Влада в таборах ГУЛАГу рахувала не людей, а використані патрони, - історикиня Леся Бондарук

Євген Павлюковський: Дослідники називають Норильське повстання одним із тих каменів, які закладали до труни Радянського Союзу. 

Леся Бондарук: Норильське повстання стало першим масовим повстанням політичних в’язнів ГУЛАГу і найдовшим в історії. Воно тривало 72 дні з 26 травня до 4 серпня 1953 року. Його особливість ще у тому, що зважаючи на розташування зон у різних частинах Норильська, у кожному таборі були свої особливості розвитку подій, був свій комітет повсталих в’язнів. Найдовше протрималася 3-я каторжна зона. 

Вимоги повстання стосувалися не лише того, що полегшити режим ув’язнення чи життя в’язнів, а й політичного аспекту. Це зняття каторги, перегляд справ засуджених. Ці вимоги розглядали на рівні Москви.

Євген Павлюковський: Учасник повстання Петро Мартинюк розповідав нам, що дійсно у кожному таборі існували свої комітети, які відповідали за перемовини. Як між собою комунікували ці керівники повстання?

Леся Бондарук: Передусім це табірне підпілля, організоване українцями, і, за прикладом українців, представниками і інших національностей. Створене ще з 1940-х років. Перша підпільна організація ОУН-Північ, створена на Воркуті Михайлом Сорокою. Підпілля завжди спрямовувало свою діяльність на підтримку в’язнів та на їхній захист. До 1948-го потрібно було захищатися ще й від кримінальних злочинців, яких утримували разом.

Норильське повстання виникло у 6 зонах табору особливого режиму.

Загалом у ньому взяли участь близько 17 тис в’язнів

Почалося все з того, що у жовтні 1952 року у Гурлаг привезли карагандинський етап – 1200 в’язнів. Їх привезли з Казахстану, бо там вони уже дістали табірну владу постійними бунтами, акціями непокори, голодуваннями. У Норильськ їх відправили вмирати від каторжної роботи і нелюдських умов. З гарячого Казахстану привезли у вічну мерзлоту Норильська. Та вони не скорилися і тут, приєдналися до в’язнів. Підпілля посилилося. Щоб хоч якось боротися з цими непокірними в’язнями табірна адміністрація почала безпричинні розстріли по зонах. І от коли ввечері 25 травня колона непокірних чоловіків з 4-ї зони переводилася у 5-ту, сержант Дятлов випустив по них автоматну чергу. Це переповнило чашу терпіння. Чоловіки з 4-ї зони, які працювали на будівництві і побачили що трапилося, зупинили роботу.

Відбувся стихійний мітинг, на ньому випустив українець Євген Грицак

Він закликав до встановлення справедливості, до покарання тих, хто проводить безпричинні розстріли в’язнів. Три дні вони не виходили з будівельної зони, де працювали, у житлову. Наступного дня, дізнавшись по страйк, їх підтримала сусідня 5-та зона. 

Коли одна колона в’язнів йшла на роботу, а інша поверталися, перекидувалися записками. І, очевидно, саме завдяки запискам про мітинг дізналася 5-та зона. далі інформація поширилися і на жіночу 6-ту зону.

Повстання мало різні форми вияву: страйк, відмова від роботи, мітинги, складання вимог, вибір керівництва для перемовин з табірною адміністрацією і, безпосередньо, саме повстання. 

Анастасія Багаліка: Як вдалося так добре задокументувати Норильське постання?

Леся Бондарук: Задокументовано усі три найбільших повстання ГУЛАГу: Норильське, Воркутинське і Кінгирське. Бюрократична система була такою, що звітували за кожного вбитого, навіть якщо з вини влади. Завдяки документам знаємо, що під час Норильського повтання вбили близько 20 людей, точної цифри немає, але використанні патрони пораховані до останнього. Патрони, трудодні, виробіток за зміну влада рахувала ретельніше, ніж людей. 

Євген Павлюковський: Зрештою радянська влада пішла на поступки. Чому? Злякалися масштабів?

Леся Бондарук: У час, коли тривало Норильське повстання, у Воркуті в таборі особливого режиму Речлаг з 19 липня по 1 серпня тривало Воркутинське повстання з майже 12 тис в’язнів.  Крім двох великих повстань було і багато менших акцій непокори: голодівки, втечі, відмови від їжі. Система тріщала по швах. Спочатку справитися з нею хотіли вмовлянням. До табірної адміністрації довіри не було, до повстанців 5 червня приїхали дуже поважна комісія з Москви. Більше десятка генералів, полковників, підполковників ходили з зони в зону і вперше за багато років говорили по-людськи з тими, кого доти не вважали людьми. В’язні розповідали їм про свої проблеми. Вимагали скорочення робочого дні, звільнення і вивезення на материк хворих, інвалідів, людей похилого віку, полегшення жіночої праці. Вимоги були як соціально-економічного, так і політичного змісту. 

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.