Полон. «У нього плакат, він — свій». Історія Олександри

На перших акціях на підтримку військовополонених захисників Маріуполя, деякі з учасників виходили з плакатами «Сигналь!» із закликом до водіїв, які проїжджають повз акцію. Для них автомобільний сигнал дорівнює підтримці активістів і рідних військовополонених.

Пізніше до піших акцій стали доєднуватися водії, які влаштовували імпровізовані автопробіги в місцях, де тривали акції. На одному з таких мирних мітингів я зустріла дівчину, яка писала на задньому склі своєї автівки «Free Defenders» («Свободу захисникам» — ред). Водійку звуть Олександра Вазіанова і це — її історія.

Олександра давно відвідує акції на підтримку військовополонених і говорить, що автопробіг мав стихійний характер. Організаторки і організатори акцій не планували його як частину протесту.

«Ми просто постійно закликали машини сигналити. Ті люди, які приходили на акції і мали автівки, час від часу почали приїздити на них. Потім почали приїжджати військові на своїх машинах. І от як самі собою розрослися акції, так з’явився автопробіг. Нізвідки».

Олександра з Маріуполя, працює графічною дизайнеркою. Вказуючи на своє авто, розповідає, що на ньому виїхала з окупованого росіянами міста в березні 2022 року.

«Ніхто з нас не вірив, що буде війна. У 2014-му ми були в Маріуполі з родиною. Ми бачили, як каталися танки, де палили шини, але ніхто не вчиняв геноциду мирного населення. Орієнтуватися на попередній досвід — логічно, але чекати від Росії чогось логічного — це не логічно. Подумали, що пересидимо. Ми ще з батьками активно волонтерили на початку повномасштабного вторгнення: возили їжу, одяг, матраци, воду. До 15 березня. Тоді був перший день, коли десь пішла чутка, що можна виїхати. І ми такі, окей, зібралися нашими друзями, сім’ями, давайте спробуємо. І ось так спробували і виїхали».

Спочатку Олександра виїхала до Німеччини, але не витримала і повернулася в Україну. Каже, не змогла перебувати в безпеці, просто чекаючи, поки її місто визволятимуть чужими зусиллями і руками.

Про правила автопробігу говорить так:

«З нами завжди поліція, але вони дуже лояльні. Вони закривають очі на людей, які сидять на даху, їздять з відкритими багажниками, стирчать із вікон. Єдине правило — не порушувати правил дорожнього руху і не створювати аварійних ситуацій».

А основне правило імпровізованих автопробігів — брати з собою людей.

Олександра розповідає, як на одній з акцій побачила порожню автівку з прапором і написом на підтримку військовополонених.

«Колись я була пішки і побачила порожню автівку. Я просто підійшла, мені мовчки відкрили двері, я мовчки сіла і ми поїхали кататися колами вздовж учасників акції».

— А як же правило не сідати в авто до незнайомців? — посміхаюся я.

— А в нього плакат був, він — свій, — відповідає Олександра. 

Розповідає і про неприємні досвіди взаємодії в водіями під час акцій. Каже, на Софійській площі бачила, як одна з машин, не дочекавшись, поки учасники акцій перейдуть дорогу, різко об’їхала натовп, коли всі спокійно чекали в невеликому заторі.

«Затори можуть дратувати і я це розумію, але ідея в тому, що коли ти потрапляєш в цей імпровізований невеликий по часу затор, ти міг зупинитися і прочитати плакати, пригадати про тих, хто у полоні. Дратує, коли показуєш водіям, щоб натиснули на сигнал, а вони просто відвертаються. Ніби це їх не стосується. Вас стосується», — говорить Олександра.

І додає, що вважає необхідним відвідувати такі акції, тому що, у першу чергу, це момент підтримки і скупченості своїх серед своїх:

«Обмін зараз залежить не від України, а від Росії. І мітинги, акції мирні, які спрямовані на владу, в інших країнах мають сенс. Тут я особисто роблю це для сімей, які чекають. Вони мають розуміти, що не самі. В одному з інтерв’ю, здається, Пташка розповідала, що коли ти повертаєшся з полону, ти не знаєш, чи ти тут комусь треба. Особливо в цих ситуаціях, якщо в тебе немає родичів тут, або твої родичі на стороні Росії чекали руского міра. Таких теж дуже багато. І коли ти повертаєшся і розумієш, що тебе тут хтось чекає, це дуже таке надихаюче почуття. Я хочу, щоб люди, які поверталися з полону, мали хоч якесь підгрунтя, хоч якусь надію. Що вони не дарма все це пережили, що вони тут не зайві, щоб бачили, як ми їх чекали і хотіли їх тут бачити».

У якийсь момент до автопробігу доєдналася спільнота міні-куперів. Вони виїжджають підтримати учасників мирних зібрань майже щотижня і неодноразово потрапляли до мене в кадр. Олександра говорить, що зараз вони дуже чекають, щоб до них доєдналася спільнота байкерів.

Усі фото: Олександра Єфименко / Громадське радіо

Читайте також:

• Полон. «Повідомлення не доставлено» — історія Лілі
• Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — Полон. «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
• Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
• Полон. «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»
• Полон. Номер 36. Історія Юлії і Соломії
• Полон. Історія «Мами Тані»
• Полон. «Коли повернеться останній». Історія Катерини
• Полон у 70 років. Історія Хрещеної
• Полон. «Єдине, що я маю — стіна пам’яті і прапорці на Майдані». Історія Тетяни
• Полон. «Вийшла, щоб сказати про свої почуття». Історія Поліни
• Полон. «П’ю каву і ненавиджу себе за це». Історія Ріти