facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Турки-месхетинці: народ, який пережив дві депортації й оселився в Україні

У новому випускові «Це про нас: культурна мозаїка народів півдня» — про турків-месхетинців.Тюркомовний народ, який сповідує іслам. В Україні до війни їх проживало близько 10 тисяч.

Турки-месхетинці: народ, який пережив дві депортації й оселився в Україні
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--
Що було у випуску:
19:53Уривок музичної композиції з підбірки Ahıska Radyo

Хто ж вони, турки-месхетинці?

«Це народ, який пережив дві депортації. Але ще до депортації, у 20-х роках XX століття, знищили практично усю турецьку інтелігенцію»

Турки-месхетинці — народ, який походить з Месхетії — історичної території на межі Грузії та Туреччини. Після двох депортацій вони оселились у Причорномор’ї, Таврії, Слобожанщині та Бессарабії. В Україні з 90-х років компактно проживали на території Херсонської, Донецької та Миколаївської областей. Турки-месхетинці пройшли довгий і важкий шлях примусових переселень та пригнічень, але питання щодо походження народу і досі невивчене. Та й серед самих турків-месхетинців з цього приводу є різні думки.

Розповідає молодший науковий співробітник Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського Національної академії наук України, заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов:

«Ми точно знаємо, ніхто з цим не сперечається, що тюркомовні мусульмани проживали південніше Месхетинського гірського хребта в Месхетії, навколо містечка Ахалкалакі на півдні Грузії, на кордоні з Туреччиною. Зараз є декілька концепцій і немає єдності ні серед науковців, ні серед лідерів громади: як себе називати й, відповідно, як себе виводити».

Ті, хто називають себе месхетинцями, хочуть повернутися в Грузію до своїх домівок, каже Сергій Данилов

Деякі представники народу вважають, що вони грузини, але перейняли мову і релігію османів, пояснює сходознавець:

«З іншого боку, абсолютна більшість представників громади, які зараз проживають в Туреччині або в США і частково в Україні, підтримують думки, що ми не месхетинці, ми турки-ахиска. Ахиска — це отуречена назва Ахалкалакі. Ми — тутешні турки з цього району, з цієї місцевості месхетинської. І від топоніма частина громади зараз називає себе турки-ахиска».

А от більшість представників народу, які проживали у Херсонській області, називають себе просто «турки». Крім наукової невизначеності, хто вони: грузини, які прийняли іслам і тюркську мову, чи корінні, або переселені турки цього регіону, це ще і політичний вибір.

«Ті, хто називають себе турки-ахиска, дотримуються турецької концепції і протурецьких поглядів. Ті, хто називають себе месхетинцями, хочуть повернутися в Грузію до своїх домівок. Деякі з них їздили і дивилися свої будинки в Месхетії. І вони, саме в слові „месхитинець“, бачать свою спорідненість з омріяним, втраченим домом на цій території. А ті, хто називаються турками, вони можуть бути індиферентними і не ставити собі цих питань самоідентифікації», — додає Сергій Данилов.


Читайте й слухайте також також: Після анексії до Херсонщини має бути прикута особлива увага — дослідник


Як же народ потрапив в Україну?

Це ще одне цікаве запитання. Бо турки-месхетинці, хоча це й умовний етнонім, — народ, який пережив дві депортації.

«Але ще до депортації, в 30-х роках XX століття, там була знищена практично вся турецька інтелігенція в Грузії. І це все були люди, які відрізнялися освітнім рівнем від середнього. Тобто мали якусь освіту і мали якісь бажання. Тоді ж в 30-х роках була кампанія з тим, щоб вони не записувались турками. І от під час сталінського перепису, їх примушували записуватися азербайджанцями, грузинами, грузинами-мусульманами. Будь-як, аби не турками-месхетинцями або турками», — розповідає Сергій Данилов.

У студії ГР триває запис розмови ведучої проєкту Вікторії Єрмолаєвої та гостя Сергія Данилова

Через пів року після депортації кримських татар, у 1944-му з півдня Грузії, Месхетії було виселено близько 125 тисяч мусульман. Серед яких більшість — турки-месхетинці, а також курди та вірмени-мусульмани. Їх виселили в Центральну Азію: Узбекистан, Казахстан, Киргизію.

«На початку літа 1989 року в Ферганській долині, в місті Фергана, відбувся міжнаціональний конфлікт, після чого почалися погроми турків-месхетинців в Узбекистані по всій Ферганській долині. Погроми були кривавими, понад 100 людей загинули, тисячі були поранені, сотні будинків турків-месхетинців спалили.

Тоді почалася перша хвиля виїзду турків-месхетинців з Узбекистану. Ситуація, здавалося, стабілізувалася. Але взимку 1990-го року погроми повторилися вже в Ташкентській області. І після цього вся громада, практично вся, 90% громади була змушена буквально тікати з Узбекистану. Тобто відбулася друга депортація», — пояснює науковець.

За що ж сталінський режим депортував турків-месхетинців з батьківщини? Це питання довго лишалось без відповіді.

«Вони не знали, вони постійно намагалися зрозуміти. Це відчуття несправедливості: „а нас за що“? 40 тисяч турків пішли воювати. З них дві третини загинули в радянській армії, повернулися 14 тисяч.

І тільки згодом, вже в кінці 50-х почали випливати документи, в яких йшлося, що їх звинуватили в тому, що „в них розгалужені родинні зв’язки з турками, в Туреччині“. Тому у них є „міграційні настрої, вони недійні і є шпигунами“. Правда у тому, що Сталін виселив потенційно лояльних до Туреччини представників цих етнічних груп, маючи на увазі початок агресії проти Туреччини. З прикордонних зон були виселені усі, кого вважали „потенційно нелояльними“», — говорить Сергій Данилов.

Після депортації турки-месхетинці розселилися у Казахстані, Азербайджані та Росії, зазначає сходознавець:

«Частина тих, кому було призначено радянською владою переселення в нечорноземні регіони Росії, стикнулися з жахливими умовами, з ксенофобією місцевих мешканців, з неприйнятним кліматом і незнайомими природними умовами. І одразу почали шукати варіанти, куди втікти з Росії».

У Росії депортовані стикнулися з жахливими умовами, з ксенофобією місцевих мешканців, з неприйнятним кліматом, говорить Сергій Данилов

Так частина народу, до 10 тисяч людей, опинилася на території України.

«Хтось служив з українцями в армії, хтось мав якісь контакти з українцями. І вже у 90-му році, в травні-червні, перші розвідники поїхали до українських своїх знайомих. Переважно це були чоловіки, які разом служили в армії. І до однополчан, умовно, поїхали та стикнулися з тим, що і місцеві мешканці, і місцева влада в Україні їх почали запрошувати — „приїжджайте“.
Ну, тут декілька причин. По-перше, в Миколаївській області для „чорнобильців“ були збудовані будинки, переселенські. Я добре знаю „чорнобильців“, недалеко з тих країв сам, ніхто нікуди не хотів виїжджати: „ми люди лісові, звикли жити в себе в лісі“. І ці будинки стояли порожні. На українському півдні не вистачало робочих рук. Колгоспи-мільйонери звели будинки, в яких теж ніхто не жив. Це в Чаплинському районі, Херсонської області, наприклад», — розповідає Сергій Данилов.

В Україні турків-месхетинців зустріли дуже гостинно. Місцеві приносили родинам їжу, допомагали облаштуватись, ставлення до них було толерантним, каже науковець:

«Так утворилися декілька осередків проживання турків-месхетинців в Україні: сумнозвісна Семенівка під Слов’янськом, Херсонська область, з двома ареалами — Чаплинський район і Рикове (колишня назва Партизани), і Миколаївська область — три села у Баштанському районі. І перепис 2001 року зафіксував майже 10 тисяч людей, які проживали в Україні».


Читайте також: Кримські татари вже понад півтора століття протидіють репресіям — Богдан Нагайло


Представники народу завжди знаходили можливість об’єднуватися

Особливістю культури турків-месхетинців є те, що вони люблять жити громадою. В Україні це були компактні поселення, і навіть якщо на початку турків-месхетинців розселяли розпорошено, представники народу знаходили можливість об’єднуватися.

«Там дуже висока групова солідарність. Вони бачать у ній запобіжний механізм проти недружнього або агресивного середовища. З іншого боку, три роки тому я в Чаплинці робив фокус-групові випитування, і з подивом для себе виявив, що у них, наприклад, існує неформальна система соціальної підтримки незахищених.
Там йшлося про змішану сім’ю, що доволі рідко насправді трапляється, де дружина була українкою, а чоловік — турком. Він загинув трагічно, і вона залишилася з дітьми, але громада продовжувала виплачувати їй якусь суму, щоб діти мали їсти, і для того, щоб вона не була злиденною. Те ж саме стосується старших людей. Вони намагаються вести бізнес у своєму середовищі, обмінюються інформацією», — ділиться Сергій Данилов.

Сергій Данилов каже, що у турків-месхетинців є неформальна система соціальної підтримки незахищених

У збереженні культурної спадщини важливу роль відіграє саме ця згуртованість і родина.

Про це каже і турок-месхетинець Садіяр Мамедов:

«Треба дітям розповісти, що в нас такі культури, такі звичаї, щоб вони знали і щоб вони далі могли б продовжувати свою культуру. Тому що у нас немає шкіл, закладів вищої освіти, де вчать нашої культури, мови. Але всі турки-месхетинці знають свою культуру, мову, тому що вони дружні і працелюбні»

У родині зберігають і традиції, пов’язані із релігією. Курбан-байрам — основне свято турків-месхетинців — свято жертвоприношення. «Курбан» — означає ділитися. М’ясо жертовної тварини ділять на три частини: одну віддають тим, хто потребує; другу — близьким, родичам, друзям; а третю залишають для сім’ї. Вважають неприпустимим, якщо у твого сусіда немає м’яса у цей день. М’ясо приносили й сусідам-українцям. В оселях турків-месхетинців, у залах або на вулиці, у святкові дні — накритий стіл. Це місце називається «сакю» — невеликий низький стіл-таця, за яким треба сидіти по-турецьки. У ці дні молодші обов’язково навідують старших. Старше покоління — у пошані. Загалом релігійні вірування дуже впливають і на стосунки у родині, і на побут, і на повсякденне життя, пояснює Садіяр Мамедов:

«Ми боїмося хараму. Це заборона. Наприклад, не можна їсти свинину. Ми не їмо свинину. Дуже боїмося забрати чиюсь долю. Наприклад, я зайшов до вас до хати, украв гроші. За них я не можу купити їсти, дітям принести хліба, тому що це харам. Питання у тому, чи так усі роблять, чи ні? Ні, звісно. Є, звісно, люди, які цього не дотримуються».

Через те, що збереження культурного поля турків-месхетинців відбувалося саме у тісному спілкуванні, кожне свято, наприклад, весілля, — це свято усієї громади. На весілля приходить від 200 до 500 людей.

До слова, і пошук пари у цій спільноті — окрема цікава історія, каже Сергій Данилов:

«Така трагічна доля саме цих турків, що вони дуже замкнені. Років 20 років тому уявити змішані шлюби було неможливим. Вони одружувалися тільки всередині з себе, контактували тільки з собою і тільки вимушено йшли на контакт з українською більшістю. Оскільки в Україні їх не так багато, то шлюби — це ціла міжнародна справа. Тобто, нареченого чи наречену шукає уся мережа турків, принаймні, в осяжному ареалі: спочатку у себе в регіоні, потім в Україні, потім додавалася Росія, Азербайджан, північний Кавказ. І це була ціла дуже непроста кампанія. Треба, щоб родичами ці люди не були, а з іншого боку, щоб це було щось близьке, щось своє».

Ще кілька десятиліть тому хлопців і дівчат могли одружити навіть наосліп. З часом від цієї традиції потроху відійшли. Загалом елементів історичної та культурної спадщини, з огляду на складну історію і дві депортації, у турків-месхетинців збереглось, на жаль, не так багато, кажуть історики. Але цікавинки в культурі все-таки є, і їх, наприклад, можна побачити на кухні.

На смак і запах

У кухні турків-месхетинців одночасно є і центральноазійські (турецькі), і кавказькі (грузинські) сюжети.

«Хінкалі називаються інкалі, наприклад. Вони трохи менші, ніж грузинські, але технологія та ж сама», — зазначає Сергій Данилов.

Від грузинських хінкалі ці відрізняються розміром. Їх роблять маленькими, як пельмені. Це улюблена страва турків-месхетинців, каже Садіяр Мамедов:

«Про ці хінкалі є вірші, пісні, дуже багато різних притч. Хінкалі дуже люблять. Хінкалі — це у нас їжа номер один».

Месхетинські хінкалі. Фото з відкритих джерел

На Курбан-байрам готують узбецький плов. Спочатку в казані смажать баранину, додають цибулю, моркву, потім заливають водою, додають рис і тушкують на вогні.

Плов з бараниною. Фото з відкритих джерел

На святковому столі обов’язково має бути м’ясо — варене, смажене, печене або шашлик. Також гостей пригощають салатами, спеціальними коржиками «отмек» з листкового тіста та солодощами. А на поминки, наприклад, готують пахлаву. Часто до приготування залучають ледь не все село, бо і куштувати потім всім разом.

Курбан-байрам. Фото з відкритих джерел

А що зараз?

На жаль, культура месхетинських турків в Україні збереглася не всюди й не є однорідною.

«Турків в Донецькій області, на жаль, не залишилось. Зі Слов’янська їх евакуювали в Туреччину. Уже після звільнення Слов’янська, у 2014 році, уряд Туреччини провів кампанію і практично всі були переселені у готові будинки в східну Туреччину. І якась частина потім повернулася, але громада втратила. Це була найбільш урбанізована частина турків-месхетинців.

А от ті, що залишилися, це Херсонська область, Чаплинський район і Миколаївська область, Баштанка, вони трошки по різних треках пішли. У Миколаївській області утворився більш світський характер і немає з боку релігійних діячів заборони на традиційну народну культуру, зокрема на спів, на танці. У Херсонській області, де абсолютна більшість входить у релігійні громади, підконтрольні духовному управлінню мусульман України, боролися з традиційною народною культурою, заміняючи її версією того ісламу, який сповідує це духовне управління», — розповідає Сергій Данилов.


Читайте та слухайте також: Вивчення кримськотатарської мови — це пришвидшення перемоги — Роман Назаренко


Осередок, де збереглись народні музика і танці, — це три села Баштанського району Миколаївської області. Музика турків-месхетинців, як і кухня, має і центральноазійські мотиви, і кавказькі. Це спів чабанів, обрядовий спів, святкові пісні.

У турків-месхетинців, які живуть і в Україні, є і свій національний одяг, пояснює Сергій Данилов:

«Він такий же, як в Центральній Азії, в Узбекистані. Жінки носять довгі закриті сукні й хустку на голові. Зараз під впливом цієї версії ісламу в Чаплинському районі дівчата стали закутуватись по-іншому. Одна хустка, потім друга хустка. Без хустки жінку важко зустріти. Одяг закритий, довгий, традиційний для Центральної Азії або мусульманських регіонів Кавказу».

Про мову

Мова турків-месхетинців — східноанатолійський діалект турецької мови. Деякі дослідники вважають, що у ній зафіксовано до 30% грузинської лексики. Але почути цю мову не так просто, пояснює Сергій Данилов:

«Викладання мови турків-месхетинців немає. Її передають з покоління у покоління тільки усно в сім’ї. Це домашня і секретна мова. Через що інколи трапляються конфлікти в публічних місцях, на базарах, чи при якихось економічних справах між турками й українцями.

Але з розповсюдженням супутникового телебачення, супутникову антенну можна побачити на кожному турецькому, месхетинському, будинку. І вони всі дивляться турецьке телебачення. І це стало фактором підтримки, з одного боку, мови за відсутність викладання в школі. А з іншого боку, фактором уніфікації. Коли втрачається їхня діалектальність, їхній регіоналізм, їхні автентичні або архаїчні конструкції, лексеми, слова».

Літератури мовою турків-месхетинців наразі немає, скрушно каже Садіяр Мамедов:

«Мене вбиває, що ціла нація, а в нас немає ні літератури, ні письма, в нас немає нашого нічого. Раніше ми там використовували грузинський алфавіт, азербайджанський, османський, після Другої світової війни був латинський чи російський тощо. Ніколи своєї не було ні літератури, ні письма, нічого».

Довгий час рівень освіти в спільноті був низький. Представники народу жили у сільській місцевості, багато працювали на землі, діти часто не відвідували школи, бо допомагали батькам. Були й ранні шлюби. Ситуація почала змінюватися не так давно, говорить Сергій Данилов:

«Модернізація відбувалася останні 10 років, коли з’явилися перші ті, хто пішов вчитися в університети, закінчувати повну середню освіту для початку, ходити в школу більш регулярно. Як сказала мені одна вчителька, з’явилися діти, які можуть говорити повними складними реченнями. Бо, на жаль, ці діти працювали на землі.

Зараз, до 24-го широкомасштабного вторгнення, з’явилися вже великі бізнесмени, з’явився достаток. Вони стали заможними, вони стали більше наймати людей, стали важливими працедавцями у Чаплинському районі».


Слухайте та читайте також: «Qırım, а не якась там Таврида»: про три корінні народи України з батьківщиною у Криму


Після російського вторгнення

Культура останніми роками теж почала відроджуватися. Поки у 2022 році агресія РФ повністю не зупинила цей процес. Основна частина українських турків-месхетинців, які проживали на Херсонщині, потрапили в окупацію.

До слова, на акціях протестів проти російських окупантів вони йшли пліч-о-пліч з усіма місцевими, відстоюючи Україну. Вже в окупації почались перемовини про евакуацію турків-месхетинців, пригадує Данилов:

«Перемовини уряду Ердогана з Росією тривали упродовж травня-червня торік. Здавалося усе повністю погодженим, люди мали організовано виїхати. Для Росії це дуже іміджево неприйнятна ситуація. Так само як бандити в Донецьку протестували проти того, що турки зі Слов’янська, вже звільненого, виїжджають у Туреччину, так само тут Росія робила все, щоб цього не допустити.

Організований виїзд був зірваний, але індивідуальний виїзд відбувся та основна маса турків з Чаплинського району і взагалі лівого берега Херсонщини, там де основна маса їх проживає, вже виїхала в Туреччину».

Зараз більша частина тих, хто виїхав, залишилися у Туреччині й інших країнах, хтось повернувся на вільні землі України, хтось — в окупацію, дехто служить в Збройних Силах. Так, Україна — багатонаціональна країна, з низкою національних спільнот і корінних народів, які можуть жити у злагоді поруч. Ба, більше, давати опір спільному ворогові. Бо все це — про нас.

Авторка програми: Вікторія Єрмолаєва

Звукорежисерка: Юлія Соганчі

Обкладинка: Катерина Юркова

Фото у студії ГР: Мар’яна Чорнієвич

В оформленні програми використана музика кримськотатарського гурту «Bingoz».


Попередні випуски подкасту:


Проєкт створений за підтримки Українського культурного фонду


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

За підтримки

Український Культурний Фонд, УКФ
Поділитися

Може бути цікаво

«Муніципальна няня» для ВПО: Мінсоцполітики пояснює, як оформлювати

«Муніципальна няня» для ВПО: Мінсоцполітики пояснює, як оформлювати

Хмельницький взимку самостійно покриватиме потреби електроенергії для котелень міста — Симчишин

Хмельницький взимку самостійно покриватиме потреби електроенергії для котелень міста — Симчишин

ЄС запланував державні гарантії, аби інвестори вкладалися в Україну попри війну — Длігач

ЄС запланував державні гарантії, аби інвестори вкладалися в Україну попри війну — Длігач