Ігор Котелянець
Анастасія Багаліка
Херсон звільняли як концтабір — український історик, очевидець подій
«Про те, хто вижив усупереч кривавому терору…». Окупація Херсона очима тих, хто був всередині. Нещодавно світ побачила книга «Сни про Херсон», яка розповідає про окупацію міста.
Гості1
Про те, що описує книга, ми поговорили у черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» із її автором — кандидатом історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту історії та археології Балтійського регіону у Клайпедському університети (Литва) Артемом Петриком.
Артем Петрик — кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону у Клайпедському університеті (Литва). Став свідком та активним учасником подій у період російського вторгнення і окупації Херсона. Пережите описав у книжці «Сни про Херсон». Як ідеться в анотації, це «книжка про подвиг і малодушність, про спротив і розправу, про відчай та надію, про останні передсмертні листи та вільні сни в неволі, про тих, хто мріяв, але не дожив, і про тих, хто вижив усупереч безжальному кривавому часу, хто, попри терор окупантів та крики катівень, вірив у визволення і не здавався, не зрадив друзів і принципи — не зрадив Україну».
Як створювалася книга в окупації?
Артем Петрик: Я б її відніс до документальної прози, адже значна частина книжки творилася на основі мого щоденника, який я вів в окупації. Сам щоденник вівся на різних носіях, зокрема, на паперових — різноманітні записники, навіть обривки газет, в залежності від місця, у якому я перебував. Я пережив у Херсоні всю окупацію — від першої хвилини до останньої, вісім місяців і тринадцять діб я пробув там весь цей строк. Бо інакше не можна назвати це, окрім як відбуття строку у концентраційному таборі, який влаштували рашисти.
Я писав щоденник з другої половини березня і до другої половини серпня. Вже на осінь я почав літературно обробляти тексти у формі оповідань і створювати збірку. Остання крапка була поставлена вже після визволення.
Насправді, якщо відкрити книжку, то там по контексту і емоційному наповненню зрозуміло, що ці оповідання писалися в різних станах, і по передостанньому оповіданню зрозуміло, що це було прощання. Я не знав, як моя доля складеться.
Від початку окупації я очікував смерті.
І якщо б мене не стало, ця книжка вийшла б у Литві, бо в один з моментів, коли був інтернет, мені вдалося передати рукопис своїм друзям у Литві.
Але так відбулося, що я вижив, і не просто вижив, а побачив звільнення міста Херсон 11 листопада.
«Якщо б цей рукопис потрапив до рук ворога, мій кінець був би страшний…»
Артем Петрик: Якщо б цей рукопис потрапив до рук ворога, мій кінець був би страшний. А ще враховуючи, що я історик і маю чітку проукраїнську позицію, то уявити собі фінал було страшно. Адже для ворога історики та журналісти — одні з головних цілей, тому що у їхній парадигмі не існує незалежної преси чи незалежної науки. А ще я є співробітником литовського інституту, і цей факт робив мене, безумовно, м’яко кажучи, ворожим елементом для них.
Як опинився в Херсоні у момент окупації?
Артем Петрик: Незадовго до початку повномасштабного вторгнення я повернувся з Литви на батьківщину у Херсон, де проживають мої батьки. Я приїхав побачитися з рідними і дописати книжку, яку я писав на той момент. Я взагалі спеціалізуюся на військовій історії країн Балтії, історії українсько-литовських стосунків. І Херсон для мене уявлявся як тихе, спокійне, рідне місце, де можна закінчити роботу.
Я прекрасно пам’ятаю, як за добу до початку бойових дій, я, як і завжди, робив пробіжку містом у бік Антонівського мосту, і розмовляв по телефону з видавцем про те, як буде називатися книга. І чомусь зайшов на міст, хоча я на нього так цілеспрямовано давно не ходив, та подивився на лівий берег. Мене охопила така тривога, був якийсь містичний стан — я відчув неприємний подих. Потім ми всі зрозуміли, що це був подих смерті.
Читайте також: «У відповідь на «Добрий вечір» бабуся заплакала і кинулася нам в обійми»: військовий про звільнення Ківшарівки
Перші дні повномасштабного вторгення
Артем Петрик: У книзі я описую психологічний стан містян, у якому вони перебували 24 лютого. Він був аномальний шоковий. З таким до цього моменту ніхто не стикався. Люди плакали, ридали, билися в істериках коло банкоматів чи у чергах за хлібом. Один яскравий приклад: у дівчини, яка перебувала у стані психозу, просто випадало волосся з голови, коли вона проводила руками по ньому. Це було 1 березня.
Як відбулося для нас 24 лютого? Бомбардування і нуль інформації. Ми знали, що наші дають відсіч на сході, ми знали, що ворог, скоріше за все, може вдертися з півдня, але нуль інформації про те, що відбувається на Перекопі. І лише за декілька годин з’явилася інформація про те, що взята Іванівка на лівому березі. Потім проходить зовсім небагато часу і кажуть, що окупанти в Олешках. Як так? Всі були впевнені, що замінований Перекоп і підступи до Херсонщини з півдня, і коли вже по обіді ворог розмістився на мосту, у всіх був повний шок. Ніхто не вірив у таку ситуацію.
Далі з в’являється інформація, що хлопці з 59-ї бригади дають бій. Вони відбили ворога з мосту, перейшли навіть на протилежний берег, але вони прикривали відступ наших частин. З’явилися добровольці з містян, які пішли допомагати ЗСУ захищати Антонівський міст. 24, 25, 26 лютого точилися криваві бої за міст, а після цього було затишшя. Тоді наші частини відступали на Миколаїв, а ворог трасою М14, яка йшла навколо міста Херсон, готувалися заходити до міста.
Але що відбувається в реальності, ми не знали. Люди з 28 лютого по 1 березня говорили, що треба виходити, треба ставити протитанкові «їжаки», палити шини, тільки аби Херсон не чекала доля Криму. Ніхто в реальності не знав, яка ситуація. А от 1 березня наступив останній акт цього першого тижня війни, як казали мої литовські колеги — «херсонські Крути». Це розстріли у Бузковому парку, коли хлопці з тероборони спробували зупинити техніку ворога, хоча самі були озброєні лише стрілецькою зброєю і коктейлями Молотова. А потім все місто і весь світ побачили розірвані тіла цих хлопців.
Тому у моїх литовських колег і з’явилася аналогія з Крутами. Не тільки тому що була жертва вчорашніх цивільних людей, які заради України пішли на смерть, а й тому, що оборона моста і оборона міста на декілька днів затримала ворога і дала можливість підготуватися Миколаєву. А порятунок Миколаєва означив порятунок Одеси і взагалі — півдня та Молдови. Багато в чому Молдова завдячує збереженню своєї незалежності через те, що Херсон опирався в ці критично важливі декілька днів.
Далі настала окупація…
Артем Петрик: Я пам’ятаю, що практично одразу після того, як ворог розстріляв місто, адже не тільки у Бузковому парку гинули люди, а й використовувалася артилерія, САУ, які гатили по місту через спротив людей, ворог зайшов у місто піхотою і бронетехнікою. Людей розстрілювали на вулицях міста — і у машинах вбивали, і чергами в спину. 1 березня ходили чутки про сотні загиблих за перший тиждень.
Незважаючи на це, 2 березня люди почали виходити на спротив. І з дня на день цей спротив тільки наростав. 5 березня весь світ зафільмував момент, коли поліцейський у цивільному застрибнув на російську бронетехніку і розмахував українським прапором.
На мітинг 13 березня, який вважається найчисельнішим, люди вийшли не тільки з прапорами на держаках, а й були розгорнуті полотнища. 13 березня мітинг був дуже символічним, тому що 13 березня — це день визволення Херсона від нацистів. Тоді росіяни біля вічного вогню вперше засвітили своїх колаборантів. І вони тією кількістю людей хотіли зробити картинку, що так місто вітає окупантів, але місто тоді вийшло на мітинг. І люди не тільки зібралися на площі Свободи, а й пішли вулицею Перекопською якраз туди, до Вічного вогню. Окупанти вистроїли колону з техніки на цій вулиці, але херсонці і цього не злякалися. Тобто, будучи беззбройними, люди підходили впритул до окупантів і говорили все, що вони про них думають. Я думаю, що росіяни не чекали такого від міста, до якого вони до того ставилися, як до більш-менш лояльного. А в реальності місто показало свою проукраїнськість. Після цього вони зрозуміли, що вони на чужій території.
«Я розумів, що до мене можуть прийти….»
Артем Петрик: Із 2 березня я почав змінювати місце перебування, максимально конспірувався, змінив зовнішність, максимально обрізав зв’язки, користувався здебільшого інтуїцією, і вона мене не підвела. Адже серед людей, яких я вважав нормальними людьми, були прямі агенти ворога, як потім з’ясувалося. Вони працювали на ворога і потім очолювали окупаційні структури.
Коли було найважче під час окупації?
Артем Петрик: Дуже сильно билу по психіці, коли політики розповідали ще навесні, що ЗСУ вже на підступах до Херсону. Найважчий момент для мене був 24 серпня — День Незалежності. Він ще й співпав з півріччям окупації. Я пам’ятаю, що тоді я пережив приступ страшної люті. Це був один з тих днів, коли більш-менш працював інтернет. Я був у одному старому будинку, у якому, за легендою, і у роки Визвольних змагань переховувалися підпільники, і у період нацистської окупації. Тепер втретє там переховувався український історик. За вікном вили покинуті собаки. Я тоді відчув, що немає кінця тому всьому, що відбувається. Сиджу я, зі мною український прапор, литовський прапор і собачка Толік. А в інтернеті я бачу, що у Львові та у інших містах — свято.
Я не хочу нікого образити, але передаю емоції людини, яка сидить у старому будинку, притулена спиною до стіни, на вулиці ганяють на машині п’яні окупанти, звучить «Да, да, это Кавказ», собаки виють, а там — вишиванки, пісні. А де Україна? А Україна тут, ми її тут тримаємо.
Звільнення Херсона
Артем Петрик: Сплеск емоцій щастя був, коли наші здійснили бліц-криг у Харківській області. Інформація просочилася, ми дізналися про те, що є прориви. Це було видно і по окупантам — вони були вкрай злі. У колаборантів було море сліз, і так ми дізналися, що окупанти не просто програли на Харківщині, вони там ще й покинули своїх. Це було велике свято — люди відкривали вікна і включали українські пісні. Поновився такий рух спротиву, коли місто боролося навіть пісенно.
Потім був момент падіння «американський гірок» — момент псевдореферендумуму і коли Путін оголосив про «приєднання» Херсонщини до Росії. Тоді люди плакали і був такий подавлений настрій, але він протримався рівно день чи два, а там вже була перемога українських військ під Лиманом.
Далі був прорив українських військ на Дудчани і Милове на Херсонщині. Ми знали, що таке степ на Херсонщині взимку. І що росіяни, втративши Давидів Брід, Малу і Велику Олександрівку, в степу просто не утримуються. Що залишається тільки взяти Снігурівку на Миколаївщині і Киселівку на Херсонщині.
В Херсоні тоді зникло все — і світло, і зв’язок, ловило тільки радіо. Ми почули, як діти бігли у Таврійському мікрорайоні і кричали «Снігурівка наша». Тоді ми зрозуміли, що наші поблизу. 11 листопада ми також дізналися через дітей, що звільнили Херсон, бо вони бігли і кричали: «Бомжі тікають, наші йдуть». 11 листопада херсонці ще не могли повірити в це щастя, це був день такої зажатості і скутості, бо люди були, як в концентраційному таборі, коли вони боялися вийти і повірити в те, що нацистів нема.
А вже 12, 13 листопада був такий неймовірний сплеск радості, і мешканці виходили на вулиці, щоб подякувати воякам.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
