Полон. «Вила вовком». Три історії про Оленівку

У ніч з 28 на 29 липня 2022 року в колонії №120 у селищі Оленівка (окупована територія Донецької області) сталася низка вибухів. Напередодні туди привезли українських військовополонених, захисників Маріуполя. За спогадами очевидців, о 22:30 в колонії оголосили відбій, а о 23:15 в одному з бараків пролунали потужні вибухи.

Напередодні в барак, який пізніше називатимуть «бараком 200» перевели групу українських військових, серед яких були й азовці. Українські слідчі подію кваліфікували як порушення законів та звичаїв війни, назвали терактом. За офіційними даними, тоді загинули 54 військових, ще понад 130 отримали важкі травми.

Читайте також: «Є така нація — нелюди»: вшанування пам’яті загиблих унаслідок російського теракту в Оленівці (фоторепортаж)

У другі роковини теракту в Оленівці, у Києві на Майдані Незалежності зібралися люди, щоб вшанувати пам’ять про загиблих. Близько сотні військових з 12-ї бригади оперативного призначення НГУ «Азов» також були на заході. З висоти це виглядало, як живе різнокольорове море з людей на головній площі країни: в камуфляжі і з картонними табличками.

Одна з учасниць акції — Віолетта. Вона розповідає, що буває майже на всіх акціях, організованих Асоціацією родин захисників «Азовсталі» і одразу зазначає, що нікого не чекає з полону, але приходить, щоб підтримати родини українських військовополонених. В її руках плакат, де перерахована частина позивних тих, хто загинув у бараці два роки по тому. Свій день 29-го липня 2022 року, коли стало відомо про масове вбивство українських військовополонених, описує так:

«Мені здається, це було на кшталт поганого сну. Наскільки я пам’ятаю, це було довго: годинами ця інформація розповсюджувалася інтернетом, але ми не хотіли в це вірити і просто чекали якоїсь ще новини. Що це якась помилка, цього не може бути. Потім, здається, що під кінець дня офіційні джерела все це підтвердили. Я ридала. Здається, вила як вовк».

Просто посеред площі, на сходинках стоїть дівчина, загорнута в прапор бригади «Азов», на плакаті — заклик пам’ятати про Оленівку. Це — Анастасія, її відчим — азовець, він обороняв Маріуполь 86 днів. Під час виходу з заводу «Азовсталь» загинув друг родини, а сам вітчим потрапив у полон і під час вибухів у колоній знаходився там.

Про нього Анастасія знає мало, тільки те, що вижив у теракті. Він досі перебуває у полоні.

«Мені важливо, щоб люди не забували, тому що байдужість вбиває. Мовчання вбиває. І Росія вбиває. Потрібно постійно про це говорити, просто щоб люди пам’ятали, що все це існує. Наші шанси на перемогу зростають, якщо зростає розголос про реальність», — коментує Анастасія.

У натовпі учасниць і учасників акції стоїть жінка з двома собаками, коли я починаю їх фотографувати, тварини наче навмисно відвертаються від камери:

«Зараз я вам їх розверну», обіцяє жінка, і починає задобрювати собак смаколиками. Це — Марина, а з нею собака Уна і Лучик, вони — її супутники під час акцій нагадування про військовополонених. День 29-го липня два роки по тому описує так:

«До цього теракту я жила якесь своє мирне, тривожне життя під час війни. Але так, ця новина була однією з тих, що розбиває серце на шматки. Це — жах, несправедливість. Це — просто морок, який відбувається навколо тебе».

На початку заходу під час вшанування пам’яті пролунав гімн України, хвилина мовчання за загиблими. Військові «Азову» прочитали молитву українського націоналіста:

«Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму. Страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай моєму! У тюрмах і тяжких хвилинах підпільного життя, рости мене до ясних чинів. В чинах тих, хай знайду я смерть солодку, смерть в муках за тебе. І розплинуся в тобі я, і вічно житиму в тобі» — лунало зі сходів під Монументом Незалежності, а натовп підхоплював кожне сказане військовими слово.

Коли офіційна частина завершилася, люди проводили військових оплесками, скандуючи: «Дякуємо», дістали свої плакати і розтягнулися живим ланцюгом вздовж проспекту.

Читайте також:

• Полон. «Як звучить полон?» — історія Катерини і Дмитра
• Полон. «У нього плакат, він — свій» — історія Олександри
• Полон. «Повідомлення не доставлено» — історія Лілі
• Полон. «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
• Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
• Полон. «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»
• Полон. Номер 36. Історія Юлії і Соломії
• Полон. Історія «Мами Тані»
• Полон. «Коли повернеться останній». Історія Катерини
• Полон у 70 років. Історія Хрещеної
• Полон. «Єдине, що я маю — стіна пам’яті і прапорці на Майдані». Історія Тетяни
• Полон. «Вийшла, щоб сказати про свої почуття». Історія Поліни
• Полон. «П’ю каву і ненавиджу себе за це». Історія Ріти
• Полон. «Якби не хлопці, нас би вже не було». Історія Наталі і Галини
• Полон. «Пам’ятай і роби». Історія Юлії