Ромські жінки — носійки традицій і водночас борчині за власний голос у суспільстві. Їхні історії — шлях від упереджень і бар’єрів до власних перемог. В Україні жінки ромської національності часто стикаються з дискримінацією та обмеженням прав, особливо у сферах освіти, працевлаштування, доступу до медичної допомоги та державних послуг. Багато з них не завершують середню освіту, і далеко не всі можуть знайти роботу. Причиною цього є системна дискримінація та соціально-економічна нерівність, яка формувалася десятиліттями.
Історія формування традиційної ролі жінки сягає тих часів, коли громади кочували й формували власні звичаї й правила, а це, своєю чергою, забезпечувало єдність та виживання. Частина цих традицій збереглася й сьогодні. Наприклад, повага до старших, родинні ролі, виховання дітей, збереження культурного коду. У такій тяглості можна побачити не лише обмеження, а й силу ромських жінок, бо більшість цих задач лягала саме на їхні плечі.
Розповідає відома в Україні та за її кордонами ромська діячка, менеджерка проєктів «Ради Європи» Земфіра Кондур.
«У багатьох східних народів роль жінки була і, можливо, залишається дуже схожою. Жінка — це берегиня родини. Вона — мати, яка народжує та дає певну освіту дітям. Вона доглядає за тим, щоб в домі та родині був добробут, гармонія, любов і все, що може лише бути в щасливій сімʼї.
Насправді жінка дуже часто допомагає ухвалювати рішення. Раніше в деяких ромських громадах вона також заробляла кошти. Тобто роль жінки є великою. Та водночас для людей поза родиною та громадою, жінка мала залишатися непомітною, підтримувати чоловіка в усьому і показувати його важливість», — каже Земфіра Кондур.
Серед відомих історичних постатей жіночих ромських імен значно менше ніж чоловічих. Так само їх менше, ніж в інших народів. Причин багато: патріархальні традиції всередині громад, соціальна та правова дискримінація, відсутність письмової традиції та офіційної історіографії, упередження і стереотипи.
Водночас попри ці перепони, є приклади видатних ромських жінок. Наприклад, українська поетка Рані Романі (23 березня 1943 р. — 10 травня 2023 р.), та польська поетка Броніслава Вайс (Папуша) (17 серпня 1908 р. — 8 лютого 1987р.). Їх об’єднує не лише талант, а й непрості життєві шляхи. Вони народилися у спільнотах, де жінці було складно здобути освіту й право на власний голос, а зовнішній світ дивився крізь упередження. Їхні долі позначені боротьбою за можливість писати й бути почутими, часто ціною конфліктів із власною громадою або відчуження з боку суспільства. Та водночас ці жінки надихали інших.
Одна з найталановитіших ромських поеток Броніслава Вайс мала творче імʼя Папуша (у перекладі з ромської – «лялька»). Вона навчилася читати й писати самотужки, а її вірші про ромське життя отримали широке визнання. Проте Папуша зазнала осуду з боку своєї громади, її поезію вважали зрадою. Цій жінці присвятила поему «Циганська муза» Ліна Костенко.
«Циганську музу» Ліни Костенко ромською переклала українська поетка ромського походження Рані Романі. Її переклад став своєрідним містком між українською та ромською культурами, адже вперше твір такої знакової української авторки зазвучав мовою ромів. Письменниці підтримували теплі стосунки, говорили, серед іншого про роль жінки у часто складних патріархальних контекстах літератури. А сучасність дає більше можливостей для того, щоб ромські жінки ставали помітнішими у культурі, політиці й громадському житті.
Читайте та слухайте також: Ромський джаз, високі паски та гостинність: у чому унікальність культури ромів
Хоча традиційна роль жінки у ромських громадах має глибокі історичні корені, з часом звичаї змінюються. Картина неоднорідна: в одних громадах традиційні звичаї залишаються сильними, тоді як в інших вони поступово відходять. Зокрема завдяки тому, що в Україні існують ініціативи й програми, які допомагають ромським жінкам усвідомлювати свій потенціал, розповідає Земфіра Кондур.
«Коли ми починали програму ромських медіаторок в Україні, то спочатку її розробили лише для ромських жінок. Вона мала на меті посилити роль ромської жінки в родині, у громаді, щоб дати можливість їй працювати, розвиватися і посилювати свою впевненість.
У 2010 році було навчання з жінками, які проживали в дуже традиційних родинах та громадах. Для них було важливо приділяти велику частину свого часу приготуванню їжі, прибиранню, побуту тощо. І потім я побачила, як з часом їхня роль в родині й в громаді змінилася.
Вони стали приділяли вже набагато більше часу й уваги тому, щоб допомагати іншим. Жінки проводили багато різних зустрічей, набагато більше часу поза межами свого дому і в них не вистачало вже ресурсу на приготування. І тоді почали включатись чоловіки та діти, які допомагали їм в побуті. Тобто так певні зміни відбувалися в родинах.
Ці жінки навчалися, стали дуже впевненими. Вони почали проводити зустрічі з мерами своїх міст, з депутатами, з представниками місцевих органів влади й на національному рівні», — пояснює ромська діячка.
Ромські медіаторки та медіатори — це професія особливого типу, своєрідні «мости» між громадою та державними структурами. Їм довіряють, їх знають і приймають, бо вони добре обізнані з традиціями, культурою й мовою. При цьому вони зберігають нейтральність і допомагають людям отримати підтримку: від працевлаштування й оформлення документів до доступу до освіти, медицини чи вирішення конфліктів. Та й самі жінки, які стають медіаторками, можуть докорінно змінити своє власне життя.
«У нас була ромська жінка, яка звільнилася з місця несвободи. Вона шукала роботу, бо не хотіла знову повертатися туди й робити щось таке, за що її могли знову покарати. І ми вирішили дати їй можливість працювати. Це було у Донецькій області. Вона пройшла навчання і стала медіаторкою.
Це дійсно дуже змінило її життя та її родини. Тому що це люди, які ніколи ніде не працювали, бо в них не було освіти, знань і можливостей. А ще була дискримінація за етнічною ознакою.
І от коли саме ця жінка почала працювати, отримувати зарплату, робити корисні речі для людей в громаді, то вона мені сказала, що це сильно змінило її життя. Це було ще до 2014 року. Вона сказала, що ця робота змінила їхнє уявлення про життя, про можливість чесно працювати та заробляти кошти. Тобто не потрібно щось вигадувати, боятись за своє життя і робити незаконне. Потім пішли працювати її сестра та брат. Це змінило всю родину. І це такий дуже потужний приклад.
Усі ті медіатори й медіаторки, які працюють з 2010-2011 років, вже мають зовсім інший стиль життя і є прикладами для людей в громадах», — розповідає менеджерка проєктів «Ради Європи».
Жінки, які скористалися можливостями та здобули освіту, стають прикладом для молодих дівчат у своїх громадах. Вони демонструють, як можна зберігати традиції, але й одночасно будувати інше життя, інвестувати у власний розвиток і відкривати нові перспективи для себе та своєї спільноти.
«Молоді дівчата казали, що хочуть бути як пані Люба, або пані Дарина, або пані Рада. І насправді мені було дуже приємно бачити ці зміни, а також те, наскільки члени їхніх родин включалися у те, щоб допомагати. І вони вже не вимагали від жінок, щоб вони обов’язково готували, займалися всіма хатніми справами, тому що розуміли, що вони роблять щось більше і дуже корисне для людей», — говорить Земфіра Кондур.
Попри ці зміни, бар’єри у доступі до освіти для ромських дівчат і жінок все ще існують. Десь це фінансові чи інфраструктурні труднощі, мовний барʼєр, а десь — упередження суспільства чи брак підтримки всередині громади.
«Зараз можна побачити певну різницю в доступі до освіти ромських дівчат, які проживають у великих містах та тих, які проживають в закритих ромських поселеннях. Є також залежність від певної території або географічного розташування ромських поселень.
Якщо йдеться про закриті ромські поселення, то там проблема доступу до освіти всіх дітей є дуже серйозною. У таких традиційних закритих поселеннях перевага в продовженні освіти після п’ятого класу надається саме хлопчикам.
Якщо йдеться про громади, які проживають в містах, то вони вже більш сучасні. У таких родинах намагаються дати певну освіту своїм дітям і змінити життя своєї сімʼї, тому дівчата отримують хоча б повну середню освіту. Але не всі йдуть навчатись в університети, подекуди це повʼязано з економічним становищем родин», — зауважує експертка.
Та є й інший бік проблеми: навіть коли навчальні можливості існують, не всі дівчата можуть ними скористатися. У деяких родинах їх не хочуть відпускати на навчання, бо бояться зміни традиційного способу життя.
«Вони дуже хочуть зберігати ранні шлюби та те, щоб дівчата не виходили за певні рамки ромських традицій. У деяких родин є певний страх, що якщо дівчина буде навчатися в університеті й матиме не ромських подруг, то, можливо, вона забуватиме ромські традиції.
Наприклад, у нас не прийнято дівчатам виходити ввечері з подружками гуляти. Вона має бути обов’язково в супроводі братів, чоловіків або старших жінок. У нас не вітається, коли дівчата зустрічаються з хлопцями та залишаються з ними наодинці до весілля.
Тобто деякі родини дотримуються цих традицій. Це обмежує дівчат, бо вони не можуть бути в певному соціумі з іншими своїми однолітками, не можуть проводити з ними час, або навіть і розвиватися», — каже ромська діячка.
З низьким рівнем освіти й ранніми шлюбами у громадах ситуація все ж таки поступово змінюється, розповідає Земфіра Кондур. За її словами, дедалі більше родин погоджуються дати донькам шанс здобути освіту, відкладати ранні шлюби й розвивати власний потенціал, зберігаючи при цьому повагу до культурних традицій.
«Молоді батьки, які здобули освіту і хочуть бачити життя своїх дітей іншим, все ж таки намагаються давати дітям дошкільну освіту, віддавати їх в хороші школи. Вони розуміють, що це їхнє майбутнє.
Також дуже приємно те, що вік ранніх шлюбів все ж таки змінюється. Це пов’язане теж зі змінами життя ромських громад, тому таких зовсім ранніх одружень вже не так багато, як було раніше», — зазначає Земфіра Кондур.
Читайте також: Крізь століття гонінь та дискримінацій: як збереглась ромська ідентичність
Традиція ранніх шлюбів — це не лише культурна практика, а й порушення прав дитини. Саме тому громадські організації та ромські медіатори проводять численні зустрічі з громадами: як з жінками, так і з чоловіками. Пояснюють, чому ранні шлюби небезпечні для здоров’я, розвитку й майбутнього дітей.
«Було дуже багато різних дискусій з цього приводу. Нещодавно в рамках Таск Форс ромських жінок проводили зустріч, щоб почути їхні думки щодо ранніх шлюбів. Тобто чи вони бачать певні зміни, чи вони все ж хочуть, щоб ця традиція залишалась.
Більшість жінок сказали про те, що сьогодні дівчата все ж таки хочуть здобувати освіту. Дівчата можуть побачити, наскільки це змінює життя людей та які можливості дає освіта. Коли у людей є доступ до певних можливостей, то вони більш широко бачать своє майбутнє.
Якщо йдеться про ізольовані ромські поселення, то вони не бачать цих можливостей і майбутнього. Тоді в них не залишається вибору, як лише виходити заміж і створювати родину. Тобто вони просто не знають, що можна жити по-іншому», — розповідає експертка.
Окрему категорію вразливості становлять багатодітні мами. Вони поєднують турботу про велику родину з постійною економічною й соціальною нестабільністю та часто не мають доступу до підтримки й ресурсів, необхідних для розвитку чи навчання. Саме для таких жінок особливо важливі програми допомоги, інформаційна підтримка й можливість отримати нові знання.
«Ми думали про те, яким чином жінка, яка має п’ятеро дітей, має знайти час, щоб прийти та оформити якісь документи? Тобто вона має стояти в черзі, заповнити все, зрозуміти, куди це віднести. Коли в неї п’ятеро дітей, то це дуже складно, тому що залишити їх немає на кого. Іноді буває, що в них немає коштів на транспорт, щоб доїхати кудись.
Багато проблем виникає саме через те, що з самого початку в них немає можливості розвиватися, вчитися і далі будувати своє життя», — пояснює менеджерка проєктів «Ради Європи».
Ромські жінки зіштовхуються з подвійною дискримінацією, як жінки і як представниці національної спільноти. Їм часто доводиться долати не лише гендерні бар’єри, а й упередження, пов’язані з етнічним походженням. Саме тому ініціативи з підтримки та просвітницькі програми для ромських жінок такі важливі. Вони дають змогу не тільки відстояти свої права, а й стати рушійною силою змін у громадах.
«Є певні випадки, коли ромські жінки зіштовхуються з подвійною дискримінацією: як і жінка і як ромка. Це дуже складна тема. Є багато ромських громадських організацій, які пояснюють ромським представникам і представницям, що вони можуть робити в таких випадках, куди можуть звертатися.
Але якщо в тебе немає освіти, немає роботи, ти не можеш прочитати або захистити свої права, ти не можеш допомагати дітям під час навчання, ти не можеш жити повноцінним життям. У нас є дуже багато ромських жінок, які не мають документів і вони не можуть оформити свідоцтво про народження своїм дітям. І коли вони входять в цю процедуру оформлення своїх перших паспортів, не маючи певної освіти, їм дуже важко. Тоді на допомогу їм приходять ромські медіатори або громадські організації», — розповідає експертка.
Рушійною силою змін у громадах та прикладом для інших стають сучасні ромські жінки. Наша співрозмовниця Земфіра Кондур — відома правозахисниця. З-поміж іншого у 2015 році вона стала першою ромською жінкою, яка обійняла посаду заступниці голови міжвідомчої координаційної групи з ромських питань при Кабінеті Міністрів України. З 2019 року — Посланниця толерантності ПРООН України. Але й вона долала наслідки дискримінації за етнічною ознакою.
«Ми дуже довгий час мешкали серед ромів. І в школі завжди мені занижували оцінки через те, що я ромка. Бо начебто я не могла вчитися краще, ніж інші діти. Коли вже пізніше ми переїхали в інше місто і жили не серед ромів, то була одна викладачка, яка вважала, що ромська дівчина не може навчатися в університеті й мене там не має бути. І вона чимало докладала зусиль, щоб я не продовжувала своє навчання. Але в неї нічого не вийшло.
І це про певні стереотипи й про те, наскільки ромським дітям складно мати доступ до якісної освіти. Навіть якщо ти навчаєшся в інтегрованій, а не сегрегованій школі, це не означає, що тебе будуть приймати й оцінювати достойно відповідно до твоїх знань», — каже Земфіра Кондур.
З подібним ставленням вже через роки довелось зіштовхнутись і сину правозахисниці.
«Мій син народився в Києві й вчився в гімназії з першого до дев’ятого класу, він не переходив нікуди. Син завжди говорив, що він — ром. З сьомого по девʼятий клас, коли діти починають керуватися більше певними стереотипами, його почали булити за походження. З цього приводу у нього виникали конфлікти з однокласниками. Ми намагалися розв’язати це питання: розмовляли з дітьми, спілкувались з класною керівницею, яка ніколи нічого не бачила, а також говорили з директоркою школи, яка була дуже здивована тим, що відбувається.
У тій школі навчався ще один хлопчик певної етнічної групи, і його переслідували й били. Та чомусь вчителі та директорка школи цього не бачили. І тоді я прийшла з пропозицією в школу — проводити безплатно у свій вільний час уроки толерантності, розповідати дітям про різні культури, народи, етнічні групи. Вони мене впустили, я провела декілька таких занять, дітям було дуже цікаво.
Потім я просила учнів на листочку писати, чого їм не вистачає у школі або що їм не подобається. І коли я прийшла до директорки школи й сказала їй про те, що пишуть діти, то мене вже не запрошували проводити такі заняття. Напевно, забагато інформації вийшло про те, наскільки дітям не приділяється уваги і які є проблеми в школі», — розповідає ромська діячка.
Згадує про свою родину й інша ромська правозахисниця, представниця Правозахисного Ромського центру в Одесі, юристка Віра Дрангой. Її історія успіху почалась з того, що мама, яка сама навіть не вміла читати, спонукала дівчину до навчання та вірила у її потенціал.
«У моїй сім’ї пʼятеро дітей. Ми така середньостатистична ромська родина. Моя мама є ромкою. Вона говорить на кишинівському діалекті, тому що її родина мігрувала саме з Молдови. Моя мама не мала змоги ходити до школи, не закінчила навіть трьох класів через дуже важку долю. Дуже рано вона втратила свою маму, через що вони зіштовхнулись з великими проблемами в сім’ї. Моєму дідусеві було важко, бо в нього залишилось четверо дітей. Ніякої підтримки від держави тоді вони не відчували.
Коли вони не мали змоги ходити до школи, то ніхто цим не переймався. Ніхто не намагався допомогти якось вирішити цю ситуацію. Тому моя мама сама вчилася покроково читати й писати, коли вже ми почали ходити до школи. Вона дуже цього соромиться, бо не може досконало читати. Базово вона може написати своє прізвище, ім’я. Якщо потрібно звертатися за якимись послугами, а це означає писати якісь певні заяви, звернення, то це викликає у неї дуже багато труднощів.
Якщо говорити про моїх навіть родичок, то багато з них не вміють читати й писати. Тому звернутись за якимись послугами чи за відновленням документів, викликає у них дуже великий страх. Вони навіть можуть відмовитись від цього через те, що посоромляться запитати про допомогу. Дуже часто через традиційне вбрання і колір шкіри їм можуть відмовити в такій допомозі.
Це те, з чим нам доводиться сьогодні працювати та з чим зіштовхувалась моя мама.
Саме це стало для мене мотивацією піти й вивчати права людини, аби захищати свою сім’ю. Аби ніхто з членів моєї родини більше не міг сказати, що нас не чують, що ми ніхто та не маємо захисту. І мені хотілося стати самій тим захистом для своєї сімʼї», — говорить юристка Віра Дрангой.
Успіхи та здібності Віри теж намагались знецінити. Саме через такі випадки багато талановитих дівчат змушені боротися не лише за свої знання та кар’єрні шанси, а й за право бути просто почутою.
«До прикладу, коли була епідемія коронавірусу, то всіх просили чекати в коридорі, але тільки мою маму попросили чекати на вулиці. Хоча було дуже холодно. Таких ситуацій було багато. Коли я пішла працювати в суд, то мені сказали про те, що в мене будуть певні складнощі.
Мені давали зрозуміти, що я не така ж сама, як інші, що мені буде важче, м’яко кажучи. Вони дуже грубо мені про це говорили, навіть не хочу це повторювати. Вони хотіли показати мені, що я інша. І я розуміла, що мені завжди потрібно робити більше, ніж я можу, аби довести свою повноцінність», — говорить ромська правозахисниця.
Віра Дрангой не стримує сльози, коли говорить про сімʼю. Та жоден випадок дискримінації щодо її родини та до неї особисто не став на заваді, щоб рухатись вперед та досягати своїх цілей.
«Через отримання освіти, ви зможете отримати роботу, стабільний прибуток, престиж, імідж. Тобто ви зможете змінювати цю ситуацію, яку не змогла змінити я, казала мама. Тому вона була для нас прикладом усієї сили. Попри те, що вона дуже рано втратила власну маму, вона дуже хотіла і мріяла ходити до школи. Я дуже часто чую про те, що, мовляв, роми — ліниві, роми самі не хочуть ходити в школу чи працювати. Але ніхто не говорить і навіть не задумується над тим, через скільки бар’єрів і складнощів нам доводиться проходити.
Просто не кожен настільки може бути сильним, аби йти проти системи та проти суспільства, аби довести самому собі, що ти можеш. Це дуже важко. І я ламалась дуже часто, коли розуміла, що я здаюсь. Але моя мама була для мене тим прикладом, що все можливо. Вона мене дуже підтримувала. Для моїх батьків, родини, молодших я була прикладом. Вони постійно в школі казали, що я є їхнім прикладом. Як тут можна здатися? Я вже ніколи не здамся», — каже Віра Дрангой.
Читайте також: Як кодифікація мови та підготовка кадрів допоможуть зберегти ромську в Україні
Схожу історію має й асистентка координатора Правозахисного Ромського центру Валентина Халайчук, але ця дівчина — з суворої традиційної ромської родини. Її життя змінив ретрит про жіноче лідерство.
«Я народилася в селищі Любашівка, виросла в багатодітній родині, нас семеро у мами.
У нас консервативна родина. Мені забороняли багато чого робити. Я не могла носити штани, мені забороняли виходити ввечері, я не могла виходити часто на вулицю. Одного чудового дня мене запросили на ретрит.Батьки спочатку дозволили, а потім в останній момент сказали, що нікуди не поїду. Я була тоді розчарована, у мене взагалі не було настрою. Але почала тоді показувати своє «я» і сказала, що поїду навіть попри заборону. І я поїхала на ретрит. Там нам 4 дні розповідали про те, як бути лідеркою та проявляти себе. За ті 4 дні мені так сподобалось, що я просто не хотіла повертатись додому.
