facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

У полоні живеш запахами і звуками, запах тіла, що гниє, досі зі мною — Анжела Слободян

Влітку 2022-го року о полоні російських окупантів в окупованому Херсоні опинилася журналістка ТРК «Україна» Анжела Слободян. Що змусило її залишиться в окупації, як вона змогла в умовах тотального російського контролю здійснювати свою журналістську діяльність і як опинилася у полоні? Про це вона розповіла в ефірі Громадського радіо.

У полоні живеш запахами і звуками, запах тіла, що гниє, досі зі мною — Анжела Слободян
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 11 хвилин

Робота журналіста в окупації — тема чергового випуску програми «Звільніть наших рідних».

Анжела Слободян — херсонська журналістка ТРК «Україна», залишилася працювати в окупованому росіянами місті. Їй вдалося пропрацювати в окупації 4 місяці. Але вже в липні 2022 року росіяни затримали і викрали Анжелу. Її протримали в катівні місяць. Після полону Анжелі вдалося виїхати з окупації. Вона створила документальний фільм «Навала» — про події, свідком яких їй довелося стати. Також у лютому 2023 року Анжела Слободян  дала свідчення трибуналу в Гаазі.

Про фільм

Анжела Слободян: Я запланувала трилогію. Наразі вийшла одна частина — «Навала», а ще мають вийти дві частини — «Окупація» і «Солдат». Матеріал я вже зібрала, зараз готую елементи, щоб об’єднати частини для своєї розповіді. Сподіваюся, що в цьому році я закінчу одну частину, це буде саме історія «Солдат» — про мого колегу з ТРК «Україна», який у перші дні повномасштабного вторгнення пішов відстоювати нашу територіальну цілісність в Херсонській області.


Читайе також: З якими проблемами стикаються цивільні полонені після звільнення


Чому вирішила лишитися в окупації?

Анжела Слободян: Як тільки я дізналася про вторгнення, одразу зібрала речі, заправила автівку, оскільки розуміла, що потім заправиться буде дуже важко. Також я хотіла забрати апаратуру телеканалу, зателефонувала оператору, але він вже був у Миколаєві. Тобто спочатку мої дії були спрямовані на якісь організаційні речі.

Після цього я поїхала подивитися, що відбувається на Антонівському мосту. Я планувала зібрати якусь інформацію, щоб вийти з нею в ефір вдень та ввечері. Тобто я діяла тоді як журналіст, не розраховуючи на те, що залишуся надовго. Проте вже 25 лютого стало зрозуміло, що з Херсону виїхати неможливо. Коли ми під’їжджали машиною швидкої допомоги до Антонівського мосту, я побачила колону «зедок», які стояли вже на мосту на виїзді до Миколаєва. Було враження, що у російської армії було вагання — або йти на Миколаїв, або заходити в Херсон. Отже, виїхати в бік Миколаєва вже не було можливості і я ухвалила рішення залишатися в окупації і надавати інформацію, яку я надавала майже до полону.

Анжела Слободян за роботою. Фото з Facebook-сторінки Анжели Слободян

«Я виходила у прямі ефіри, не приховуючи обличчя…»

Анжела Слободян: Десь за два-три тижня  у мене були думки приховувати обличчя, коли виходила у прямий ефір, але річ у тім, що люди, які перейшли на бік окупантів, тобто наші колаборанти, які були при владі, знали, що виходити на телеканал «Україна» у прямий ефір можу тільки я, оскільки я була власкором на той момент, тому у приховуванні обличчя не було сенсу.

Проте я намагалася усе робити так, щоб протриматися якомога довше. Удалося чотири місяці. Коли вперше мене попередили, я зрозуміла, що вдома мені перебувати небезпечно, і почала переховуватися. Коли мене допитували, я зрозуміла, що окупанти навіть не одразу зрозуміли, що я перебувала у Херсоні, адже для своїх прямих ефірів я обирала локації типу готельних номерів чи холів з високими стінами, щоб було очевидно, що це не квартира.

Як вдавалося знімати в окупованому Херсоні?

Анжела Слободян: Я вже дійсно була, як «агент» (як мене називали окупанти). Біля мене завжди був чоловік, який мене захищав — він йшов попереду, а я позаду знімала на телефон.

Знімати в окупації — це мистецтво. Наприклад, одного разу я знімала сюжет про водійку тролейбуса, яка їздила з українським прапорцем, і коли я знімала, ми саме проїжджали через блокпости.

Але у мене було два телефони, один із них — з російською сімкою, де були тільки звичайні контакти і нічого зайвого. Робочий телефон я намагалася постійно чистити.

Анжела Слободян. Фото з Facebook-сторінки Анжели Слободян

Як передавала інформацію в умовах без зв’язку?

Анжела Слободян: Декілька разів зв’язок зникав повністю. Перший раз — у березні. Це було дуже страшно. Ми ловили зв’язок на горі на набережній, і у середмісті був п’ятачок біля дерева, де чомусь ловив зв’язок. А от 1 травня український зв’язок зник на три дні. Тоді усі перейшли на російський зв’язок, тому що потрібно було підтримувати спілкування із своїми рідними.

Отже, десь з травня передавати інформацію на телеканал стало дуже важко, оскільки ми не знали, як контролювався весь цей зв’язок. Проте якось виходили, навіть через російський інтернет.

«Росіяни ще від січня 2022-го року мали списки небезпечних для них людей»

Анжела Слободян: Перший раз мене шукали у квітні. Тоді сусіди подзвонили і сказали, що окупанти  приходили до мене додому. Потім з’явилася інформація від однієї людини, яка була дотична до правоохоронних органів,  що начебто я «у списках». Я чула, що говорили про ті списки, але вперше їх побачила, коли приїхали французькі журналісти і знімали документальний фільм після того, як було деокуповано Херсон, і вони показали мені ті списки з моїм прізвищем. За розслідуванням цих журналістів, стало відомо, що списки були зроблені начебто ще у січні 2022-го року.

Тобто росіяни вже заходили із списками «небезпечних» людей, які будуть в Херсонській області заважати їм провадити їхню злочинну діяльність. Тому ілюзій, що усе буде добре, я не мала. Я просто намагалася бути обережною.

«Колаборанти страшніші за окупантів….»

Анжела Слободян: У Херсоні я ходила на мітинги протесту. На початку поведінка росіян на мітингах була більш-менш лояльною. У них була така вказівка — бути толерантними до цивільних, не бити їх, поки цивільні звикають до окупації і до поставленої адміністрації. Коли ж вони зрозуміли, що херсонці не звикають, що вони активні, що в місці працює ДРГ, вони почали застосувати зовсім інші методи. Я бачила, коли пускали сльозогінний газ, як обстрілювали людей, як їх били, волочили, на моїх очах маломобільній людині обстріляли ноги. Тоді люди почали боятися. Й акції протесту вже не мали сили — вони тривали п’ять хвилин, потім людей обстрілювали, закидували грантами і вони змушені були розбігатися.

Насилля — це головний засіб у росіян, аби пристрашити людей. І це був страх, що за тобою стоїть людина з автоматом або колаборант, який перейшов на бік окупантів. А це ще страшніше, аж ніж ворог. Адже з ворогом усе ясно — це ворог, а та людина, з якою ти спілкувався, може тебе зрадити.

Я йду вулицею і кажу людям: «Навіщо ви берете цю гуманітарку російську. У вас же є що їсти. Так ви тільки створюєте картинку для окупантів». А бабусі показують на мене пальцями і кричать: « Держите, ее надо убить».

І ти розумієш, що потрібно жити серед таких людей так, щоб себе не виявити. Я у своїх знайомих не могла навіть спитати, як вони, де живуть, тому що завтра людину можуть схопити і вона буде думати, що то я її здала. Тобто в окупації потрібно себе контролювати, щоб не питати зайвого.

Анжела Слободян. Фото з Facebook-сторінки Анжели Слободян

Коли мене затримали, окупанти не дали повідомити рідним і вважали «агентом СБУ»

Анжела Слободян: Я не могла подзвонити своєму синові, який був у Києві, щоб повідомити, що мене затримали. Понад два тижні ні мої рідні, ні мої колеги не знали, куди я зникла.

Спочатку росіян дуже роздратувало, що я жила і збирала інформацію у Херсоні, тобто у них під боком. Вони зрозуміли, що я працюю журналісткою під прикриттям, тому що, на їхню думку, адекватний журналіст ніколи не залишиться в окупації. Тому, мовляв, я начебто і виходила в ефіри, але основною моєю діяльністю була співпраця з СБУ.

Потім ще була історія з Колихаєвим. Його затримали за тиждень до мене і я про це робила матеріал.  Матеріал був про відтворення подій, але окупанти цього не зрозуміли, вони мені сказали, що я таким чином стежила за ФСБ.


Читайте також: Чому окупанти одних полонених відпускають, а інших продовжують утримувати — історія звільненого полоненого з Херсона


«Я і досі живу із запахом тіла людини, яке гниє…»

Анжела Слободян: Нас тримали на ІТТ на вулиці Теплоенергетиків, 3. Тримали чоловіків і жінок всіх разом в одному приміщенні, просто в різних камерах. Я сиділа у камері ще з чотирма жінками. Я з цими жінками і досі підтримую зв’язок, і ми разом заснували благодійний фонд. Однієї жінки, правда, з нами більше немає, вона померла під час полону — у неї у камері стався інсульт. До речі, це була єдина жінка в камері, про утримання і місце перебування якої знали родичі. До неї приходила донька і приносила їй передачі, і ми їх ділили на п’ятьох, тому що в камері нас майже не годували.

Двір ІТТ на вулиці Теплоенергетиків в Херсоні, Україна, що використовувався російськими військами для катування цивільних. Фото – Офіс прокурора

Часто питають — чи били нас у полоні. Ні, фізично нас не били, проте ми зазнали такого морального тиску, що не всі можуть витримати. Ми чули, як вбивали і ґвалтували чоловіків. Ми були на середньому поверсі, а зверху і знизу відбувалися тортури. І оці всі свої дії з катування хлопців окупанти намагалися робити біля нашої камери — так вони знущалися.


Читайте також: Одне з найстрашніших катувань для жінок у полоні — не знати, чи побачать вони колись своїх дітей — Людмила Гусейнова


Навпроти нас була камера №17. Вона була суїцидальна. Ми її під час полону бачили тільки один раз — її перед нам відкрили, коли ми передавали туди воду, адже хлопці там просто вмирали. Вона була десь 1,5 на 1,5 метра, але там перебували шестеро людей, які або доживали, або гнили. Запах того, як гниє людське тіло, і досі перебуває зі мною, я живу з цим запахом. Так, як у  полоні жили запахами та звуками. Ми там нічого не бачили, мене навіть на допит водили у шапці та закривали очі.

Ми жили звуками — скрип воріт, коли привозили чергову людину, і ми знали, що зараз її будуть катувати. Оцей звук і досі переслідує мене, як тригер.


Читайте також: Куп’янська катівня: що і досі не можуть забути мешканці деокупованої Харківщини?


Свідчення в Гаазі. Чи є уже результат?

Анжела Слободян: Я давала свідчення міжнародним прокурорам у Міжнародному кримінальному суді, а потім мене запросили на Народний трибунал. Це — як відтворення процесу, де я також давала свідчення. Мені повідомили, що всі мої свідчення передадуть до Міжнародного кримінального суду.


Нагадаємо, що у полоні і досі перебуває наш колега, журналіст Максим Буткевич.

Максим Буткевич — український правозахисник і журналіст, координатор та співзасновник проєкту «Без кордонів», спрямованого на допомогу шукачам притулку та українським переселенцям і протидії мові ворожнечі.

Співзасновник центру прав людини ZMINAГромадського радіо. Раніше також працював на BBC World Service та низці загальноукраїнських телеканалів, кілька років був гостьовим лектором НаУКМА, а також входив до правління українського представництва Amnesty International та Громадської ради при МВС. Упродовж багатьох років є одним із модераторів показів та подій міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

Від весни 2014 року Максим Буткевич допомагав переселенцям і переселенкам, а також займався захистом біженців та протидією дискримінації. Загалом правозахистом він займається упродовж останніх 20 років.

З початком повномасштабної війни Максим Буткевич поставив на паузу свою діяльність з допомоги біженцям, журналістську, гуманітарну, просвітницьку і правозахисну активність і у березні 2022 року пішов служити в ЗСУ.

Відео з ним опублікували російські пропагандисти. Вони пишуть, що військові, а серед них і Максим Буткевич, опинилися у полоні під Гірським, що на Луганщині.

Так званий суд «ЛНР» 10 березня 2023 року засудив до 13 років ув’язнення правозахисника, журналіста і співзасновника та члена ГО «Громадське радіо» Максима Буткевича. Окупанти обвинуватили його та ще двох українців у «жорстокому поводженні з цивільним населенням та застосуванні у збройному конфлікті заборонених методів».

29 червня 2023 року стало відомо, що Апеляційний військовий суд у Московській області розгляне скаргу на вирок правозахиснику Максиму Буткевичу, якого окупанти засудили до 13 років «за постріл із гранатомета по житловому будинку у Сєвєродонецьку».

22 серпня 2023 року перший апеляційний суд загальної юрисдикції у Москві залишив у силі «вирок» правозахиснику. Водночас «судді» ухвалили зарахувати фактичний час тримання під вартою з 19 серпня 2022 року — тобто з моменту відповіді з Міноборони, яка підтверджує, що Буткевич був ув’язнений.

Після засідання апеляційного суду про місцеперебування правозахисника не знали навіть його родичі.


Висвітлення воєнних злочинів унаслідок війни Росії проти України стало можливим за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку #USAID «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цьому ефірі, не обов’язково відображають погляди USAID або Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та #УГСПЛ.


Повністю розмову можна прослухати у доданому звуковому файлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Поділитися

Може бути цікаво

Поки що ми залишаємося у пострадянській моделі мобілізації — Олег Саакян

Поки що ми залишаємося у пострадянській моделі мобілізації — Олег Саакян