«З двома коренями в серці, але з одним домом»: як живуть українські болгари

«Куди я поїду? Куди я поїду? Я б не посміла поїхати звідси. Я б не змогла», — так болгарською мовою казала майстриня з села Криничне Одеської області Варвара Бурлакова, згадуючи у фільмі «Місце сили» життєвий шлях українських болгар.

Болгари — одна з найбільших національних меншин, яка проживає в Україні. У різних областях, але здебільшого на півдні України, їх налічується близько 200 тисяч. Таврійські, бессарабські, кримські болгари — всі вони мають свою унікальну історію. Історію переселень, боротьби, виживання та неабиякої сили, щоб зберегти свою унікальність.

Перші поселення

Поява болгарського населення на території сучасної України пов’язано з російсько-турецькими війнами, які відбувались у XVIII та XIX століттях.

«І саме тоді частина болгарського населення за допомогою російської армії, російська армія вела війни на Балканах, вона переселялася на територію Бессарабії, район Буджаку.

І саме там виникли перші болгарські поселення, виник Болград як столиця бессарабських болгар. І тривалий час це було місце зосередження культурної активності болгар на території Російської імперії», — розповідає директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.

За його словами, в Надазов’ї болгарські колонії з’явились у 1861 році.

«Зміни відбулися після закінчення Першої Кримської війни. В результаті мертвої угоди частина території, на яких мешкали болгари, мала відійти Румунії. І далеко не всі болгари погоджувалися залишатися на території Румунії. І російський уряд тоді запропонував цій частині болгар переселитися на територію, яка залишалася тоді в Російській імперії. І, власне, тоді була отримана грамота на володіння землею в Приазовських степах».

Поселення, які зайняли болгари, належали ногаям. Тих своєю чергою масово переселили в Туреччину — тодішню Османську Імперію. Перші роки після переселення для болгар були дуже важкими.

«Є такий відомий болгарський письменник Міхо Ходжинський.

Він якраз описав у своїй книжці всю історію переселення болгар в Приазов’я. Він був пізніше репресований радянською владою. Він був один із тих, що пропонували болгарам повертатися в Болгарію. Це дуже такий цікавий процес. З одного боку, відбувалася міграція болгар на територію Російської імперії, які, відповідно до їхніх уявлень, тікали від Османського іга. А з іншого боку, були певні зусилля для того, щоб повернути болгар.

Це вже особливо, коли Болгарія стала незалежною державою. Тобто, об’єднати болгар цих одній державі. Це був такий зустрічний процес», — розповідає Ігор Семиволос.

З усім тим на території тодішньої Таврійської губернії (а це південь сучасної України) болгари заснували чималу кількість поселень.

«Слід сказати, що, якщо подивитися на архітектурну традицію, то переважна більшість болгар, які мешкали в Бессарабії, вони мали, подібно до румунської архітектурної традиції, оці касамара — довгі будинки. У Приазов’ї такого не було. Тобто, касамара практично не було. А болгари будували будинки за німецькою архітектурою. Тому що там поруч з болгарами перебували німецькі колоністи. На 14-й рік більше ніж 100 тисяч німців мешкало на території Запорізької області. І вони запозичили саме німецьку архітектуру для будівництва усіх будинків. Хоча, звісно, там є певні болгарські орнаменти, оформлення будинку, відповідно, три вікна і таке інше. Тобто, це розмальовка, відповідно, стіни. Відчувається одразу, коли ти в’їжджаєш у болгарське село, одразу можна побачити особливості», — пояснює він.

Довгий час таврійські болгари були звільнені від податків, також їх не забирали в армію. А період з 1880-го до 1914-го років називають золотою добою надазовських болгар.

«Тому, що колонії дуже швидко розвивалися, містечка багатіли, постійно відбувався рух населення і збільшення кількості людей, і, в принципі, земля родила. Тоді, взагалі, якщо можна говорити про Приазов’я, тоді був період економічного розквіту. Можна згадати такі факти, що, наприклад, в селі Андріївка — це недалечко від Бердянська — мешкало на той момент приблизно 15 тисяч населення. Це вже практично містечко, тобто там були кам’яниці, були будинки. Ну й от така сама історія була і в Преславі, і в Інзовці, і в інших населених пунктах болгар», — додає директор Центру близькосхідних досліджень.

Ситуація на гірше змінилась в період Першої світової війни у 1914 році, тому що Болгарія стала союзницею центральних держав.

«Коли почалася громадянська війна, або російська, радянська інтервенція в Україну, і потім доволі складні процеси, які відбувалися на півдні України (і рух батьки Махна, і білі, які рухалися туди-сюди, і, відповідно, австрійці, і потім українська влада, російська влада, радянська влада — тобто там дуже багато відбувалося подій), і колонії занепали. Дуже серйозно занепали, саме через громадянську війну, через те, що кожна сила, яка приходила на ці території, вимагала отримати якісь певні харчі, продовольства, конфіскація майна відбувалася, багато чого іншого», — розповідає Ігор Семиволос.

Росія зрадила Вірменію, Азербайджан починає реінтеграцію: Ігор Семиволос про Нагірний Карабах

Репресії, колективізація, Голодомори

Вже у радянський період, під час короткого етапу коренізації 20-х років навіть створили Болгарський національний округ. Хоча він існував недовго.

«Період, коли заохочувалося знайомлення з болгарською культурою, болгарською мовою, повернення до коріння тривав до кінця 20-х років.

У кінці 20-х років починається чергова хвиля русифікації та боротьби з націоналізмами. І вся болгарська верхівка цього національного регіону була розстріляна. Вона була розстріляна, і я читав спогади дуже багатьох людей тих часів. Вони казали, що спочатку радянська влада була нелогічна, вона спочатку заохотила вивчати болгарську мову, повертатися до коріння, повертатися до болгарської культури, а потім за це і розстріляла як іноземних шпигунів», — підсумовує він.

Потім слідували болісні процеси колективізації та голодомори. Від штучного голоду, створеного Радянським союзом, болгарська спільнота постраждала дуже відчутно.

«Поруч з селом Ботієве, біля церкви, є великий монумент Голодомору, і там якраз, на відміну від багатьох інших монументів, які я бачив, є прізвища людей, які загинули під час Голодомору. Там написано, хто вони за національністю: болгарин, українець, болгарин, українець. Тобто, іншими словами, це зафіксовано принаймні у тих документах: що дуже багато болгарського населення померло від Голодомору разом з українцями», — пояснює дослідник.

Читайте також: Болгарія визнала Голодомор геноцидом українського народу

Депортація з Криму разом з кримськими татарами

Ці процеси призвели до ще сильнішого занепаду болгарських поселень. Потім русифікація та Друга світова війна. Болгарське населення знову сприймається вороже. Тільки з Криму разом з кримськими татарами та іншими народами у 1944 році депортували понад 12 тис. болгар, велику кількість людей відправили у трудові табори на Урал та в Центральну Азію.

«Ті, хто намагався уникнути цього, просто позбувалися національності. Вони назвали себе українцями. Тобто, був серйозний удар по болгарській спільноті цього періоду. І це визначило на довгий час і стан болгарської спільноти. Вона була замкнута на собі. Тобто, вони назовні практично не маніфестували своїх традицій. І все це відбувалося в замкнутому колі», — впевнений Ігор Семиволос.

Це тривало до середини 60-х років, потім ставлення до болгар у Радянському союзі пом’якшилось, бо сама Болгарія вже була соціалістичною країною.

«Але цей період також збігся з масовою тотальною русифікацією. По суті, це відбувалося не лише з болгарами, це відбувалося і з приазовськими греками. Тоді також були спроби запобігти цій русифікації: продовжити навчання болгарською мовою, а потім збереження традицій. Ну, це розглядалося, як прояви націоналізму, ворожі прояви. Всі вбудували комунізм і мав бути новий тип людини: радянська людина, яка спирається на російську культуру, російську мову», — говорить Ігор Семиволос.

У болгарських селах, хоча і не в усіх, мова зберігалась на побутовому рівні. Цікаво, що там, де мова збереглась, люди використовували говірки, якими говорили що 150 років тому.

«Усі говорять по-різному. І от я знаю, що багато болгарських дослідників, які приїздили, просто хапалися за голову і казали: „Боже, яке щастя, тут можна почути мову, яка була в Болгарії 100-150 років тому“. Це дійсно дуже цікаво з точки зору дослідження розвитку мови», — ділиться директор Центру близькосхідних досліджень.

«Ми почали вивчати болгарську в школі лише коли Україна стала незалежною»

Вже після здобуття Україною незалежності культура болгар отримала новий етап розвитку, з’явились Товариства болгарської мови, почав діяти українсько-болгарський коледж, болгарську почали викладати. Письменники та журналісти збирали та публікували втрачену інформацію.

«Впала залізна завіса, і почали їздити до нас, почали приїжджати болгари. Боже, я була маленька, я пам’ятаю чітко цей момент. Для мене це такий яскравий спалах пам’яті з мого дитинства. Як до нас приїхали болгари, ми їх у нас приймали. Ну, по-перше, ті подарунки… Я вперше тоді отримала книжку, це були казки болгарською. І я пам’ятаю, що я просто сиділа і читала цю книжку до дір. І мене можна було не шукати. Для мене це було таке: „Вау, я можу читати болгарською книгу“. Тобто не було, розумієте? Ми тільки коли Україна стала незалежною почали вивчати болгарську в школі», — розповідає українська краєзнавиця Тетяна Станєва.

Також після здобуття незалежності в Україні почали відзначати болгарські свята та урочисті заходи, проводити фестивалі болгарської культури, кухні та традицій.

Культура болгар прекрасно збереглась і на теренах Бессарабії, де мешкає переважна більшість українських болгар. Найбільше болгарське село Одещини — Криничне (болг. Чушмелій). Його заснували 1813 року ті болгари, які переселилися на терени сучасної України з північно-східної Болгарії. Село розташоване на березі найбільшого природного озера України — Ялпуг. Саме звідти — наша гостя Тетяна Станєва.

«Ми назавжди будемо з двома коріннями в серці, але з одним домом. І цей дім — це Україна. Для нас це важливо. Чому підкреслю це? Тому що було дуже багато маніпуляцій з боку російської пропаганди і Болгарії самої на випадок такий, що багато програм репатріацій. Щоб болгари назад поверталися до Болгарії. І мені дуже багато своїм фільмом і на ефірах доводилося Болгарії пояснювати, що наш дім давно вже Україна. Ось чому ми його захищаємо зараз, ось чому ми вболіваємо, помираємо заради волі і свободи своєї України — щоб захистити свою домівку. Болгари настільки вкорінилися тут, що з безлюдного степу вони просто зробили… Я не побоююсь цього слова: рай. Якщо рай на небі не виглядає так, як моє село, то мені не треба такого раю», — ділиться вона.

«Я хотіла записати очевидців, тому що архіви ми будемо мати завжди»

Про самобутність болгарського села Тетяна Станєва разом із командою створила документальний фільм «Місце сили», 2018 року. Один з головних героїв-оповідачів — Георгій Деміров, який пережив голод та сталінські репресії. Був висланий на 10 років до Сибіру й до проголошення незалежності залишався ворогом народу. Вперше, спеціально для фільму, розказав свою історію публічно.

«У 1922 році народився, у цьому подвір’ї. Сільське господарство, багато землі, багато роботи. Молодший брат зовсім маленький був, потім я прийшов в сім’ю зятем, все на моїй шиї було. І забрали в нас землю, і в колгосп не прийняли. Батька Трандафілова Афанасія в 1940-му першого забрали. Відразу 4 людей», — розповідає Георгій Деміров у фільмі.

У Болгарії фольклористи захоплюються й тим, що діалект, який ми зараз почули, зберігся в Україні. Для Тетяни Станєвої, режисерки та сценаристки фільму, це було головною метою — збереження для нащадків.

«Я щаслива, що я знайшла трьох літніх людей, які є ще свідками тих подій: і голоду, і змін влади, як прийшла радянська влада, і як храм знищили, і репресії. І все це вони розповідали у своїх власних історіях, як очевидці.

Я спеціально хотіла записати очевидців, не працювати з архівами. Тому що архіви ми будемо мати завжди. А цих людей — все. І вони з собою забирають всю пам’ять. І дуже важливо, щоб ми не залишилися як з цією хворобою, амнезією, що ми не пам’ятаємо, звідки ми, де ми, що ми знаходимося, і що ми залишимо нашим дітям. Фільм побудований в конфлікті між старим і новим поколінням, між бажанням зберегти, донести все, що збереглося за 200 років. І з сучасністю, яка все це не те, що знищує, але такі просто обставини», — розповідає режисерка і сценаристка фільму.

Фільм про зв’язок поколінь. У ньому Тетяна Станєва вперше вдягла народний стрий часів її бабусі.

«Я коли одягнула, це щось неймовірне. Я не можу це передати, але мені захотілося в моменті просто лягти на землю й обійняти її. Це не було в сценарії, ми не планували це, але я просто кажу, я просто хочу, можна я просто полежу. І я отак от прилягла, одягнула, лягла і це все зафільмували, воно потім увійшло в фільм. І власне це якраз в кінці під дуже стару пісню, яка записана в нашому селі, пісня про раду», — згадує жінка.

На смак і запах

Болгари України багато працюють на землі, а ще роблять вино, яким пригощають гостей. До вина подають національні болгарські страви. Основні їхні інгредієнти — бринза, яйця та молоко. У місцевій кухні багато овочів. Є різні варіанти приготування фаршированого перцю: його фарширують рисом, м’ясом та цибулею. На столі українських болгар також можна побачити страви, схожі на кримськотатарські: м’ясний пиріг кубете чи курбан з баранини. Рецепти курбана передають з покоління в покоління.

А популярною випічкою місцевих болгар є міліна — печені вертути з борошна, туди додають сир, яйця та топлене масло. Тісто треба розплескати дуже тонко, це робить випічку повітряною. Міліну готують напередодні важливих родинних свят, весілля, хрестин, закладання нової будівлі, святкування нового року тощо.

Свята болгари відзначають як українські, так і власні національні.

«Наприклад, Лазара день, як Трифан Зарязан — це свято літургійного обрізання виноградної лози. Це у лютому, 14 лютого. Коли весь світ святкує День закоханих, у нас День Трифана Зарязана, день обрізання лози.

Усі п’ють, обрізають лозу, поливають її вином. Все це робиться задля врожаю. І всі гуляють після цього. Також, наприклад, Баба Марта. Такого свята немає в українському календарі, але це святкується 1 березня. І завжди бабуся запалювала вогник у дворі й ми стрибали через цей вогник і казали: „Вин бивлі в кишті марта“. Що означає, якщо дослівно перекласти: хай воші йдуть на вулицю, а в дім заходить Марта. Тобто, виганяється зима, запрошується весна. Це свято дівочої ініціації. І після того, як ми пострибали, вигнали, вогнем очистили зиму, запросили весну, бабуся нам пов’язувала такі мартинички — це такий червоний, сплетений з білою ниткою браслетик, на руку пов’язується. Знову ж таки, це символ народження, плідності. І навіть пов’язували їх на новонароджених ягнят, на посаджені нові дерева.

І в кінці ми вже розв’язуємо цю нитку тільки тоді, коли або побачимо першого журавля, або побачимо перше заквітле дерево», — пояснює Тетяна Станєва.

Мартинички після цього кладуть або під камінь, або пов’язують на дерево та загадують бажання. А ще є болгарське свято Лазара — це теж свято дівочих ініціацій.

«Дівчата одягнені у спеціальні костюми, які бабуся нам готувала завжди. Я в дитинстві лазарувала і потім вже був якийсь період, коли там дуже стрибнула урбанізація, всі почали виїжджати з сіл. І якось притихло, а зараз, здаюся, всі знову відновили цю традицію, практикують її. Дівчата одягнені у спеціальний такий одяг (там є баянець, булка, сердічка, курічка, булка) як наречені. Це як театральне представлення, вони співають певні пісні, обов’язково на певний будинок. Якщо це будинок на перехресті, який кутовий, тобто немає сусідів з одного боку, то там співається одна пісня. Якщо ми заходимо в дім і там є новонароджена дитина, то там співається друга пісня», — пояснює краєзнавиця Тетяна Станєва.

У болгарських селах традиції зберігаються і зараз, з іншими культурами та звичаями можна жити навіть через дорогу, дружити, поважати, але плекати своє.

«Календарі дуже перемішалися, тому про нашу ідентичність я завжди кажу: з одного боку, можливо, це погано, що дещо зникає при асиміляції. Але ми набагато більше і беремо. Ми вдвічі багатші, вдвічі як мінімум. Кожна людина в Бессарабії знає мінімум три мови: це українська, російська, і болгарська або гагаузька. Є такі села, де розділено: половина села болгарська, половина гагаузька. І так вони історично просто селилися, і там одна вулиця розділяє, наприклад, це село. І культура була настільки консервативною, що я не буду далеко ходити, я можу розповісти, як це в моїй сім’ї. Моя бабуся вийшла заміж за сусіда. І вона казала: „Я білу косу заплету, але за чужого заміж не вийду“. У нас є поодинокі невістки, які українки за походженням, але вони болгаризувалися просто в моменті», — ділиться Тетяна Станєва.

Звісно, урбанізація впливає та традиції, вони пом’якшуються, та є моменти, яких й досі суворо дотримуються. Наприклад, хто з дітей іде з дому, а хто лишається жити з батьками.

«Якщо це двоє дітей, брат і сестра, то брат залишається з батьками, сестра виходить невісткою в інший двір. Якщо це дві сестри, то молодша сестра залишається доглядати батьків, жити з батьками. І, відповідно, хата залишається їй, а старша сестра йде невісткою у чужий будинок. Якщо це два брати, так само брат молодший залишається, а старший мусить піти.

У моєму роді мій тато, молодший брат, залишився в хаті батьків. Старшому побудували будинок. Чому? Тому що і його дружина також мала виходити. І тільки в таких випадках будують будинки нові», — розповідає вона.

У Бессарабії в болгарських селах — саме ті довгі будинки, про які згадував Ігор Семиволос. Цікаво й те, що вікна цих будинків виходять виключно на південь.

«Чому довгі? Вони такі довгі й мають декілька виходів у двір. Це не те, що я розказую тільки про мій будинок. Мій ще короткий порівняно з іншими, бо мій дуже старий. І декілька виходів у двір. Кухні та туалети були завжди на вулиці, тобто у дворі. І кухня літня, і кухня основна завжди була напроти будинку, у дворі. І всі в домі могли проживати до чотирьох поколінь. Тобто бабуся з дідусем, мама з татом, і діти вже дорослі, і хтось вже одружується і вже народжують. Тобто реально до чотирьох поколінь може бути в одному будинку. І кожен мав свій вихід у двір. Ну, як під’їзд, я не знаю, з чим це порівняти. Ну, як свій вхід», — розповідає Тетяна Станєва.

Читайте також: Парламент Болгарії на закритому засіданні підтримав передачу Україні ракет для С-300

Болгарська спільнота і повномасштабна війна

Частина української болгарської спільноти постраждала від окупації територій російської федерацією. Це стосується й поселень таврійських громад.

«Станом на зараз ці громади окуповані. Значна кількість людей виїхала. Ті, хто лишилися там, перебувають у скрутній ситуації, вони виживають. Чесно кажучи, дуже важко уявити собі, що там буде після повернення. Ситуація доволі складна. Питання колаборації, виживання і всього іншого. Відповідно дій окупантів, репресій тощо», — коментує Ігор Семиволос.

Окремо варто сказати й про вклад болгар України у боротьбу проти російської пропаганди.

«Я дуже часто розповідаю, що в Болгарії, коли російська пропаганда використовує нацменшини, маніпулює у своїй пропаганді, кажучи, що Україна утискає українських болгар і не дає їм вчити болгарську мову. Я сама ж медійниця, я сама журналістка. Я знаю, як робиться пропаганда, як вона фабрикується. Ну, слухайте, щоб так зухвало, стовідсоткову неправду видавати за чистісіньку правду — це так ще треба вміти. І щоб це народ абсолютно сприймав. А коли це говорить депутат з трибуни парламенту. Розумієте, наскільки Болгарія, по-перше, просочена агентурою і наскільки там сильна пропаганда.

Я постійно кажу, що Україна — найтолерантніша країна з усіх, які я знаю і відвідувала. Я намагаюся запевнити, що ось, я вам живий свідок, я живий свідок, стою перед вами, вашої крові, чистішої болгарської крові ще годі пошукати в усій Болгарії. У мене всі болгари. І я стою перед вами, вашою мовою кажу вам, що це неправда. І все одно ця стіна є. Я сподіваюся, що є результати моєї роботи, моїх зусиль. Я бачу її, вона є. Але все одно залишаються, все одно ці обмануті люди», — зізнається Тетяна Станєва.

Також болгари України впроваджують культурні проєкти. Як от — міжнародний фестиваль етнографічного та антропологічного документального кіно «ОКО», який цього року розширює кордони, щоб прокладати мости між культурами.

«Цього року він фізично в Софії. І на майбутнє ми хочемо, щоб цей фестиваль проводився як в Болграді, в Україні, так і в Софії, в Болгарії. І був такий проєкт, як місточок між нашими країнами, де ми покажемо три програми: міжнародна програма (повнометражна і короткометражна), національна програма болгарська і національна програма українська. В українській національній програмі будуть переважно фільми про війну. Окремо буде онлайн-програма, титрована болгарською, на Neterra.tv. І для українців, я дуже всіх запрошую, з 1 по 7 жовтня будуть всі фільми викладені з українськими субтитрами на Megogo», — підсумовує Тетяна Станєва.

Загалом Україна стала домом для представників та представниць понад 100 націй. І навіть в умовах повномасштабного вторгнення надзвичайно важливо зберегти мову, культуру та звичаї кожного народу. У проєкті «Це про нас» ми розказали лише про частину тих народів, які стали частиною нашою спільної культурної спадщини. Попередні випуски про кримських татар, караїмів, кримчаків, турків-месхетинців, гагаузів, надазовських греків і вірмен — шукайте на сайті Громадського радіо та подкаст-платформах.

Попередні випуски: 

• Греки Надазов’я: народ, що потерпав від Катерини II, НКВС, а нині поневіряється через Росію
• Гагаузи в Україні: історія, побут, мова і «Заповіт» Шевченка гагаузькою
• Караїми: народ, що всюди створює «маленький Крим»
• Jamala: Щоб альбом «QIRIM» вийшов, люди ризикували своїм життям
• Кримчаки без Криму: нечисленні, але нескорені 
• «Зустрінемось наступного року в Бахчисараї»: якою є сучасна культура кримських татар
• Нав’язаний Московією стереотип, що «кримські татари прийшли на півострів у XIII ст.», ширився роками — історикиня
• Турки-месхетинці: народ, який пережив дві депортації й оселився в Україні
• «Головне, щоб у дзеркалі людина бачила людину». Культура та історія вірмен України 

Над аудіовипусками працювали:

Авторка та ведуча: Вікторія Єрмолаєва

Звукорежисерка: Юлія Соганчі

Гостьова редакторка: Катерина Мацюпа

Продюсерка: Ана Море

Редакторка: Тетяна Курманова

Обкладинка: Катерина Юркова

Фото у студії ГР: Мар’яна Чорнієвич

Проєкт створений за підтримки Українського культурного фонду

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі