться, все, я вже дивлюся з підозрою. Ну, поки мене не відпустило, скажімо так.
Ігор Котелянець: Коли держава тільки починала опікуватися родинами політв’язнів, пішли якісь дивні проблеми і дивні маніпуляції: вас то визнавали, то не визнавали. І от коли ми запитували, а чому ж не визнають, то одна з причин, про яку я чув — це те, що років п’ять тому, колись виступив Антон Геращенко з якоюсь інформацією, що Захтей насправді не такий вже і проукраїнський. Потім виявилося, що Захтей є на сайті «Миротворець».
Андрій Захтей: Я не знаю, чесно кажучи, для чого це було зроблено, тому що на сьогодні мене немає в «Миротворці» ніякому. Сказали, що я там був на якомусь Антимайдані. То відкрийте прикордонслужбу України, подивіться, коли я виїхав, і сьогодні я заїхав. Я не міг фізично бути присутнім на якихось Антимайданах.
Цей вкид тоді зіграв велику роль, на те, що так проти мене, а так їм на руку, вони мені прийшли та показують: «А от дивись, що про тебе пишуть».
Ігор Котелянець: Ну тобто інформація про якісь антиукраїнські настрої Захтея після 2014-го року, вона не відповідає дійсності, правильно я зрозумів?
Андрій Захтей: Ну правильно розумієш, тому що, наприклад, я деколи відкриваю Facebook і дивлюся, а в мене 5 сторінок, яких я не робив, якісь мої фотографії, там хтось щось пише, якихось там друзів набирають. Думаю, звідки це взялося, і сам туди даю запит, щоб мене прийняли в друзі, і мене одразу блокують.
Читайте також: Держава має вирішити, як повертати політв’язнів, у яких у Росії чи Криму закінчилися терміни «покарання» — дружина Геннадія Лимешка
10 серпня 2016 року ФСБ Росії повідомила, що в ніч на 7 серпня в анексованому Криму затримали групу «українських диверсантів», які нібито готували теракти на півострові.
Затриманих деякий час утримували в московському СІЗО Лефортово, після – повернули до Криму. Влада України заперечує російські звинувачення на адресу українців і назвала їх «провокацією» російських спецслужб. Російські спецслужби заявляли, що Євген Панов (український громадський активіст, засновник організації з підтримки колишніх учасників війни з Росією, брат ведучого програми «Звільніть наших рідних» Ігоря Котелянця. Був засуджений до 8 років колонії суворого режиму. Звільнений 7 вересня 2019 року в ході обміну полоненими між Росією і Україною — прим. ред.) і Андрій Захтей були членами «групи диверсантів», яка нібито планувала здійснити теракти на об’єктах туристичної та соціальної інфраструктури півострова. Імена усіх чоловіків, що проходили у справі: Євген Панов, Андрій Захтей, Редван Сулейманов, Володимир Присич, Дмитро Штибліков, Олексій Бесарабов, Володимир Дудка, Гліб Шаблій, Олексій Стогній.
Натомість кримська правозахисна група заявила, що громадяни України, затримані в Криму в період з серпня по листопад 2016 року по справі так званих «українських диверсантів», позбавлені волі за політичними мотивами з порушенням фундаментальних прав і свобод і є політичними в’язнями.
У березні 2017 року обвинувачений у справі «українських диверсантів» Андрій Захтей написав заяву з проханням позбавити його російського громадянства, отриманого у 2014 році в Криму. У липні 2017 року Андрій Захтей був змушений відмовитися від адвокатів і уклав досудову угоду зі слідством. У 2019 році Андрій Захтей написав Володимиру Путіну прохання про помилування, але його не задовольнили.
Ця програма виходить за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля та Громадського радіо і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS