Бійці 44-ї артилерійської бригади Віталій та Єгор потрапили у полон 25 лютого. Фото і відео з їхнього перебування у полоні потрапили родичам, але військові частини не поспішають міняти їх статус зі зниклих безвісті на військовополонених. Про їх долі поговорили із сестрою и мамою полонених — Наталія і Юлія.
Довідка: 44 артилерійська бригада імені гетьмана Данила Апостола — у складі артилерійських військ ЗСУ, постійно дислокується у місті Тернопіль та належить до оперативного командування «Захід». Єгор і Віталій, про яких ми сьогодні говоритимемо, потрапили у полон 25 лютого 2022 року на другий день повномасштабної війни на Київщині біля Іванкова. Росіяни переправили полонених у місто Гомель в Білорусі, а потім розділили.
Юлія: Мій син з дитинства міряв стати військовим, він до того йшов цілеспрямовано. І у 2016-му році він свідомо вступив у Львівську академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. У 2020-му році він був найкращим офіцером випуску. Коли постало питання, куди піти працювати, він обрав 44-ту окрему артилерійську бригаду та почав там працювати на посаді командира батареї 8-го дивізіону 3-ї роти.
Із початком повномасштабного вторгнення, 24 лютого, мій син зі своїми побратимами вирушив на бойове завдання. З ними були ще 15 його підлеглих. Хлопці вирушили у бік Києва, але на трасі вони відстали від основної колони. Коли вони її наздоганяли, то, на жаль, натрапили на колону російської техніки. І, оскільки під час цих всіх подій не зовсім було скоординовано дії різноманітних підрозділів, наші дві машини арт установок потрапили на російську колону техніки. Хлопцям не було іншого вибору і їх взяли у полон.
Їх пересадили до російської машини у кузов і повезли на аеродром Антонова. Коли почався артобстріл, хлопців вибуховою хвилею викинули з машини. Вони отримали поранення різного ступеню: у когось була контузія, хтось обгорів. Мій син перебував без свідомості під палаючою машиною. Його побратим Микола витяг його з тієї машини і врятував йому життя.
Наскільки мені відомо, Микола відтягнув його до якогось ангару, який розташований на території аеродрому Антонова, і близько доби вони там переховувалися. Там їх знову знайшли російські окупанти і приєднали до основної групи військовополонених.
Після того їх переправили на територію Білорусі і Єгора там прооперували. У нього відкритий перелом, роздроблена п’ятка, осколкові ураження верхніх і нижніх кінцівок, контузія.
Наскільки мені відомо, всіх побратимів роз’єднали.
Звідки мені про ц стало відомо? Мені телефонували п’ять чоловік, які перебували з моїм сином у Курському СІЗО №1. Люди, які перебували з ним у камері, так, по крупинкам, передавали мені цю інформацію.
Також мені розповідали, що у цьому СІЗО застосовуються тортури, моральне і фізичне знущання, хлопці не доїдають.
Останній дзвінок мені був 1 грудня, і є відомості, що мій син Єгор і надалі перебуває у курському СІЗО №1.
Наталія: Мій брат останній раз виходив на розмову 24 лютого 2022-го року. То було о 18:00 годині вечора, і тоді він повідомив, у якому напрямку вони рухаються. Він сказав, що дуже гаряче, і можливо, з ним не буде зв’язку два-три дні. Кожного дня я телефонувала — він слухавки не брав або збивав.
27 лютого я подзвонила командиру 2-го дивізіону і запитала, що сталося з Віталієм і його побратимами, на що отримала відповідь, що вони зараз перебувають у дуже гарячій точці і там немає зв’язку. А коли вони виконають своє бойове завдання, він обов’язково вийде на зв’язок.
28 лютого я знову зателефонувала командиру і він мені сказав, що зв’язку немає ні з ким, не тільки з Віталієм, а із цілою батареєю. Водночас він дав мені номер телефону якогось Івана, сказавши, що той знає більше. Я зателефонувала тому Івану, і він мені відповів, що все добре, вони виконують бойові завдання, у них немає зв’язку. 2 лютого — та сама відповідь у Івана. 3 лютого — теж. Я відчувала, що щось не те. Він у свою чергу дав мені номер заступника командира і старшого лейтенанта.
Я набрала заступника командира, запитала, що хочу знати, де мій рідний брат, а він просто вимкнув телефон. Я набрала молодшого лейтенанта, запитала його, чи він знає щось про Віталія, а він мені відповів: « У мене такого немає. Я піду попитаю, хто це такий». І по сьогодні — тиша.
11 березня мене набрав заступник командира Віктор, який сказав, що потрібно негайно прибути у військкомат, де я отримаю всі інформацію. У військкоматі нам зачитали, що під час виконання бойового завдання з хлопцями обірвався зв’язок і вони безвісти зниклі.
12 березня я зателефонувала до побратима Віталія — Володимира. Він передзвонив ввечері і сказав, що Віталій і всі побратими перебувають у полоні, що про це прийшло офіційне підтвердження.
18 березня я розмовляла з командиром частини, який підтвердив, що дійсно хлопці у полоні, що він всі дані надав, чекайте на обмін. Але по теперішній час наші рідні сидять у полоні і над ними знущаються.
Юлія: Нам аргументують тим, що наші хлопці не потрапляють на обмін, тому що вони — артилеристи, а артилеристів неохоче віддають на обмін. Але я вважаю, що це не досить достовірна інформація, тому що на обмін потрапляли бійці із 43-ї артилерійської бригади та інших бригад.
Також щодо мого сина, мені аргументують тим, що мій син — офіцер, а офіцерів складно обміняти. Але, як показала практика крайнього обміну, обміняні були 33 офіцери.
Коли я подзвонила у Координаційний штаб і запитала, чому жодної людини із 44-ї бригади і досі не обміняні, мені повідомили, що представники військової частини не йдуть на співпрацю: не надають загальну інформацію по зниклих безвісті і полонених, не надають цільову інформацію по хлопцях і дівчатах.
Тому достеменної причини, чому наших рідних із 44-ї бригади не обмінюють, ми не знаємо. Але сукупність всіх причин призводять до того, що наші хлопці до сих пір перебувають у полоні.
Юлія: З 3-го березня мені почали дзвонити з російських номерів, я відбивала. Потім почали приходити повідомлення у соцмережі: «Мама, возьми трубку, это Игорь». Я знаю, що моя дитина ніколи себе так не називала. Я взяла слухавку і мені сказали, що мій син у полоні: «Матушка, не переживай, твой сын живой, он у нас в плену».
Я звернулася до Львівської академії Сухопутних військ, де мені обіцяли допомогти. Буквально за півгодини мені прислали фото, де мій син лежить на ношах поранений і йому надають першу допомогу. Я одразу скинула це фото у військову частину, на що мені задали питання: «А ви впевнені, що це він?». Я їм кричала в слухавку, що я впевнена на 200%, що це моя дитина.
8 березня у мене з’явилося відео з російських Телеграм-каналів, де мій син дає інтерв’ю. Росіяни пишалися тим, що це офіцер, що він, мовляв, прийняв правильне рішення і добровільно здався у полон. Але я розуміла, що моя дитина так зробити не могла, тому що я розуміла, що для нього означає офіцерська гідність та честь.
Я надіслала ці відео у військову частину, де їх знову піддали сумніву. Тоді я почала розсилати їх у «Червоний хрест», у Координаційний штаб, у НІП, і у кінці березня мій син був зареєстрований в абсолютно усіх базах. Крім того, я звернулася до юристів, які дали офіційне запрошення у НІП, СБУ, Об’єднаний центр, МКЧХ, і відповідь юристу прийшла про те, що мій син дійсно перебуває у полоні. Всі ці документи я надала у військову частину, і вони, напевно, єдиному Єгору змінили статус зі «зниклого безвісти» на «перебування у полоні».
Читайте також: Мені сказали, що мій чоловік загинув, але я не повірила і згодом змогла підтвердити, що він у полоні — дружина військовополоненого
Наталія: У нас немає офіційного підтвердження. Представник «Червоного хреста» сказав, що він є у полоні, але вони не були біля нього, не перевірили його, тому не можуть надати офіційний лист підтвердження.
Росіяни його теж не підтверджують. Є відео, фото, що він у полоні.
Перше його відео я побачила 2 червня у соцмережах. Я подзвонила заступнику командира, а він сказав: «Ну і що? Є, так є».
У серпня ми побачили фото у одному з Телеграм-каналів, на яких мій брат у полоні. І 8 жовтня мені скинули відео у месенджер зі словами: «Упізнаєте свого рідного?». Там був Віталій. На відео його били та знущалися над ним.
Ми знову телефонували у частину, але там все одно не змінили статус, він так і рахується безвісти зниклим. І я не знаю, чому так. Коли ми надали докази і фото у військову частину, нам взагалі сказали: «Ваш брат — дезертир». Так довели маму тією розмовою, що у неї був передінфарктний стан.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS