Полон. «Якби не хлопці, нас би вже не було». Історія Наталі і Галини

Щотижневі акції на підтримку полонених захисників заводу «Азовсталь» розростаються на очах. Це можна відстежити за кількістю учасників таких мирних заходів, яких щоразу стає все більше і більше. До акцій доєднуються рідні і друзі не тільки тих, хто вийшов у російський полон із заводу «Азовсталь» або тих, хто захищав Маріуполь, але й ті, хто потрапив у полон на інших напрямках у інший час. Наталю і Галину я зустріла на одній з акцій. У руках вони тримали плакат зі світлинами двох чоловіків. Їхня історія — далі.

«Поверніть мені сина 536 днів» — написано на плакаті у Галини Міщан. Її син Сергій потрапив у полон на напрямку Сватове — Кремінна 1 грудня 2022 року. Він — доброволець 25-ї окремої десантно-штурмової бригади.

«До повномасштабного вторгнення працював у лісхозі, потім займався рибою. Простий роботяга, сільський хлопець», — описує пані Галина життя сина до того, як Сергій мобілізувався.

Військовий родом з Чернігівщини, з міста Ніжин. Зі своєю нареченою, Наталією, познайомився в Ніжині 10 років тому. Наталя розповідає, що її двоюрідний брат дружив із Сергієм. І коли той одного разу прийшов у гості, пара познайомилася. 23-го липня буде їхня десята річниця, у липні ж Сергію має виповнитися 30-ть років.

«Ми дуже сподіваємося, що цей місяць буде щасливим для нашої родини», — каже Наталія.

Наречена Сергія розповідає, що дізналася про його полон в інтернеті. Вона впізнала його спочатку по голосу, а потім по профілю обличчя, який було видно на одному з відео. Разом із Сергієм у полон потрапив і його побратим, Євген. На плакаті Наталі дві світлини: її нареченого і його побратима. Наталя намагається приходити на акції щотижня, а мама Галина їздить у Київ спеціально, щоб нагадати, що її син в російському полоні. Говорить, що в Чернігові також проходять подібні акції, але з її містечка швидше дістатися до столиці.

«Щоб суспільство не забувало, щоб також підтримувало. Є дуже багато людей, які просто приходять на підтримку. Навіть, якщо в них немає рідних. Дякую таким людям, що вони не забувають і їм це не байдуже. Просто більшість людей не розуміє наших військових, які повертаються звідти. Днями їхала на роботу і зайшов військовий у метро, де видно, що він поранений, у нього перелом ключиці був, голова перемотана. І навіть ніхто в транспорті місцем не поступився.

Я думаю, це важливо, щоб суспільство, навіть попри те, що в них немає там рідних, підтримувало і не забувало про хлопців. Бо, все ж таки, якщо би ті хлопці не пішли і не були там, то, я думаю, і нас би тут уже не було», — говорить Наталія, розмірковуючи про те, чому відвідує акції і чому закликає доєднуватися до них якомога більше людей. 

 

На її плакаті, окрім світлин — вірш. Наталя каже, що побачила його в інтернеті і написала від руки. 

«Стань його голосом, стань його вільним диханням,

Стань його руками і тихим спокійним сном,

Борися за нього, кричи, хоч навколо тихо

На площі виходь і кричи, що вбиває полон»

Усі фото: Олександра Єфименко / Громадське радіо

Читайте також:

• Полон. «У нього плакат, він — свій» — історія Олександри
• Полон. «Повідомлення не доставлено» — історія Лілі
• Полон. «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
• Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
• Полон. «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»
• Полон. Номер 36. Історія Юлії і Соломії
• Полон. Історія «Мами Тані»
• Полон. «Коли повернеться останній». Історія Катерини
• Полон у 70 років. Історія Хрещеної
• Полон. «Єдине, що я маю — стіна пам’яті і прапорці на Майдані». Історія Тетяни
• Полон. «Вийшла, щоб сказати про свої почуття». Історія Поліни
• Полон. «П’ю каву і ненавиджу себе за це». Історія Ріти