Анастасія Багаліка
Ігор Котелянець
«Удари по тилу росіян в останні дні й тижні засвідчують, що допомога вже надходить» — Лакійчук
3 год тому
Мого чоловіка здали колеги зі школи, з якими ми працювали понад 30 років — дружина цивільного полоненого Костянтина Струка
Прикордонні села на Харківщині були окуповані одразу після повномасштабного вторгнення. Лише через деяких час окупанти дозволили виїжджати жінкам, дітям і людям з інвалідністю. Сільський вчитель фізкультури Костянтин Струк залишився в селі, і через наклеп колег зі школи був викрадений окупантами. Що наразі відомо про його долю?
Гості1
Костянтин Струк — цивільний заручник росіян, вчитель фізкультури з прикордонного села на Харківщині. Родина Костянтина, його дружина і син, були з ним в окупації, але в серпні 2022 року знайшли можливість виїхати. Костянтин залишився вдома. За кілька днів по тому до нього прийшли росіяни. Вони мали списки українських вчителів, які відмовилися співпрацювати з окупантами, і прийшли шукати саме цих людей. З 14 серпня 2022 року Костянтин перебуває у полоні, де саме його утримують — невідомо.
Гостя студії — Оксана Струк, дружина цивільного заручника Костянтина Струка.
24 лютого ми прокинулися від вибухів, які сприйняли за грім…
Оксана Струк: 24 лютого ми прокинулися від вибухів, які ми спочатку сприйняли за грім. Але який грім у лютому під час морозу та снігу? Швидко одягнулися, вийшли на вулицю і зрозуміли, що це обстріли. Білгородська область від нас за 2-3 км, Шебекінський район, місто Шебекіно, і звідти обстрілювали наші мирні міста і села.
- 24 лютого нас обстрілювали з Шебекінського району
Ми швидко зібрали речі. Декілька разів спускалися у підвал, тому що обстріли були дуже потужними, а десь о другій половині дня вже зайшли російські колони — йшло все озброєння, яке тільки можливо. Вони їхали і їхали, день, другий — рахунку їм не було. У вікна ми не виглядали, тому що одного разу вони зупинилися і направили свою зброю на наші вікна. Тоді ми пережили навіть не паніку, а страшний жах. Велика зброя і пушка направлена у вікна. Ми потім цю техніку бачили вже на Хрещатику.
Зрозуміло, що на роботу в школу ми вже не їздили. Ми — сільські вчителі, викладаю історію, а Костянтин — фізкультури.
- У вікна ми не виглядали, тому що одного разу вони зупинилися і направили свою зброю на наші вікна
Вчителів почали шукати влітку…
Оксана Струк: Вчителів почали шукати в кінці літа. Нам оголосили, що буде російська школа і російські програми. Нашому сину тоді було 17, але от-от повинно було виповнитися 18, і ми замислилися про те, що його треба якось вивезти, тому що чоловіків від 18 до 60 років не випускали.
Єдиний шлях, яким можна було потрапити до Харкова, це Печенізька дамба, бо Салтівська дамба була зірвана у перші дні окупації. Цю дамбу потрібно було переходити пішки. Коли ми йшли, нас почали обстрілювати. А там йшли жінки, діти, похилі люди.
Рішення про виїзд далося дуже складно, бо це означало забрати одного, а залишити іншого.
14 серпня чоловік не вийшов на зв’язок…
Оксана Струк: Це була неділя, 14 серпня. Ми вже з сином були в Києві. Кожного дня до того чоловік дзвонив, адже набрати міг тільки він. Зв’язку тоді вже не було, треба було шукати якісь місця, де ловив зв’язок у роумінгу.
14 серпня мені подзвонили і сказали, що по всіх вчителях їздять озброєні росіяни у військовій формі й опитують людей. Я тоді дуже злякалися за чоловіка. І у той день він вже не вийшов на зв’язок.
У понеділок зранку мені подзвонив брат, який залишався в селі, і сказав оці два страшних слова, що Костю забрали.
Читайте також: «Ви не маєте права захищати інтереси свого сина»: як в Росії приховують інформацію про полоненого студента
«Я знаю, хто на нього направив…»
Оксана Струк: Ми знаємо кожного і кожну. Знаємо чоловіка, який сам поїхав у російську комендатуру і сказав про Костю, а також колег по роботі. У першу чергу, це новопризначена «директорка» школи, яка пішла на співпрацю з окупантами. Я не знаю, за що його можна було забрати. Ми розуміли, що ми в окупації, тому не займалися жодною діяльністю, яка могла б викликати в окупантів агресію. Можливо, хтось у школі почув якісь наші фрази щодо ситуації. Але ми 30 років пропрацювали в одній школі, ми — колеги, сусіди! Хоча «директорка» школи з 2014-го року висловлювала проросійські погляди, вона підтримувала дії окупантів на Донбасі.
На початку вересня ця «директорка» втекла разом зі своїми прибічниками. Але не зі всіма.
«Мого чоловіка перший час тримали у катівні Вовчанська»
Оксана Струк: Усіх затриманих вивозили у Вовчанськ. Там є агрегатний завод, з якого окупанти зробили катівню. Також були підвали у відділку поліції та на фабриці взуття. Коли ЗСУ звільнили наші території й поліція увійшла в ці будівлі, нікого там вже не було. Росіяни всіх полонених забрали із собою. Можливо, це сталося у двадцятих числах серпня. Мені подзвонили 28 серпня і сказали, що Кості у Вовчанську немає, можливо, вивезли у Куп’янськ. Сказали: «Там довго не тримають, скоро відпустять». І тут стрімка деокупація. Ми почали чекати. Думали, що людей випустили. Але проходили дні, тижні, місяці….
Читайте також: «Маю надію, що навіть якщо РФ і не підтвердить полон моїх рідних, їх все одно обміняють» — мати і дружина полонених
Російська сторона підтвердила, що Костянтин Стук перебуває у полоні
Оксана Струк: 30 листопада пролунав дзвінок. Представилися з Національного інформаційного бюро і повідомили, що Міністерство оборони Росії через Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердило, що мій чоловік перебуває у полоні. Потім на поштову скриньку мені прийшов офіційний лист про це. Це також підтвердили представники МКЧХ, які мені телефонували особисто. Коли я спитала, чи бачили його, у якому він стані, мені відповіли, що вони не мають такої інформації.
Наші структури також не надавали мені інформації про те, де саме перебуває мій чоловік.
«Окупанти шукали не тільки мого чоловіка, а й сина…»
Оксана Струк: Якби ми залишилися в окупації, я б зараз шукала не тільки чоловіка, але й сина, бо його теж шукали. Я не знаю, для чого. Йому телефонували друзі й казали, що тебе шукають озброєні росіяни. Пізніше ми дізналися, що до медичного коледжу у Вовчанську, де вчився мій син, приходили також військові та збирали списки юнаків від 16 до 19 років. Можливо, вони їх збирали для примусової мобілізації.
Читайте також: У СІЗО Сімферополя в’язнів годують водою і хлібом — сестра цивільної полоненої Ірини Горобцової
«Вчителі, які погодилися працювати з росіянами, зараз спокійно працюють в українських школах»
Оксана Струк: Під час окупації у школі відбулася педагогічна нарада. Нас зібрала директорка школи, яка потім звільнилася, і сказала, що її примушують скласти списки тих, хто буде працювати з окупантами, а хто не буде. І достатньо людей погодилися на цю співпрацю. Після деокупації села деякі не виїхали з росіянами, а залишилися. Зараз вони просто живуть, деякі поводять себе зухвало, а деякі навіть працюють в харківських школах.
Ця програма виходить за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля та Громадського радіо і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
