Ілюстративне фото
Сергій Грицуняк — український військовий. Нині він у російському полоні. Сергій служив у 36-тій бригаді морської піхоти. На початок повномасштабного вторгнення був у Маріуполі, де потрапив у російський полон. Сталося це 12 квітня на заводі імені Ілліча. Відтоді його місце утримання невідоме.
Вікторія Грицуняк: Остання інформація про чоловіка була від його звільненого співкамерника в квітні минулого року. Його співкамерника обміняли. Він зателефонував через 4 дні і повідомив про те, що майже рік, з травня 2022 року, просидів з моїм чоловіком в одній камері. Розповів умови, стан чоловіка, про те, що тримається, що підбадьорює інших і вірить в те, що прийде час і його також обміняють. Від того часу ніякої більше інформації я так і не дізналася.
Офіційну інформацію для Координаційного штабу, де знаходиться чоловік, передаємо ми, рідні. Оскільки ми швидше дізнаємося від звільнених про те, що вони бачили, знають, до якої колонії перевозили наших близьких.
У 2022 році мого чоловіка підтвердили через Міжнародний комітет Червоного Хреста, що він у полоні Російської Федерації. У мене є документи на руках про це, але місцезнаходження, стан його ніхто не повідомив. Я про це дізналася тільки від звільненого.
Але вже майже рік пройшов, як я не знаю, де знаходиться мій чоловік. У якому стані? Чи він живий?
Читайте також: Чому банки змушують родичів полонених сплачувати за них кредити та що з цим робити?
Вікторія Грицуняк: За три дні до повномасштабного вторгнення чоловік зателефонував і сказав, що швидше за все зв’язок обриватиметься. На запитання, що відбувається, він відповів, що передислокуємося, переїжджаємо на територію заводів і триматимемо лінію оборони. Він не пояснював, що відбувається та яка в них є інформація. Про те, що буде повномасштабне вторгнення, він не казав. Я не думаю, що вони самі багато чого знали.
У день, коли все відбулося, зв’язку з чоловіком не було. Він з’явився лише через п’ять днів, сказав, що вони живі, але все дуже погано, що їх дуже обстрілюють, що працює авіація, що вони знаходяться під землею, що великі втрати.
Зв’язок дуже поганий. Щоб зателефонувати рідним, потрібно підніматися на шостий, сьомий поверх. Це приміщення заводу, які вже розбиті. І це дуже ризиковано для життя.
На той час нашому сину було лише рік і два місяці. Сергій дуже переживав за нас, тому намагався частіше зв’язатися. Через три тижні зв’язок взагалі обірвався. 8 березня вночі він вперше написав.
Він написав, що живий, що зв’язку мобільного в них немає, але з’явився старлінк, і тепер він зможе іноді хоча б відправляти повідомлення, що він живий, що в них все добре, і щоб дізнатися, як ми.
12 квітня чоловік мені зателефонував вранці. Зателефонував не зі свого номеру і повідомив, що їх забирають в полон. Що в них були спроби прориву, але вони невдалі. Що їх поділили на групи, окремо жінки і кілька груп чоловіків. Їх поступово перевозять, етапують невідомо куди.
Він мені повідомив, що представник тієї сторони, який їх, я так розумію, групував, їм багато не пояснював; сказав, що вони їм не потрібні — виходьте, телефонуйте рідним, виходьте на своє командування.
Ще Сергій надіслав список людей, які знаходяться з ним. Тому що в них були дуже великі втрати, і з тієї кількості, хто залишився, це був мізер. Він по максимуму записав всіх своїх людей: хто його підлеглі, хто просто були в їхній групі, яку етапували. Він передав цей список, щоб я передала далі.
Попросив чекати, бо він повернеться і все буде добре. Це останнє, що я чула від чоловіка. Сказав, що кохає.
Вікторія Грицуняк: Сергій, співкамерник мого чоловіка, теж звати Сергій, розповідав, що в них інформаційний вакуум. До жовтня місяця в колонії їм дозволяли іноді дивитися телевізор. Але коли почався наступ на Херсонщину, і ми звільнили території, у них забрали телевізор. Це зрозуміло, щоб хлопці цього не знали.
Харчування в них покращилося перед новим роком. Навіть іноді м’ясо давали, але порції настільки малі, щоб просто вижити. Раз на тиждень у них баня. Один шматок мила дають на всіх і один шматок мила їм видають на камеру, там є умивальник.
Вісім людей у камері. Дуже маленьке приміщення, не вистачає місця на всіх. Прогулянок у них немає, немає свіжого повітря. Дозволяли читати книжки.
Читайте також: У полоні живеш запахами і звуками, запах тіла, що гниє, досі зі мною — Анжела Слободян
Вікторія Грицуняк: Жодного результату. В усі організації, які тільки можливі, я зверталася. Єдине, що Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив місцезнаходження мого чоловіка. Ще в травні 2022 року. Більше зі мною ніхто не контактував, більше ніяких підтверджень місця знаходження, стану чоловіка мені не надали.
Неодноразово я телефонувала і на номер комітету Червоного Хреста в Женеві, і на українські номери. Ніхто ніякої інформації не надає.
Вікторія Грицуняк: Я також є військовою, в декретній відпустці. Перші дні повномасштабного вторгнення я навіть не пам’ятаю. До моменту полону чоловіка я взагалі, мабуть, не жила. Існувала.
Син дуже важко переживає відсутність батька. Чоловік з самого полового дихав дитиною. Син для нього — це сенс життя. Дитина це також відчуває, і коли Сергій поїхав до Маріуполя, син дуже хвилювався. Він дуже сумував, ходив обіймав татів берет.
Для сина найбільша цінність будинку — не іграшки, а татів берет.
У нас були такі періоди, що дитина, бачачи військового на вулиці, просто бігла до нього і кидалася йому на руки. А якщо у військового була борода, то він його обіймав, цілував і гладив.
Дитина навіть перестала говорити на фоні стресу. Важко звісно, але я вірю в те, що все буде добре. Ми сильні, ми з усім впораємося. Головне, щоб він там тримався, а ми його чекаємо.
Читайте також: Яка перемога забезпечить мир в Україні?
Повністю розмову можна прослухати у доданому звуковому файлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту