Уявіть народ, голос якого століттями звучить в історичних хроніках, але його не чують. Народ, який має складну і яскраву культуру, яку зводять до кліше. Роми — одна із найбільших національних спільнот в Україні. Цей народ живе поруч з українцями з 15 століття.
Попри свій внесок у ремесла, музику та культуру, роми століттями зазнають упереджень, дискримінації та соціального відчуження. Сьогодні частина з них інтегрована в українське суспільство: здобуває освіту, працює у різних сферах. Інша — продовжує жити в умовах бідності, ізольованості й зіштовхується з бар’єрами у доступі до медицини, освіти та захисту прав.
Серія подкастів «Це про нас» розкаже маловідомі та цікаві факти про ромів України, їхню історію, культуру, мову та звичаї, які заслуговують на шану, а не стереотипи.
Формування культури та побуту ромського народу має декілька важливих епох. Більшість істориків вважають, що роми — це вихідці з Індії, а вже у 13 столітті через переселення вони зʼявились в Європі. Про це розповідає Володимир Кондур, начальник відділу з питань захисту прав осіб з числа ромської національної спільноти Департаменту моніторингу додержання рівних прав і свобод, прав національних меншин, політичних та релігійних поглядів Офісу Уповноваженого з прав людини.
«Більшість племен, які згодом стали ромами, жили в Візантії. За понад 300 років існування на цій території, відбулось їхнє обʼєднання. Вони були досить хорошими майстрами, ковалями, тому держава вбачала у них користь. Після розпаду Візантії, ці племена пішли далі в Європу (Іспанію, Італію), а звідти спустились до наших країв.
За однією із версій, коли племена обʼєднались, то назвали себе «рома». Інша версія пояснює походження слова так: оскільки візантійці називали себе ромеями, то при переселенні в Європу з Візантії виникла назва «роми». Також племена ромів доходили й до Єгипту, там вони називались «egyptian», «gypsy», — говорить Володимир Кондур.
У Середньовіччі роми здобули репутацію майстерних ремісників в галузях, де були потрібні мобільність, технічні навички й витривалість. Вони були вправними ковалями, працювали з міддю, латунню та оловом, виготовляли казани, посуд, іграшки з дерева чи лози.
Роми добре зналися на конях, були цілителями та знахарями, а ще — талановитими музикантами й співаками. Їх часто запрошували на ярмарки, весілля, князівські прийоми. Фольклор вони передавали усно, мандруючи з місця на місце.
«На той час Європа перебувала в занепаді і їй не вистачало майстрів. Коли роми заходили в міста, то ділилися своїми навичками з іншими. Однак з часом вони створювали конкуренцію місцевим майстрам, тому їх почали виганяти з цих міст та сіл. Фактично 600 років відбувалось постійне гоніння ромів.
Це був бідний етнос, бо вони залежали від різних речей та обставин життя. Були накази королів, царів про їхнє вбивство та повішання. Ромам було дуже складно перебувати десь постійно. Їм доводилось шукати якісь окремі міста, де їх не змогли б дискримінувати», — розповідає він.
Умовне «прийняття» ромів у суспільство відбулось у царській Росії, але там вони стали кріпаками. Здебільшого роми були артистами, співали в хорах та розважали поміщиків.
На сучасних українських теренах перші роми зʼявились ще раніше, у 15 столітті. Під час міграції європейськими територіями сформувались різні етнічні ромські групи, наразі лише в Україні таких налічують 11. Через це виникали деякі культурні відмінності, діалекти мови. Роми не мають єдиної релігії, тому можуть бути католиками, православними, мусульманами чи протестантами.
«Після Жовтневої революції та до 30-х років ситуація для ромів була хорошою. Я навіть бачив книжки про ромську культуру та ромів, що свідчило про певну видимість. Однак після розвитку фашизму, політика була направлена проти євреїв та ромів, зокрема і в Радянському Союзі», — каже Володимир Кондур.
Читайте також: «З двома коренями в серці, але з одним домом»: як живуть українські болгари
Утиски й гоніння ромів були ще до Другої світової війни, але вони посилились з приходом до влади у Німеччині нацистської партії. Крок за кроком формувалась нацистська ідеологія, яку активно насаджували населенню через пропаганду.
Цю історію вивчала дослідниця, громадська діячка та засновниця молодіжної ромської організації «Центр суспільних трансформацій ТЕНЕТ», історикиня Тетяна Сторожко. Вона понад 15 років працює над збереженням пам’яті про геноцид ромів, документуванням усних історій і розвитком освітніх ініціатив для молоді.
«На території Європи загинули сотні тисяч ромів. Але точну кількість жертв важко назвати, бо велика кількість смертей і вбивств не були задокументовані, на жаль. Якщо ж ми говоримо про український контекст, то ці цифри нараховують десятки тисяч жертв.
У Західній та Центральній Європі знищення ромів дуже часто супроводжувалося депортаціями до концтаборів і примусовою працею. У місцях, де вели облік в’язнів, можна було пізніше дослідити, яку кількість із них становили роми. В Україні ж дослідники говорять про таке явище як «геноцид від куль». Тобто коли ромів систематично та централізовано не збирали для знищення, а страти відбувались одразу ж на місці», — розповідає історикиня.
Звичайне ж населення сучасної України здебільшого не вбачало ворогів у сусідах. Важливо зазначити, що більша частина ромського народу в цей період не вела кочовий спосіб життя. Кочувала меншість, та й не цілий рік.
«Відрізнити серед селян та містян ромів, для немісцевих людей, які прийшли ззовні, іноді було дуже складно. Навіть ті спільноти, які були кочували, робили це не всі 12 місяців. Під час холодної погоди (пізньої осені, взимку та ранної весни) вони орендували житло у селян або в місті. Виходило, що українці або представники інших етносів, які приймали ромів у своїх оселях, добрячу половину року ділили з ними одне помешкання і жили під одним дахом.
Коли я про це розповідаю молоді на заходах, то вони шоковані. Виходить, що не завжди такі погані були стосунки між ромами та іншими народами, бо ці люди погоджувалися жити дуже довгий час в одній домівці. Оці стосунки, які формувалися досить тривалий час, потім повпливали на перебіг долі ромів під час війни», — каже Тетяна Сторожко.
З приходом нацистської Німеччини місцеві часто рятували ромські родини, ризикуючи власним життям. Для них це були люди, з якими вони жили пліч-о-пліч, які допомагали по господарству, і з якими в період спільної зимівлі їхні діти ходили разом до школи. Частина ромів воювала в лавах радянської армії, деякі з них брали участь у партизанському русі. Але усні джерела про ці всі факти, на думку дослідниці, наразі дуже недооцінені.
«Коли я працюю з цими матеріалами, то не втомлююсь знову і знову перечитувати їх. Там можна дізнатися насправді дуже багато чого. Наприклад, яким був повсякденний побут ромів, як вони жили, як кочували чи не кочували, як вели своє господарство в різні періоди.
Велика кількість людей, з якими записували інтервʼю, були дітьми чи підлітками під час Другої світової війни. Цікаво простежувати їхні долі, бо вони належали до спільноти, яка цілеспрямовано знищувалась новим окупаційним режимом. Що або хто допомагав їм вижити в таких умовах, які стратегії були в них для виживання? Одна із найрозповсюдженіших — це приховування власної ідентичності.
Якщо зовнішність дозволяла не видати себе як представника чи представницю цієї спільноти, то просто намагалися назватися будь-ким, аби тільки не ромом чи ромкою. Це була свого роду така мімікрія, коли намагалися придбати, обміняти чи домовитися про те, щоб оформили документи, у яких би зазначили про іншу національність. Вдавали з себе кримських татар, вірмен, грузинів тощо.
Також вони могли втікати чи переховуватись. У таких випадках кардинальну роль відігравали люди, які були поруч. Вони могли видати та сказати, що насправді цей біленький хлопчик — не українець, а з ромської родини. А багато є випадків, про які ми дізнаємось зі спогадів, коли навпаки смаглявенького хлопчика називали кримським татарином», — говорить дослідниця.
Долі кримськотатарського і ромського народів трагічно взаємопов’язані. Під час геноциду кримськотатарського населення радянською владою деякі роми потрапили у депортацію через те, що їх сприймали за кримських татар.
Читайте також: Караїми: народ, що всюди створює «маленький Крим»
До початку Другої світової війни, за даними перепису населення, 24 тисячі людей на території сучасної України ідентифікували себе як роми. Дослідники задокументували близько 20 тисяч підтверджених випадків загибелі ромів унаслідок геноциду. Водночас ці цифри можуть бути далекими від реальних масштабів трагедії.
«Дуже і дуже велика частина розстрілів і знищень не були задокументовані. Зараз по маленьких краплинках вдається відновлювати інформацію про страти за спогадами місцевого населення, за опосередкованими непрямими згадками в документах. Цей процес ідентифікації цифр і імен ще дуже живий. І я впевнена, що через кілька років ці дані можуть бути зовсім іншими», — зазначає Тетяна Сторожко.
Установити справжні масштаби втрат під час геноциду наразі майже неможливо, так само як і точно визначити кількість ромів та їхніх нащадків в Україні. Однією з ключових причин є приховування етнічної ідентичності. Під час війни визнати себе ромом чи ромкою означало ризикувати життям. А після війни — зіштовхнутися з дискримінацією. У таких умовах збереження унікальної ромської культури, мови та традицій — справжнє диво.
«Для мене, як для дослідниці, це багато в чому унікальний феномен. У різні періоди, в тому числі під час Другої світової війни, треба було приховувати власну ідентичність, щоб ніхто не дізнався, що ви ром чи ромка. Часто батьки вирішували не вчити своїх дітей ромській мові, щоб вони в жодному разі себе не видали.
Навіть після війни ця тенденція спостерігалась, коли оточення не знало, що ці люди є представниками ромської спільноти. Були такі випадки, що діти вже в підлітковому або в дорослому віці дізнавалися від когось зі сторонніх, а не від своїх близьких, що вони походять з ромської родини.
Тому збереження власної культури завдячує дуже сильній усній традиції. У ромів досі, зокрема в Україні, до кінця не кодифікована ромська мова, немає власної сформованої писемності. Але всі знання про минуле дуже потужно передаються з вуст в уста. І іноді ми просто дивуємося, що деякі люди знають історію своїх родів на 5, 6, 10 поколінь назад і можуть її переповідати наступним поколінням», — розповідає історикиня.
Історикиня Тетяна Сторожко теж дізналась про власне ромське коріння випадково, і вже у дорослому віці.
«Моя мама дізналася, що її батько був ромом, коли їй виповнилось 17 чи 18 років. Я дізналася, що мій дідусь був ромом і що в нас є ромська родина, коли мені було десь близько 20 років. Тоді я вже вела свої дослідження, публікувала статті про історію культуру ромів, але не мала змоги поспілкуватися з дідусем. Він помер, коли я ще не народилася.
Для мене це залишається досі відкритим питанням, чому він вирішив навіть всередині родини не розповідати своїм дітям про частину ромської ідентичності, про свою ромську рідню і чому моя мама про це дізналася абсолютно випадково від сторонніх людей.
Але коли я читаю ці спогади й знаходжу дуже багато схожих історій, то це мені дає багато усвідомлення і можливість порозумітися з дідусем, хоча я з ним ніколи не говорила. Старші члени родини приховували свою ідентичність та обривали цей звʼязок через страх, що це може нашкодити їхнім дітям», — говорить дослідниця.
Як не прикро, але і зараз є випадки, коли ромам доводиться приховувати свою ідентичність, щоб не зіштовхнутись з упередженим ставленням.
«Коли я зараз спілкуюся зі своїми колегами, друзями та знайомими, які на відміну від мене зростали в ромському культурному середовищі та знали про своє походження, то дуже часто вони в школі, в університеті чи на роботі намагаються не говорити про те, що є ромами.
Вони називають себе вірменами або ще кимось, намагаються уникати відповіді на це питання. Річ у тім, що доводилось чути про дуже велику кількість випадків, коли тільки одне слово про те, що ти ром чи ромка, абсолютно перекреслювало всю дорогу в навчанні чи карʼєрі», — зазначає Тетяна Сторожко.
Вже у 90-х роках минулого століття, коли Україна стала незалежною, у ромських спільнот зʼявились справжні можливості для розвитку та збереження своєї культури й мови. У ті роки виникли перші видання та громадські ініціативи.
«З самого початку незалежності нашої країни були створені умови для всіх національних меншин та спільнот. У 1993 році зʼявились перші громадські організації. Ромський рух дуже гарно розвивався і не було ніяких бар’єрів. Перше радіо, першу газету створили на Закарпатті.
В Україні у нас відбувались дуже позитивні рухи, а все почалося саме з культурних товариств. Уже у 2000-х роках виник правозахисний рух. Зʼявилась група лідерів, які захищали потреби ромів. Трохи по-іншому на це стала дивитись держава. Навіть сьогодні ми бачимо, що попри війну, коли люди думають про безпеку, економіку та соціальні проблеми, питання ромів перебуває постійно в полі зору держави», — каже Володимир Кондур.
Всупереч поширеному стереотипу, лише 5% ромів в Україні продовжують кочовий спосіб життя, решта мешкає осіло у звичайних поселеннях. Але проблем у ромських громад залишається багато: недостатній рівень освіти та працевлаштування, відсутність документів, низький рівень життя, стереотипи та цькування.
Усе це є наслідками століть упередженого ставлення, переслідувань і викривлення історії ромського народу. Щоб вирівняти можливості для частини своїх громадян, Україна має впроваджувати позитивну дискримінацію. Тобто надавати спеціальні переваги або пільги соціальним групам, які історично зазнавали дискримінації чи нерівного ставлення.
«В Україні всі діти повинні ходити до школи й всіх туди приймають. Але якщо подивитись на ситуації в ромських родинах, то у деяких дітей може не бути одягу, щоб просто бути на рівні з усіма й нормально виглядати. У когось немає взагалі дому. Ми буваємо в таких місцях, де будинки без світла, води та зроблені з абичого.
Люди не бачать виходу. Вони самі не зможуть вийти з цієї ситуації. Тому треба створювати для них умови, надавати гуманітарну підтримку, займатись з дітьми, щоб вони ходили в школу. У деяких з них немає документів, потрібно допомагати з цим. Це все і називається позитивною дискримінацією. Україна працює в цьому напрямку. Підтвердженням цього є державна програма — ромська стратегія, яка розрахована до 2030 року», — каже експерт.
Подолання стигми залежить не лише від держави — кожен і кожна може зробити свій внесок, навіть без значних зусиль. Наприклад, можна відмовитися від дискримінаційної лексики. Вживайте термін «роми», говоріть «голова громади» замість «барон», «мобільне поселення» замість «табір». Важливо також позбуватися побутових стереотипів і навчати інших толерантного ставлення.
Читайте також: Турки-месхетинці: народ, який пережив дві депортації й оселився в Україні
Проблеми ромської спільноти — це не лише питання культури, а й індикатор того, наскільки українське суспільство готове бути відкритим і рівноправним для всіх. Більше про унікальну мову, культуру та традиції слухайте у наступних випусках спільного проєкту Громадського радіо і радіо «Чірікло».
І це — про нас.
Подкаст створено за фінансової підтримки Європейського Союзу та Ради Європи. Його зміст є виключною відповідальністю авторів. Погляди, висловлені в цьому подкасті, жодним чином не можуть тлумачитися як такі, що відображають офіційну думку Європейського Союзу чи Ради Європи.