Дітки доповзли до тої цибульки, наїлися, і там померли, - художник Валерій Франчук про Голодомор

67

Голодомори в Україні крізь призму образотворчого мистецтва. Про цикл «Розгойдані дзвони пам’яті» і родинну історію, пов’язану з Голодомором, розповідає художник Валерій Франчук

Ведучі

Василь Шандро,

Тетяна Трощинська

Гостi

Валерій Франчук

Дітки доповзли до тої цибульки, наїлися, і там померли, - художник Валерій Франчук про Голодомор
https://static.hromadske.radio/2017/11/hr_hh_2017-11-25_franchuk.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/11/hr_hh_2017-11-25_franchuk.mp3
Дітки доповзли до тої цибульки, наїлися, і там померли, - художник Валерій Франчук про Голодомор
0:00
/
0:00

Гість ефіру – Валерій Франчук, художник, лауреат Шевченківської премії, лауреат премії імені Василя Стуса, автор циклу «Розгойдані дзвони пам’яті» (на тему Голодомору). 

Валерій Франчук: Сталося те, що могло найстрашніше з людиною бути – коли на генетичному рівні підірвалась людська основа. Те замовчування, яке йшло майже 70 років – про нього ніхто нічого не розповідав. Багато пам’яті людської, багато людських душ втоплено в тому морі незнання, невідання, а то й відвертого забуття, яке не давало можливості якось зібрати це все до купи, і одні говорять одні цифри, інші кажуть про другі цифри. Я вважаю, що врешті-решт потрібно було б на державному рівні якимось рішенням все-таки встановити. Ми ніколи не порахуємо, ми ніколи не взнаємо скільки там тих мільйонів, але якась одна цифра повинна бути, щоб у нас не було оцього гуляння по тих мільйонах. Один мільйон туди, один мільйон сюди… людська душа – безцінна, і вона не має ніякого виправдання, а тут таке виходить.

Коли я слухаю і згадую, з якого часу розпочав свої думання – то було ще в 1955 році, мабуть, коли моя мама відкрила нам це – вона живий свідок – Кобилянська Марія Броніславівна, жителька села Зелена, тепер Красилівський район, тоді Антонінський Подільської губернії Хмельницької області. В одному питанні воно виходило і проговорювалось, в інших питаннях воно ставало, закривалося, і не було дальше ніякого ходу. Я підтримую проговорювання, бо в мені воно сиділо, і в мені воно виростало десятками років. Я тоді аж підійшов, коли вже мені було майже 40 років, а я це з дитинства ніс в собі, як і моя мама. Тому нам потрібно зробити ще дуже величезну роботу, щоб та людська пам’ять не зупинилася на 85 чи 95 років, а далі ми знову мовчали.

Тетяна Трощинська: А як вона про це говорила?   

Валерій Франчук: Вона дуже просто говорила. Я скажу вам відверто, що це літній день, обід, мама подоїла корівку, ми сидимо, годуємо курчаток хлібцем. Вона приходить до нас, ми на призьбі, на сільській хаті, це така глибинка Поділля, останнє село району, туди нічого не доїжджало. Але пам’ять та в неї була. І вона каже: ой дітки, я вам зараз розкажу, що в нас було з цим кусочком хліба, коли ми його не мали, і я дитинкою ледь не померла, якби не мій батько. Справді, їх спас мій дід – Броніслав Кобилянський, коли його розкуркулили, і він підробляв у вчительки. Вчителька спасла, фактично, нашу родину.

Сповідь. Марія Кобилянська

Стільки історій розповідала, що якби я почав їх говорити, то тут ми б плакали. Бо дуже такі страшні історії, і це вже вона мені розповідала, коли я був дорослий чоловік – приїжджав до неї і спеціально розпитував. Чогось мене воно не відпускало.

Василь Шандро: Цикл робіт «Розгойдані дзвони пам’яті». Що ви малюєте?

Картина Валерія Франчука Facebook: Валерій Франчук

Валерій Франчук: Я не малюю. До мене просто приходять ці лики. Вони приходять. Я малюю, часом, квіти, а потім з тих квітів – домальовую ці лики. Це не є завдання, яке я собі даю. Це повз мене, повз мої бажання чи хвороби – воно приходить, я стаю і мушу робити. Це 208 творів – не 5 чи 10. Коли було 5-10 – ми навіть не знали з дружиною, бо воно зовсім інше, і не підходить ні до якої демонстрації в залі експозиції. Тому воно так зупинялося, потім знову підходило, потім знову зупинялося, і це 25 років. Це не один рік. Я нічого не можу з собою зробити. Ця ноша – я повинен її з собою нести, бо інакше – не можу. Я вже не один раз казав: Господи, змилуйся. Дай мені трохи спокою, бо нема сили більше на те все. І у мене справді мертвих людей немає (на картинах – ред.), бо я не бачив, хоча мені мама образно говорила як ті дітки доповзли до тої цибульки, наїлися, і там і померли – зелена пінка з рота пішла… представляєте, які історії? Чи біля плоту сусід просив мелясу в діда, думаючи, що в діда щось є, хоча діда розкуркулили ще в 30-му році. Там була велика сім’я дітей, і сказали: або ти завтра в колгосп записуєшся, або ми всю твою родину вивозимо разом з тобою.

Читайте також: Завчена безпорадність – науковець розповів про психологічні наслідки Голодомору

Василь Шандро: Чи говорила мама хто це робив?

Валерій Франчук: Вона їх називала, і я їх називаю – у мене навіть є декілька картин з приблизною назвою – бриньґили, – дуже ліниві люди. Вона казала: мій батько їх спасав, бо мав 8 гектарів землі, був заможний господар, давав собі раду і їм можливість, щоб вони могли заробити. Так вони навіть не хотіли йти. Чого ж вони приходили щонеділі, щодесять днів до діда і казали, що в нього ще є, що ти ще сховав. Бо це ж свої, свої сусіди, які приходили. Але з ними завжди було два-три з району, і то чужі були люди, їх ніхто не бачив. Мама говорила, що в нас піч розвернули, і жорна поламали, пробили. Весь тік був проколотий піками в пошуках, що десь там в землі може бути щось заховано. Якщо піка пробиває і йде легко – значить там ще щось є… розумієте, до чого доходило? Тому про це говорити і у 84 роки, і, мабуть, скільки я буду жити – буду своїми картинами, представляти те, що мені дано Божим благословенням, бо це не праця, це не план, це не завдання моє. Воно приходить до мене тоді, коли воно приходить, і треба мені брати в руки той шпатель, сідати і витворювати цю роботу за роботою. 

Повну розмову можна прослухати у доданому звуковому файлі.