Однак в мене не було вибору, я повернулася додому і вже почала шукати свою роботу якусь, щоб вирватися. Я влаштувалася у магазин в селищі. Там працювала продавчинею-консультанткою рік. Мені сподобалась ця робота. Але на початку, коли я влаштовувалась, мені зробили попередження, мовляв, я — ромка і щоб нічого не вкрала.
До цього я також хотіла влаштуватися на роботу, недалеко від нас був магазин. Я прийшла і спиталась, а до мене говорили з таким наїздом: «Ти що, на роботу хочеш?». Усі знають в селищі, що я — ромка І так мене не взяли тоді на роботу.
Нещодавно була теж неприємна ситуація. Ми з моєю сестрою зайшли в магазин. Вона хотіла щось купити, а мені стало недобре, і я вийшла. Продавчиня до моєї сестри говорить: «А чого ця дівчина себе так дивно повела? Просто постояла, покрутилась і вийшла. Вона, може, щось взяла?». Сестра розповіла мені це. Я підійшла до продавчині й спитала, чому вона так подумала про мене, чи вона не через мій колір шкіри вирішила таке сказати. А вона мені відповіла, що подивиться спершу на камери й потім буде вирішувати. Я їй сказала, що хай дивиться і тоді будемо все вирішувати», — розповідає Валентина Халайчук.
Множинна дискримінація ромських жінок — явище, що досі присутнє в Україні. Про це говорять не лише наші героїні, але й численні звіти міжнародних організацій, а також дані ромських громадських організацій. Ця дискримінація проявляється одночасно і у гендерних бар’єрах, і в етнічних упередженнях. Як наслідок — для жінок ускладнений доступ до освіти, медицини, працевлаштування та інших базових прав. Саме тому робота ініціатив з підтримки ромських жінок є критично важливою для подолання цих перешкод, наголошує менеджерка Ради Європи Земфіра Кондур.
«Нещодавно Рада Європи затвердила Рекомендацію щодо посилення захисту прав ромських жінок. Там прописані певні положення про участь жінок в ухваленні рішень, про доступ до якісної освіти, про доступ до медичних послуг і багато інших дуже важливих аспектів», — говорить ромська діячка Земфіра Кондур.
А ще важливу роль у змінах відіграє ромський жіночий рух. Через курси, тренінги та навчальні програми жінки отримують нові знання й навички, що допомагають розвиватися, реалізовувати свій потенціал та впливати на життя громади. Такі ініціативи створюють можливості, які раніше були недоступні, і поступово змінюють уявлення про роль жінки в суспільстві.
«Ромський жіночий рух в Україні було започатковано у 2000 році. З того часу були різні конференції, постійно проводяться тренінги, навчання, семінари. Є певні програми підтримки стартапів для ромських жінок, якщо вони хочуть розпочати свій малий бізнес.
Є можливості розвиватися, за підтримки ромських громадських організацій можна проходити певні курси, які оплачуються саме для жінок. У Мукачеві проводять курси української мови для ромських жінок. Були курси англійської мови, курси шиття або з б’юті-індустрії для того, щоб жінки могли далі працювати й відкривати свій маленький бізнес.
Тобто є певні можливості, але здебільшого вони надаються саме громадськими організаціями та за підтримки певних донорів», — каже менеджерка Ради Європи Земфіра Кондур.
Підтримка та інтеграція — частина шляху до справжньої рівності. Саме тому важливо слухати голоси ромських жінок, визнавати їхній досвід, давати можливості для освіти, розвитку та участі у культурному й громадському житті. Це робить наше суспільство толерантнішим та сильнішим. Більше про культурне різноманіття ромів слухайте у наступних випусках спільного проєкту Громадського радіо та Радіо Чірікло.
Читайте також: Часто чуємо за кордоном, що «справжні феміністки мають бути антимілітаристками» — Наталія Карбовська
Подкаст створено за фінансової підтримки Європейського Союзу та Ради Європи. Його зміст є виключною відповідальністю авторів. Погляди, висловлені в цьому подкасті, жодним чином не можуть тлумачитися як такі, що відображають офіційну думку Європейського Союзу чи Ради Європи.