Полон. «Єдине, що я маю — стіна пам’яті і прапорці на Майдані». Історія Тетяни

Цього разу, учасники акції на підтримку українських військовополонених зібралися у Києві на Європейській площі. Люди вишикувалися з усіх боків дороги і на сходинках біля Українського дому. Там зараз триває виставка робіт Алли Горської — української художниці-шістдесятниці, яку вбило КДБ, що пізніше заарештувало всіх, хто прийшов на церемонію поховання попрощатися з художницею. Одна з учасників акції — Тетяна Сопкіна. Вона стоїть трохи осторонь від основних учасників акції. У руках — прапор бригади спеціального призначення «Азов» і плакат зі світлинами двох різних чоловіків.

Один із них — брат Тетяни. Сьогодні, 26 березня, другі роковини з дня його загибелі. Далі її історія.

Рідний брат Тетяни — учасник Революції Гідності. У 2016-му році доєднався до підрозділу парамедіків «Ангели Тайри». Займався евакуацією. Під час повномасштабного вторгнення, був одним з військових тоді ще полку «Азов». 26 березня під час облоги Маріуполя, під час евакуації пораненого на КПП, його вбив російський снайпер. У брата Тетяни був позивний «ВУС-2». Він загинув через велику крововтрату.

Поховати рідного брата Тетяна Сопкіна не може досі:

«Маріуполь є окупованою територією. Тіла загиблих обіцяли передати вже після того, як наші бійці вийшли в почесний полон. Є ж міжнародні стандарти ведення бойових дій, правила війни, совість врешті решт має бути… Ну нащо їм (росіянам — ред.) тіла наших рідних? Просто не уявляю, що там за два роки з ними сталося. Це такий біль… Ми знаємо і розуміємо, що це не проблема нашої влади, а позиція окупанта. Але ж для вирішення таких питань є Міжнародний Червоний Хрест, є Організація Об’єднаних Націй. Вони мають це питання піднімати, це їхня робота, врешті-решт», — говорить Тетяна.

Вона демонструє другий плакат англійською мовою. Вона обов’язково бере його з собою на всі акції, щоб представники медіа з інших країн фіксували це. На плакаті написано: «Звільнити захисників Маріуполя, полонених та полеглих. Міжнародний Червоний Хрест — де ти?!». Таких родин всередині асоціації родин захисників «Азовсталі», які не можуть поховати своїх рідних, близько сотні, говорить пані Тетяна.

Про загибель брата Тетяна дізналася від його побратима. Зараз він у російському полоні у Донецькому СІЗО. І жінка виходить на щотижневі акції-нагадування про полонених захисників Маріуполя зі світлиною свого брата і його побратима на плакаті.

«Я виходжу в підтримку полонених, бо завдяки їм ми знаходимося зараз тут. Ми живемо, дихаємо. Ми маємо їх підтримувати. Там, у полоні, дуже багато побратимів мого брата».

«Усе, що я маю — стіна пам’яті і галявина на Майдані Незалежності з прапорцями. Мені нема куди принести свічку, нема куди принести квіти, розумієте?», — каже Тетяна, коли ми з нею прощаємося.

Читайте також:

• Полон. «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
• Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
• Полон. «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»
• Полон. Номер 36. Історія Юлії і Соломії
• Полон. Історія «Мами Тані»
• Полон. «Коли повернеться останній». Історія Катерини
• Полон у 70 років. Історія Хрещеної

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі