Поки ми говоримо — вони живі, — представниця Асоціації родин захисників «Азовсталі»

 «На початку ми ще вірили, що ніхто не допустить масових вбивств у прямому ефірі»

«Усе почалося весною 2022 року, коли наші рідні були ще на «Азовсталі». Пам’ятаю, тоді казали — Азов тепер вся Україна. І спостерігаючи ті жахливі кадри, коли з усього, що тільки можна і з повітря, і з землі, і ракетами, і КАБами обстрілювали Азовсталь, куди майже всі наші захисники відходили, Катерина Прокопенко та ще троє дівчат поїхали до Папи Римського з релігійною місією, так би мовити. Ми тоді мали ще якісь надії на те, що і Папа Римський, і міжнародні організації, такі як ООН, Червоний Хрест просто не допустять масового вбивства в прямому ефірі.

А вже після виходу усіх наших захисників та захисниць у полон, упродовж 16-20 травня, 1 червня Катерина Прокопенко зареєструвала офіційно громадську організацію «Асоціація родин захисників «Азовсталі». Станом на зараз майже всі, хто досі чекають своїх рідних з полону є так чи інакше дотичними до діяльності нашої асоціації».

«Поки ми про них говоримо — наші рідні мають шанс на життя»

«На старті, пам’ятаю, ми чули від влади, ЗМІ, що потрібно витримати паузу. Мовляв триває евакуація, потрібно трошки помовчати. Бо ми вже доти і за межами України влаштовували акції, і на Майдан у Києві виходили. Але після теракту в Оленівці ми зрозуміли, що поки ми про них говоримо — наші рідні мають шанс на життя.  Що кожен із нас, хто досі чекає, є маленьким моторчиком, який знає, що треба рухатись, який прокидається кожен день і думає «а що ще можна зробити?». Тому ми намагаємося не затихати, тримати цю тему.

Ми розуміємо, що це, як апарат штучного дихання — поки ми працюємо, вони ще там можуть бути живими і в них є шанс на повернення. Вода камінь точить. Разом з тим ми розуміємо, що все одно деякі організації, деякі країни мають тиск на Росію і якщо ми будемо тиснути на них, то вони можуть також впливати на цю ситуацію. Так, досі ми заохочуємо Червоний Хрест виконувати свої обов’язки, намагатися потрапити хоча б в одне місце утримання, фіксувати факти неналежного утримання, тортури, тобто все це в принципі досі продовжується».

Слухайте також: Полон. «Вила вовком». Три історії про Оленівку

«Ми зіткнулися з проблемою, що іноді люди не розуміють взагалі, що таке полон»

«Ми зіткнулись також з проблематикою з того, що люди не розуміють взагалі, що таке полон. Тому що для когось відчуття, що вони там просто сидять в якійсь кімнаті, лежать, можливо, на ліжечках навіть, і чекають. Щось десь поїли, попили, походили. Але це не так. Кожен день це тортури. Якщо не тортури, то фізичні покарання, цілодобове стояння без можливості сісти і ніхто не дивиться ні на поранення, ні на те чи маєш ти на це сили.

Вже дуже багато інтерв’ю зі звільненими з полону військовослужбовцями зроблено, можна подивитися, послухати і зробити для себе висновки, що це є. Тому ми зі свого боку в асоціації зрозуміли, що треба пояснювати, треба вчити, треба показувати, тому що це не щось ефемерне, це цілком реальне і людей таких стає ще більше. І це ж тільки з Азовсталі вийшло 2,5 тисячі. Наших захисників дуже багато в полоні, а скільки в неволі ще цивільних.

Потрібна адаптація, потрібне розуміння таких людей, що вони є в суспільстві. І відповідно ми для себе сформували таке — необхідність створити запит у суспільстві на звільнення військовополонених. Відповідно, чим більше ми про це будемо говорити, нагадувати, пояснювати, то воно вже якось буде доходити, має якось з’являтись це розуміння».